«Час все меле у жорстоких жорнах». Чомусь ці поетичні слова згадалися мені, коли одного травневого ранку подумав про вересневі дні далекого 1939-го, коли у містечку над Вілією вперше з’явилися «червонозоряні визволителі». Таку асоціацію навряд чи можна назвати випадковою. Адже саме тоді і розпочалися для наших краян суворі випробування.
Про це говорять очевидці. До речі, їх свідчення зібрав в альманасі «Шумщина» письменник та краєзнавець Сергій Синюк.
Звернемося до окремих з них. Приміром, шумчанка Марія Паламар згадувала, як тепло вітали «визволителів». І говорила, що скоро після цього чекісти почали арештовувати людей. Вони мали достовірні дані про національно свідомих шумчан. Адже тимчасовий комітет розмістився в колишньому приміщенні польської поліції, де, звісно, була така інформація. Про ці арешти згадував автор спогадів, уродженець Шумська, Всеволод Шишковський. Можна також говорити про певну причетність до цих заходів місцевих жителів Демба та Вайнера, які невдовзі після приходу більшовиків очолили владу у містечку. Саме про них колись у своїх споминах писав Василь Міхеєв.
Але невдовзі почалася німецько-радянська війна. Люди, зрозуміло, сподівалися, що чужинці із Заходу допоможуть позбутися напасті і не будуть такими жорстокими, як москалі. Та вони сильно обманулися в своїх очікуваннях, бо з приходом коричневих зайд до містечка над Вілією опустилася ще одна чорна ніч.
Правда, на самому початку нової влади були факти, що під-тверджували лояльне ставлення «нових господарів» до української людності. Скажімо, вони нікого не переслідували за участь в мітингу з нагоди відновлення Української Державності 30 червня 1941 року у Львові. Більше того, у них брали участь достойники призначеної німцями української адміністрації.
Це, насамперед, стосується голови районної управи Леоніда Тоцького – уродженця Кременця, який раніше був вояком армії УНР і вчителем у Шумську. Не перечили вони і створенню української поліції, хоча поле діяльності її обмежили.
Між іншим, про цей підрозділ варто поговорити. Й почнемо з такого. Гітлерівці дуже не хотіли, щоби біля керма поліції були «самостійники» Сергій Павлович, Микола Красіцький. Вони ж віддавали перевагу таким типам як Дмитро Савлучинський. А його політичне флюгерство було очевидним. Росіянин, котрий втік від більшовиків, у роки польської окупації усім говорив, що він є поляком. А після вибуху німецько-радянської війни – українець з домішкою німецької крові, бо його мати добилася того, що її з сином визнали фольксдойчами. Подейкували, що він мав відношення до знищення єврейського гето влітку 1942-го. А коли поліцаї перейшли в УПА, то він знов переметнувся до поляків. Вже сам цей факт є промовистим і не потребує коментарів.
Спробуємо розвінчати міф про причетність поліцистів до розстрілу євреїв. По-перше, вина (хоч і не доведена) одного члена цього підрозділу не може бути доказом. По-друге, виглядають нікчемними спроби звинуватити у неіснуючих гріхах поліцая-оунівця Михайла Тарановського, який в УПА мав псевдо «Яструб». Вже хоча б тому, що саме він врятував від очевидної смерті єврейок Рухлю і Шифру, котрі на суді у 1952 році говорили, що він не мав стосунку до масових вбивств. Але, незважаючи на це, його все ж розстріляли. Можу висловити здогад, що таким чином чекісти хотіли залякати справжніх українських патріотів.
Є підстави так міркувати. Адже червоні кати замордували Миколу Красіцького та Дмитра Хвесюка, засудили до 25 років сибірської каторги Павла Данилишина, Володимира Золотуна, Андрія Коваля, Марка Корендовича… Тим часом щось не чути, щоб тоді суворо покарали польських поліцистів з Шумська. Лише двох з них свого часу чекісти арештували та згодом відпустили. Мовляв, їх вина не доказана.
Або таке. Навесні 1943-го в лавах УПА опинилися поліцисти Микола Башук, Андрій Добровольський, Іван Дужик… Зрештою, цей список можна продовжити. Справа в іншому. Якщо б вони справді мали якусь дотичність до розстрілу гето, то за суворими законами того часу їх би зліквідували свої. Але цього не сталося. Майже всі вони загинули в боях, а заарештованим поліцаям-упівцям чекісти навіть і не пробували дорікнути за ґето. Лише у випадку з «Яструбом» випливло це питання. Але тут, як кажуть, усе ясно.
Варто, мабуть, згадати ще про один факт з непростої історії містечка. Навесні далекого 1943-го гітлерівці розстріляли двадцять трьох його мешканців. Свого часу цей злочин фашистів комуністична пропаганда намагалася повісити на оунівців. Назріла пора розвіяти і цей міф.
