Саме такий висновок напрошується після смерті цієї молодої людини – 27-річного Юри Волкова – солдата, майстер-номера обслуги 54 окремого розвідувального батальйону Юрія Васильовича Волкова. Віртуальна «Книга пам’яті» дає кілька рядків інформації – і вже на тому спасибі: знатимуть люди, хто поклав життя за їхні мирні весни… Але що ж таїться за тими скупими словами? Яке життя ти прожив, хлопче? Чим радів і що викликало сльози? Що повело тебе добровільно навійну у час, коли ти вже знав точно, що станеш батьком?..
Юрій Васильович Волков народився у місті Новоград – Волинський 24 червня1989року. Його біографія – відображення отого вистражданого народномудрого «не мав щастя змалку – не матимеш до останку»: родину, де крім маленького Юрка виховувалося ще четверо дітей, штормило від різних життєвих негараздів, котрі зламали морально батьків. Не хочеться порушувати етики людяності, тож про нині покійних їх не стану більше – більше болить сьогодні за хлопчика, який, кажуть, не зазнав хатнього затишку, материнської любові, батьківського захисту і вже у своїх три рочки опинився у дитбудинку. Десять років – це наче термін тюремного ув’язнення – саме стільки провів Юра у державних притулках, зокрема, й у Денишівському дитбудинку, який діючий і дотепер. Дуже хотілося знати, як про нього відгукуються вихователі – і я написала листа на адресу закладу, в якому разом сповістила і трагедію хлопця. Відповіли: «Юрій Волков дійсно виховувався у Денишівському дитячому будинку з 18.03.1994р по 30.08.1996р. На жаль, я Вам інформації не можу надати, так як пройшло багато часу , вихователі, які працювали на той час були у віці.Зі всіма ними я переспілкувалалася, але запам’ятовуться ті діти, які були «клопітними», а Юра, видно, був вихований та спокійний хлопчик…Нехай земля йому буде пухом. Царство йому небесне. Вибачте нас. Із повагою Г. М. Шпак». Пишучи, автоматично підрахувала, скільки ж було дитині тоді – і здавило болем у грудях: це ж моєму наймолодшому зараз стільки ж, і як він хоче материнсього тепла, як часто зізнається, що боїться втратити маму! ТА дитина тоді хотіла того ж – але навіть поділитися сокровенним, вочевидь, хлопчику не було з ким… Бо ж «неклопітний» був = а значить, не вистачило на нього уваги – і не треба поспішати осуджувати вихователів, бо вже й цими рядками вони розказали про Юру добре…
Родичі розшукали хлопця вже тринадцятирічним – у Радомишльській санаторній школі- інтернаті для дітей із захворюваннями серцево-судинної системи. По закінченню школи юнак пішов до Овруцького ВПУ навчатися робітничій професії електрика висококомунікаційих ліній. Не пощастило влаштуватися на роботу за фахом – працювати пішов охоронником у Києві, робітником у новоград-волинському СТОВ «Агро-ресурс», у ТОВ «Скальса» знову ж таки Києва… Головне – не пішов красти, не збився з дороги, не схибив, не скаржився – а своєю працею заробляв копійчину на хліб, хоча й міг би піти зовсім іншим шляхом… Кажуть, дитбудинківські діти все життя шукають своїх батьків, готові пробачити їм їхні помилки щодо себе і любити вже за те, що ті просто є. Юра був теж таким – інакше й не пояснити його повернення до матері, у Стару Романівку, де вона жила з новим чоловіком. Жив, щоправда, у вітчимової матері – кажуть у селі, що любила старенька хлопця як рідного за добру вдачу, за щиру душу, за працелюбність. Втім, ці риси зауважують у покійному односельцю й інші мешканці села, яким Юрій не цурався допомогти. «Він був дружелюбним і товариським, – ділиться ще зовсім свіжими спогадами сільська голова Надія Залевська. – У селі його поважали й любили, знали, що Юра завжди готовий допомогти… Він стільки натерпівся, стільки біди побачив, що готовий був зробити все, аби іншому було добре. О, якби ж то я знала, що моя порада обернеться такою бідою!» – раптом завершує вона,і зовсім неофіційно по обличчю жінки котяться горохом сльози.
