(Уривок із книги спогадів «Дороги, які нас вибирають», Харків: Фоліо, 2020. – ст.182-184)
…Другою моєю заслугою, другим найбільшим «подвигом» після Андріяшика, вже пізніше, вважаю «Свято останнього млива» Феодосія Рогового. Рибалили ми з Григором Тютюнником на Київському морі, він і каже: є в мене земляк Феодосій Роговий, дуже талановитий, а от ніяк не пробʼється до «Радянського письменника». Я на той час був заступником голови НСПУ П.Загребельного. Наступного дня поїхав у «Радянський письменник», запитав про роман. «Відправили автору». «На якій основі?». «Редвисновку». «Покажіть». Останнє речення редвисновку було: «Покиньте псувати папір, займіться якоюсь суспільно корисною працею». Я взяв адресу, написав Роговому, щоб він прислав роман у Спілку. Довго і уважно читав його. Роман був дуже вразливий для друку, адже все його спрямування було проти будов комунізму – штучних морів. І не тільки в сюжеті, а в прямих публіцистичних сентенціях.
Я написав Роговому листа, писав, можна сказати, офіційно, прискіпливо, бо знав, який Роговий огульний, незговірливий, і знав, що мені доведеться його «дотискувати». Та й, відверто, боявся писати прямо, кінці написав, щоб приїхав для розмови, відрядження Спілка оплатить. Феодосій приїхав. Цілий день ми, зачинившись, просиділи в моєму кабінетику, тільки сходили в «Еней» пообідати. Сперечалися, сварилися, я намагався його переконати в потребі бодай мінімальних правок, зокрема перестановки розділів. Він виніс наперед найнепрохідніші розділи, та ще один вульгарний, який я наполіг зняти. Врешті дійшли до якоїсь згоди, я сказав, щоб попрацював над романом, знову вислав його в «Радянський письменник» і водночас повідомив мене про це, а я пообіцяв йому рецензента. Рецензента я знайшов – Дімарова. Той написав рецензію. І Роговий прибіг до мене. Кипів: «Що цей ідіот понаписував… Яке він має право». Ну, ми знаємо Дімарова, ядучого чоловіка. Він написав на полях: «Розгрібаємо ще одну купу гною. Шукаємо перл. Знайшли». Довго клекотів Роговий. Нарешті я його всадовив:
«Заспокойтесь, читайте останній абзац: «Роман треба друкувати». Ви хоч в одній рецензії мали такий висновок? Отож попрацюйте ще трохи, деякі мої зауваження збігаються з Дімаровими». Редактора у видавництві я підберу. Роман вийшов. Мав хороші відгуки. Я висунув його на Шевченківську премію на Президії СПУ, премію він одержав, щоправда, з деякими ускладненнями. А фінал був гумористичним.
Я вже – голова Спілки письменників. Сиджу в кабінеті, в мене немало людей. Вривається Роговий і кричить: «Якби не оці два дураки, два ідіоти Мушкетик і Дімаров, я й досі б жив і горя не знав, учив би діток». А справа в тому, що над наступним романом Рогового критика дуже позбиткувалася, вельми він його зафілологічив: майже в кожному реченні по двоє прислівʼїв і приказок.
Я взяв Феодосія під руку: «Пішли в «Еней»…
Юрій РОГОВИЙ
«Довга дорога до «Свята…» »
Сперечатися із книгою покійного письменника – справа невдячна і, на перший погляд, марна. Хоча… По перше: відчуття справедливості не полишає. По-друге: потреба уточнити, коли можна так сказати…
Я добре розумію це все написане шановним Юрієм Михайловичем, як спроба давнього оправдання і себе, і Дімарова, і загалом ролі Спілки у тодішньому нашому житті, зокрема, письменницькому…
Отож, по-перше: такого «змальованого» Феодосія Рогового, який би кричав на когось; кудись уривався; обзивав когось і т.д., я, чи мені, досить важко уявити. Я знав не таким Батька. Він таким ніколи не був. Тим більше: сільський учитель в столичному оточенні виглядав би значно зухвалим і майже хуліганським перед людьми іншого штибу, звиклим до інших форм поведінки-спілкування…
По-друге. Значно пізніше, вже після того памʼятного травня 1992 року, коли я вперше знайшов серед Батькових паперів всі ті відмови-рецензії-відверті доноси і т.п., лист шановного Ю.М. до нього і скористався при написанні документальної повісті «Довга дорога до «Свята…». Слово для Батька» та оприлюднення її в тодішньому журналі «Дзвін» (колишній «Жовтень», №5, 1995) при сприянні незабутнього редактора Романа Федоріва, Світла Памʼять і Царство Небесне Йому.
