Вірші – одкровення душі. І не має сили, котра це заперечила б. Все одно не слухав би її контраргументів. Бо справжність не потребує заперечень. Вона існує. І крапка!

Та й чесно кажучи, не хочу ставати на котурни видуманості. Бо перед мною з`явилося непроминальне слово. Відкриття? Не назвав би оце припадання до щирості так. Вже хоча б тому, що творчість Ганни Костів-Гуски знаю ще з другої половини 70-их років минулого століття, коли на шпальтах періодики нерідко з`являлися добірки віршів, які згодом увійшли до першої книги «Автограф вірності».
Бо на тлі тодішнього поетичного багатоголосся рими поетки з надзбручанського краю вирізнялися лише їй притаманною інтерпретацією.
Найперший вірш мій
Зазирнув до віч –
Маленьке, ще не вміле віршенятко,
Несміле, як сіреньке зайченятко,
Тремтливе, як листок в грозову ніч.

Якщо з нинішніх верховин дивитися, на ці рядки, то, очевидно, можна говорити про традиційність мислення авторки і навіть певну наївну простоту. Та не думаю, що це має якесь значення. Тим паче, тоді, коли на свідомість тиснуть інші проблеми. Важливіші, як на мене.
Деякі з них спробую окреслити. Хоча б пунктирно. Скажімо, і нині актуальним залишається запитання: як вірші нашої краянки виглядали на тлі доробку тодішніх літературних перевесниць.
Упевнений, що ця цікавість не виглядає так просто, як може здатися на перший погляд. Приміром, у ту пору багатьох зачудовували вірші Наталки Білоцерківець, Софії Майданської, Любові Голоти, Людмили Таран…Час від часу спалахували дискусії навколо поезій Лялі Рубан, Людмили Овдієнко, Тамари Журби, Наталки Матюх…А ще ж були цікаві публікації Світлани Жолоб, Ярослави Павличко, Любові Горбенко, Марії Людкевич… Давайте доповнимо цей список іменами тернополян Тетяни Савків та Ольги Чорномаз…Он і маємо, напевне, фон, на якому випало проявитися. І диво: на тлі цієї різності вона не губилася.
Як подорожні на вогонь, до мене
Ідуть слова у мій широкий двір.
…. На гілочці бузку листок зелений
Запитливо вдивляється в папір.
Органічність звучання, визначеність світоглядних принципів, непідробність почуттів, мелодійність і трепетність рядків не відпускали від себе. Про це ще на зорі творчої юності із захопленням говорили поети Володимир Бровченко, Світлана Йовенко, Борислав Степанюк, журналісти Петро Бубній та Богдан Бартків.
Звідтоді у бурхоплинній річці часу спливло чимало води. Зрозуміло, що ота джерелиця літ не могла не залишити владні відбитки у версифікаторському доробкові. Хіба зробиш інакший висновок, перечитавши «Нічлаву», «Зону», «Червоні коралі», «Зелені свята»… Вже сам перелік виданого зайняв би чимало місця, бо в активі поетки є тринадцять книг. Мабуть, варто загадати, що вона – лауреат престижних премій: імені І.Кошелівця, «Благовіст», імені братів Б. і Л. Лепких, нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ст., двічі обиралася депутатом Тернопільської обласної ради… Погодьмося, що не кожна авторка з глибокої провінції може похвалитися такою кількістю відзнак, хоча ніколи не бігала за ними, вдаючись до епатажних витівок. Бо не має часу для них, самозречено працюючи над словом і живучи, як живеться.
Уже було мовлено про закоріненність душі у поетичну традицію. Та ці слова, безперечно, можна назвати своєрідною даниною загальній думці тих, хто взявся за літературно-критичне перо. А для заперечення такого враження вдамся до конкретизації, повівши мову про громадянськість, філософічність, пейзажність та інтимність мотивів у творчості Ганни Костів- Гуски.
Спершу – про громадянськість. Тут, як на мене, є багато цікавинок, які дещо дивують, якщо розмислювати про традиційність слововираження. Приміром, багато балакаємо, що сучасні римотворці помітно програють, коли повторюють прописні істини. Повторення пройденого? Відродження проіржавілих «паровозиків» після їхнього викупування в річці україння? Знаєте, про це можна говорити багато. Але перестаєш про це мислити, коли зір натрапляє:
Могильний горбик. Хрест. І огорожа.
Здається, ще з минулих лихоліть
Оцей калини кущ, немов сторожа,
Над вічністю печальною стоїть.
Це – рядки з вірша «На могилі матері Т. Шевченка», який увійшов до книги «Страсна дорога». Немає у них досконалих метафор і вигадливих тропів. Але за словесними мазками щирість, яку не зретушувати ніякими асоціаціями. Не приховуватиму, що для мене, як сприймача поезії, вони значать багато. Але метафоричність роздумувань не може затьмити граничної простоти, за якою видніється оголена відвертість.