…Все стає зрозумілим трохи пізніше, коли з’ясується, що з невідомих причин у Юрія не було навіть паспорта, що й ставало головною завадою для влаштування на роботу, і саме Н. Залевська порадить йому піти на службу за контрактом: мовляв, і документи швидше зроблять, і сім’ю забезпечиш… Даремно картає себе вона, бо в селі добре знають, що по-материнському переймалася головиха долею хлопця, що (потай шепнула) саме вона якось давно, перестрівши Юрія, порадила йому ближче придивитися до спокійної на вдачу Люди Блінкової… Послухав саме її, а чи то вже й до того відбулося знайомство з дівчиною, але невдовзі Стара Романівка раділа молодій парі: Юра перебрався жити до Люди, його прийняла у свій дитячий світ за тата донечка Людмили Карінка, до якої ставився як до рідної. Дружину свою невінчану любив, обожнював приготовлені нею страви (зізнався якось, каже пані Надія, що «ніколи ще такого смачного не їв, як у Люди»), шанував її старенького батька – одним словом, знайшов справжню родину, зігрівся у променях елементарного доброзичливого ставлення й любові дорогих серцю людей. Отож і хотілося відчути себе справжнім чоловіком, захисником сім’ї, ненародженої дитини, про існування якої дізнався з великою радістю, – і все разом штовхнуло хлопця підписати контракт на військову службу. Дружина просила: «Не йди, Юро, як же я без тебе? Як же ми?» Відчувало щось недобре й дитяче серденько чотирирічної Карінки – теж просила татка бути з ними тут, разом… А він весело відповідав, що все буде добре, що нічого з ним не станеться… Пішов, залишивши рідних, щоб повернутися додому за кілька місяців і більше ніколи-ніколи не побачитись. Повернутися шляхом біди. Був квітень 2016-го…
Два місяці Юрій Волков проходив навчання на полігоні, затим перед відправкою у зону АТО два дні побув удома – і це була остання зустріч людей, котрі так довго й бідово будували дорогу до щастя, так чекали на сина, саме починали спільну долю…
«Спочатку їх мали відправити до Волновахи, але там вони стояли лише тиждень, – розповідає Людмила. – Майже відразу їх перекинули до Широкиного. Зрозуміла про передислокацію, почувши у телефоні Юри незвичний крик чайок. Також постійно було чути постріли й вибухи. Телефонував він щодня, але завжди запевняв, що все добре, що живий-здоровий і приїде у відпустку»
Юрій Волков не дожив до відпустки всього два дні: їх обстріляли під час останнього завдання.
«За 4 години до того ми ще розмовляли: Юра радів, що вже після завдання збиратиметься їхати у відпустку, що незабаром буде вдома. Того дня ще мав перевести гроші на картку – саме те, що гроші не прийшли, і стало «першим дзвіночком», який мене стривожив. Я телефонувала, але Юра був уже поза зоною – і це ще більше наганяло тривогу. До ранку телефон мовчав, далі йшов виклик, на який ніхто не відповідав, а затим озвався Юрин товариш, який і повідомив, що Юра помер у шпиталі від ран», – розповідає вдова, яка ще й дружиною, по суті, не набулася… На той час Люда була на дев’ятому місяці вагітності… Волонтер Ян Осока писав: «28 жовтня близько 15.00 в районі Маріуполя хлопець потрапив під ворожий мінометний обстріл. Його побратим загинув на місті, а Юрія з важкими пораненнями доправили до лікарні. 29 жовтня він помер від шоку та множинних осколкових поранень лівої частини тіла. Він мав приїхати і привезти з війни два прапори: один родині брата, інший, підписаний побратимами, чотирьох із яких вже немає, – для вчителів у дитбудинку, де пройшло його дитинство, щоб вони ним пишалися.
Я пам’ятаю новину про загибель двох наших земляків у соцмережі, яка відлунювала вибуховою хвилею у свідомості так боляче, яка погнала мене глибокої ночі до сусідки, котра родом із Юриного села, і її упевнене «не може бути!» – бо у смерть ще ніхто не повірив із першого разу,тим більше – у смерть молодої людини. Я пам’ятаю вихор пліток про «не пустили навіть попрощатися Люду, бо ж кажуть, що й син не Юрин!», про генетичну експертизу і процедуру встановлення батьківства через суд, бо ж офіційно шлюб не реєстрували, не встигли( Юра у відпустку йшов же, аби розписатися з Людою!!!) … Я пам’ятаю відчуття обдуреності – бо після стількох втрат у 2014-ому, 2015-ому і затишшя вже так відчайдушно вірилося, що більше ж не хоронитимемо нікого – а тут знову смерть!!!
Я пам’ятаю жорстоку несумісність відчуттів болю втрати (бо кожну втрату маю за свою) і радості від нового життя – Юриного відлуння з того світу у малесенькому чорнявому хлопчику з Юриним обличчям – і це все у стінах одної хати, де син, котрий народився через місяць по смерті батька, зможе відтепер бачити його лише на світлині.
Не бачив батьківської ласки Юра – не знає тепла татових долонь і маленький Нікітка – зате у теплій пам’яті про життя, віддане за мирне його дитинство, ця дитина зросте славною людиною. Із часом він підросте – і тоді від мами дізнається, яким хоробрим і добрим, дужим і сміливим був його татусь, котрий легенькою усмішкою зустрічає його щоранку з портрета на столі…
Недовге життя ти прожив, хлопче, але нема у нім жодного епізоду, за який би було б соромно за тебе. Чим радів і що викликало сльози – те вже навічно залишиться у твоїй душі, бо так мало часу було, щоб відкрив ти її дружині, дітям… Он і Каріна запитує постійно, коли ж ти вже, нарешті, приїдеш… Для них ти жив, у них знайшов сенс свого життя, для них прагнув зробити щасливими будні і свята. Щасливими – значить мирними… За це й заплатив найдорожчим – життям.
Посмертна нагорода Юрія – волонтерський орден «За мужність». Грошовий внесок на книгу про нього зробила тітка з Німеччини Валентина Собеська…
Леся Гудзь