Щоб не бути голослівним, наведу цього листа:
«№ 721. 18.04.79.
Шановний Феодосію Кириловичу!
Прочитав Ваші «відступи», які Ви назвали романом. Рукопис Вам повертали з редакцій неодноразово, і правильно робили, я не знаю жодної редакції, яка б його надрукувала. Ви скінчили свій твір 73 року, і дивно мені, – бачу, що розумна людина, й невже не можна дотямкувати причин відмовлення та грунтовно переробити твір, а не одбуватися отакими мережками-закресленнями. Те не рятує.
Хилило не раз і мене кинути читати та відбутися відпискою, коли б не бачив, що списані сторінки талановитою рукою, що автор має спостережливе око, що картини не раз вихоплені з Посулля разом з росою, сонцем, а то й кровʼю. Талант, це таки рідкість, і як же образливо, що до нього не вистачає чи то звичайного людського розмислу, чи то досвіду, чи веде Вас упертість… Тоді на тому станьте й одкладіть твір на своє «після смерті». Пишу так гостро й круто, бо не маю іншої ради. Шкода, що гине талант, але, підкреслюю, про публікацію твору в такому вигляді й не кладіть собі в голову думки. Кажу Вам з досвіду авторського, довголітнього редакторського.
1. Насамперед ідейний зміст твору. Шкодую навіть тратити слова на те, що переселення написано тільки з одного боку: «люди з бензопилами», «викорінюють дух»… То такі ж люди, як і Ваші земляки. Життя не спинити. Всі ми квилимо за левадами, половими волами, але прогрес неспинний. Ось у сусідньому з моїм селом голова переорав усі луки і болітця. У мене й зараз серце болить, а він на тих болотах бере по 45 центнерів. І навіть ті, що були на початку проти, віншують свого голову.
В. Распутін теж написав з одного боку, сварили його дуже, так то ж автор з іменем, і в нього трохи не так круто. Правда, люди з села бачать отих з пилами тільки під одним кутом, але є автор. Ну, нехай і автора заплеснула лірична хвиля. Дайте інший, супротивний текст Оляні. Вкладіть у її вуста оті розважливі слова, нехай вона «підправить» автора.
2. Ваше село нічим не відрізняється від села 16 століття.
Так, це село в плавнях, його мало зачепили переміни, і все ж… А то мовби й не було там колективізації, мовби не вернулися туди люди з фронтів громадянської війни. І взагалі у творі багато всіляких натяків, двозначностей. Дух і істинність Ви не раз вбачаєте в ночвах, коритах, кадівбах, вʼюнах у мулі. Не в тому він, не це стежка прогресу. Так ми загинемо. Ми – нарід, увесь світ вже купається у ваннах… Не треба плутати народне з архаїчним. Над архаїчним можна потужити, й поплакати (як В.Земляк) і шукати нового.
3. В цьому ж плані – розташування сил у творі. Ну чого, чого Ви на перший план, у перших розділах випхали Машталіра – кримінального злочинця, потвору, виродка! Так, виродків, усілякі відхилення від норми зображувати легше. Вони – колоритні. Але яке його призначення в творі? Та від такого Машталіра сахнеться будь-який редактор.