І суть справи полягає не тільки в згадуваному творі. Подібні мотиви джерелять також у поезіях «Не спи ,народе», « В Україні нема України», « Зоря Полин»…. Не можуть не зворушити рядки на кшталт: «…Сидить Вкраїна окрай поля і в очі дивиться мені», «Вітер чорний з полинного поля…полинова вкраїнська доля!…».
Якщо говорити про громадянські мотиви у доробку Ганни Костів-Гуски, то після вище згаданого хочу згадати ще про кілька моментів. По-перше, не залишається непоміченим той момент, що поетку спонукають до творчості знакові імена митців. Адже в книгах є вірші про Тараса Шевченка, Богдана Лепкого, Василя Стуса…. По-друге, книги краянки свідчать, що вона уважно вчитується у рядки сучасників. Саме про це промовляють епіграфи з Григорія Штоня, Марії Людкевич, Неоніли Стефурак, Ніни Гнатюк… (цей ряд імен можна продовжити: Наталка Нікуліна, Оксана Пахльовська, Тетяна Майданович, Наталка Поклад…). По-третє, деякі вірші торкаються теми Другої світової війни. Примагніченість до цього проминулого характерна не тільки для віршів, написаних у тоталітарну епоху.
(На багато творів того часу дивлюся з іронією, але вона начисто вивітрюється, коли крізь стереотипи соцреалізму прозирає совість). «Тільки б донька моя не сказала: – Розкажіть про війну мені, тату…»,
«Стару шинелю вітер продував. Курив махорку тато на привалі, чи я вже бачилась йому крізь далі – як він мене до цвіту підіймав?». Вірші « Землякам, які загинули за волю України», «Збруч – ріка» не вважаю протиставленням, а поглибленням теми – своєрідним доторком поетки до раніше забороненого панівною ідеологією.
Неповторність художнього вирішення теми. Та не тільки для вище сказаного тематичного пласту вона є характерною. Щось подібне зринає і тоді, коли думаю про філософічність поезії краянки. Тобто, на перший план виходить намагання людини осягнути довколишній світ. На перший погляд тут немає нічого надзвичайного. Але … Хіба є щось погане в тому, що поетка оспівує (і головне по – своєму !) те, яке оточує, і родинний затишок.
Зупинюсь на останній межі,
На межі золотій і зеленій…
З того боку – ще літо в цвіту,
А на цьому вже золото кленів.
Як видно, тут маємо гармонію особистості з природою. Хоч і відчувається зболеність. Це (навіщо приховувати?) – відголосся вікового характеру. Та гадаю, що таке почуття немає значення. Гарно. І все тут!
Усе це, напевно, так не причаровувало б, якби не пов’язаність з богошуканнями. Євангельські мотиви живлять багато віршів. «У молитві серце обігрію…» мелодії молитовності пронизують «Давидові псалми», «Зневіри дух проймає наскрізь нас», «Грішниця»… До речі, в цих та інших поезіях знаходимо чимало вдатностей: «Мене каменувати кожен може», «Тоненька цівочка зради», «І взяв хреста, і стало легше йти». Та що там казати про фрази з явним присмаком релігійності, коли вона видна з назв книг: «Зелені свята», «Голгофа», «Страсна дорога».
Але в поезії Ганни Костів – Гуски головне – не оспівування церковних канонів, а релігійне римування на високому регістрі. Через нутряність почувань, якщо хочете. Смію ствердити, що в такому підході до висвітлення теми відчуваються перегуки з Марією Людкевич, Людмилою Литвинчук.
Та повернімося до теми, котру було зачеплено раніше. Одним з провідних мотивів книг є єдність людини з природою.
Перезимуєм. Перебудемо.
Лице умиємо дощем.
Зазеленіють сірі будні.
За вирієм – пекучий щем…
Але не варто, мабуть, усе просто констатувати, зрештою, авторка не закликає до цього. Бо у її віршах – барвистість пейзажності: «Дощів легенькі павутини», «Цілувала трава мої босі сліди», «Грімкоче грім, як тарантас», «Вечір святий навшпиньки у вікна мої загляда». (Перелік вдалих цитат можна продовжувати, бо їх, Слава Богу, вистачає.)
Наголошу лише на одному моменті. Високих зразків пейзажної лірики вистачало й у збірках «Автограф вірності» і «Нічлава» – книг тоталітарних часів. Але в пізніших виданнях їх є не менше. Тільки є деталь. Якщо раніше поява пейзажності у текстах була емоційним виявом молодої енергії, то нині панує ощадливість слів і точність вислову.