Отже, ситуація була такою. В березні (десь наприкінці місяця) шумчани перейшли в УПА, прихопивши зброю, медикаменти та провіант. Цей вантаж мали доправити в ліс. Були використані підводи Герасима Калінчука, Петра Супінського, Петра та Валерія Шишковських, які наступної ночі повернулися додому. Це вгледів польський осадник Матерна, котрий жив навпроти Калінчуків. Він і доніс гітлерівцям. Десь через два тижні фашисти оточили місцину і біля школи стратили 23-ох шумчан. Вже пізніше їх поховали в братській могилі, яку лише в часи проголошення Незалежності України включили в межу старого кладовища. Чи варто ще щось говорити, коли, здається, що і так все зрозуміло?
Зробимо ще одну уявну мандрівку в ті далекі часи. Знаєте, якось язик не повертається називати українських поліцистів відданими прислужниками коричневих зайд, якщо деякі з них були розстріляні безжальним ворогом. Зокрема, така доля випала Павлам Кравчуку і Кулику.
Ще один момент, про який особливо мовчали навіть кадебісти. Михайло Тарановський та Дмитро Хвесюк після приходу «перших совітів» деякий час були міліціонерами. Але останнього виперли звідти після того, як арештували його батька – Сильвестра Хвесюка, сліди якого назавжди зникли в більшовицьких концентраках. Чи не через це радянці, потираючи руки, зліквідували справжніх українських патріотів? Адже знання системи зсередини вже було злочином перед нею, і чекісти через це дуже лютували.
Та не лише про Михайла Тарановського і Дмитра Хвесюка варто говорити. Згадаймо ще про одну людину. Тоді в поліції служив такий собі Марко Корендович. У квітні 1944-го його мобілізували в Червону армію. Висловлюючись комуністичною термінологією – вину перед системою окупив героїзмом на фронті. Адже отримав там ордени Червоної Зірки, Слави третього ступеня. З точки зору нинішнього дня цей факт можна вважати поважною пом’якшувальною обставиною. Але… В 1948 році його заарештували і на 25 років запроторили в сталінські концтабори.
Згадка про нього змушує сказати і те, що в ніч на 5 березня 1944-го Шумськ було очищено від загарбників і в «столицю Привілійщини» повернулися радянські «визволителі». Майже тоді почалася насильницька мобілізація до лав Червоної армії. Безпристрасні документи свідчать, що на фронт тоді було відправлено 206 наших краян, 86 віддали своє життя в борні з ворогом. Назву лише декілька прізвищ тих звитяжців. Це – Іван Видра, Олександр Гусятинський, Федір Козак, Михайло Мітюк, Степан Стасюк, Ізидор Ярмолінський… Десь на фронтових дорогах пропали сліди Івана Грицаюка, Василя Сороки, яких теж добре знали шумчани.
В багатьох старих виданнях можна прочитати, що тоді ж почалася відбудова народного господарства, поруйнованого фашистами. Не маю наміру заперечувати цей факт. Мова – про інше. У ту ж пору набрав обертів маховик червоного терору. Різне можна говорити про його масштаби. Але не будемо висловлювати припущень, а звернемося до спогадів колишнього шумчанина Всеволода Шишковського. Він стверджував, що молох більшовицького терору яскраво видно на прикладі його родини. Тож звернемося до фактів. Від рук кадебістів загинули Парасковія Антонівна, Леонід Леонтійович, Веніамін Микитович, Петро Микитович, Шишковські. І це після того, як від рук фашистів загинули Петро Пилипович, Сергій Лентіойович, Феофан Петрович, Валерій Пилипович, Євдокія Микитівна та інші представники великої родини Шишковських. І таких прикладів, на жаль, вистачає. Скажімо, в 1948 році загинула в криївці Євгенія Бойко з Шумська. А її краянки Тамара Шишковська і Марія Паламар звідали усіх «принад» комуно-більшовицького «раю». Говорити про якесь милосердне ставлення системи до простих людей – справжнє святотатство!
Але давайте більше не будемо ламати списи навколо цього питання. Скажемо про таке: мають рацію ті, хто каже, що шумчани доклали чимало зусиль для формування української державності. І помиляються ті, хто іноді стверджує, що жорстоких репресій, можливо, і не було б, якби не організований спротив свідомих українців. По-перше, люди в тодішніх нелегких умовах намагалися реалізувати своє законне право на самовизначення нації. По-друге, якби не було б такої причини, то чекісти неодмінно придумали іншу, бо у своєму людоненависництві вони дійшли до того, що хотіли винищити цілу націю. Це, між іншим, підтверджують численні документи, які старанно приховували в архівах.
Чи варто після цього дивуватися, що після приходу «других совітів» збройний спротив упівців у Шумську замінила молодіжна підпільна організація, до якої увійшли національно-свідомі учні місцевої школи? Маловідома історія цього формування – ще одне свідчення невмолимості жорстоких жорей часу, у якому доводилося жити тодішнім шумчанам.
Ігор Фарина.