Засипає цвітом травень нас.
В сад вікно відкрию, наче книгу…
Ще не все минулось, ще є час.
Почекаєм доле на відлигу…
І було б дивно, якби пейзажність в інтерпретації Ганни Костів-Гуски не перепліталася з інтимністю. Я назвав би це флером її лірики.
Снігова скатертина біла.
А на ній – сліди підошов…
Як же пізно тебе зустріла!
Ти до мене так довго йшов!
Або таке:
Зиркне червоно калина
Із-під листячка золотого…
Господи! Чи ж я винна?
Жити не можу без нього!
Оту пов’язь пейзажу та інтимності простежуємо і в інших зразках любовної лірики. І, як мені здається, має рацію критик і літературознавець Микола Ткачук, коли висловлює захоплення щирістю почуттів. Мені, крім того імпонує полемічність окремих фраз. Оте звучання різних голосів на тлі традиційної жіночості слововираження стає ще одним аргументом на користь такого методу.
Тепер – про наступне. Не рідко говоримо, що наші поети тільки те знають, що пишуть про любов. Не думаю, що це – біда. Не знаю чи історія літератури може назвати приклади не оспівування віршописцями інтимних почувань людей.
Навпаки, оджереленням любові пройнято чимало творів. «Так ніхто не кохав. Через тисячу літ лиш буває подібне кохання» (Володимир Сосюра). Взірці неповторної любовної лірики можна знайти у віршах Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Вінграновського… Більше того: маємо поетів, які оприлюднили цілі збірки любовної лірики. Назвемо хоча б Дмитра Павличка, Миколу Ткача, Ольгу Слоньовську, Ярослава Ткачівського…А хіба інтимність не присуща поезіям Ганни Чубач, Ніни Гнатюк? Час від часу бачимо присутність цього струмення у віршах Неоніли Стефурак, Галини Турелик… (знову доводиться повторювати, що цей список імен далекий від повноти).
От і подумалося: ми ж варті того, щоб до нас прийшла книга любовної лірики надзбручанки. Як на мене, то в інтимних поезіях Ганни Костів-Гуски є зернини поетичної справжності, роль якої є неоціненною. До речі, вона приваблює до себе не лише у текстах цього тематичного пласту.
Є, либонь, й інші дуже важливі питання. Торкнуся, зокрема, такого. Читачі здебільшого намагаються ототожнити ліричного героя і автора. Скептично ставлюся до цього. Може, звісно, бути, що письменник використав свої емоції для написання того чи іншого твору. Це є навіть бажаним, бо робить написане природнішим. Але водночас експлуатація реальності не означає знаку рівності між ліричним героєм та літератором. Стати на цю позицію – заперечити право письменника на осмислення події, і зробити його звичайним констататором певного факту. Не відкидаю існування такої думки. Але вірші Ганни Костів-Гуски ( з моєї точки зору, звісно) заперечують це.
Тебе іще доріженька покличе.
Ще за рікою заірже твій кінь…
Зітхне услід смутне моє обличчя,
Лиш промайне на нім любові тінь.
….. Розмисли про теми творчості поетки можна продовжити, бо сумніваюся, що мені вдалося охопити всі нюанси. Та й, (якщо відверто), не ставив перед собою таке, пишу лише про те, до чого прикипів душею. І в ту ж пору замислююся над тим, що має наліт узагальненості. І перш за все хочу для себе визначити те, в якому ключі працює авторка. Констатуємо наступне. Ім`я письменниці з`явилося на літературному овиді ще в 70-их роках ХХ віку. Але воно «не світилося» у різних популярних обоймах. Через віддаленість від столиці і не голосне звучання поетичного голосу. Та чомусь все більше думається про тодішню дискусію між «сповідальниками» і «метафористами», започатковану Ярославом Мельником та Миколою Рябчуком. З верховини тодішніх орієнтирів і традиційності слововираження (поодинокі верлібри погоди не роблять, бо справа – не у формі, а способі мислення) краянка є апологетом «сповідальної» поезії. А з поправкою на сьогодення говорив би про неокласичність через потужну течію традиціоналізму, котрий присмачений (прошу вибачення за таке слівце) постмодернізмом. Усвідомлюю, що не всі погодяться з подібним означенням. Гадаю, що й авторка особливо цим не переймається. Мовляв, усякі дефініції – справа літературознавців та літературних критиків: нехай вони ламають списи, а поетка пише, як пишеться.
Вона тут, можливо права по – своєму. І мене теж беру у полон дивність поетичного рядка. І не хвилює обгортка традиційності, бо чарує справжність, бо саме це вважаю головним.

Ігор Фарина, письменник, лауреат Всеукраїнської премії імені братів Б. і Л. Лепких,
м. Шумськ на Тернопіллі