Чому не Лядовського наперед? Якого, до речі, там треба хоч трохи розвинути. Мабуть, його сутність не тільки в тому, що він висватав попівну (знову характеристична риса, довкола якої «крутиться» увесь образ), а й щось же він робив як бригадир, як комуніст. На те пішло все його життя. А Ви все те обминули…
… Тепер справи іншого порядку. Ваш твір – страшенно неорганізований. Це купа матеріалу. А назвали Ви його романом. Роман вимагає певного авторського втручання, організації, додумки. Бодай зовнішньої линви, якогось хоч умовного ланцюга. Можливо, такою хоч кволою вервечкою можуть бути розшуки автором Оляни…
…дещо з цього можна буде залагоджувати з редактором. Як і мову. Таке у Вас багатство фарб, така первісно багата мова, але там стільки плутанини, відступу від правопису, одмінного од усталеного вживання слів, що треба правити нещадно, але й уважно, аби не попсувати авторського стилю й не розгубити кольорів та запахів.
… Знову – з редакторського досвіду. Отако, хаотично були написані майже всі твори В.Земляка, які я друкував у «Дніпрі» і з яким редакція не легко працювала. Землякові книги я люблю неймовірно. А він умів змусити себе переробити. Праці у вас над книгою багато, але все залежить від Вас, від Вашої активності і спроможності мобілізуватися, а також порвати вже звʼязане, перевʼязати наново. Я, наприклад, бачу, що перекроюється все досить просто. Повірте, збоку видніше. Думайте, зважуйте. Бо все це тільки «Інтродукція». Якби ви виконали мої побажання, то ще після рецензій і з редактором чекає на Вас прірва роботи.
Пишу все це Вам не тільки як секретар Спілки письменників, як просто письменник, що боліє за рідну літературу. Спілка не займається влаштуванням творів до друку, просто, в такому випадку ми б (чи, принаймні, я), змогли б порекомендувати видавництву уважно поставитися до Вашого твору.
Ще раз повторюю, моя різкість продиктована тільки одним – якось Вам допомогти, зсунути твір з мертвої точки. Вам, як і кожному автору, дорогий кожен рядок, кожен образ, але це – як густий кущ, який треба розрідити, щось викинути, пересадити. Звичайно, мали б більшу користь від усної бесіди, якби у Вас знайшлась можливість – приїжджайте, відрядження ми оплатимо у Спілці письменників.
З повагою секретар Правління Спілки письменників України Ю.Мушкетик».
Тут я вимушений зробити певний відступ.
Коли у «Дзвоні» (№ 5, 1995) була опублікована «Довга дорога до «Свята…», я отримав такого листа:
«Шановний Юрію Феодосійовичу!
З величезною прикрістю прочитав у журналі “Дзвін” Вашу публікацію. Воістину: будь-яке добро карається. Адже це моїм, тільки моїм “першопоштовхом”, клопотом і навіть тиском було видано роман Вашого батька Феодосія Рогового “Свято останнього млива”. Про це неодноразово заявляв Феодосій Кирилович, про це свідчать його дарчі написи на книгах, подарованих мені, про це знає, зокрема, Анатолій Дімаров. Та й ви б мали замислитися, чому це я взявся читати роман, неодноразово нищівно відхилений у видавництві, вже повернений авторові, то більше, ніхто мене об тім не просив (і автор також). Просто, в одній з розмов з Григором Тютюнником, той поміж іншим сказав, що є такий талановитий автор з Полтавщини, якому страшенно не щастить. Ось, мовляв, і цього разу… Я написав Феодосію Кириловичу, щоб він надіслав роман. Звичайно, мене не прикрашає лист до нього. Либонь, я сам тоді так трохи думав, мов “засвідчити” видавцям, що автор роман доопрацював у “потрібному ключі”, а ще більше намагався, вже знаючи неймовірну непоступливість Рогового, схилити його до роботи. А працювати над романом було потрібно, зокрема, мені справді в подив, що автор був виніс наперед розділ про селянина-мародера (війна, мертві, а він пакує червоноармійську білизну) і “несмачний” розділ про бугая. А трохи ще й остерігався. Отож і кликав Рогового на розмову віч-на-віч. Мали б Ви поміркувати над тим, для чого я його кликав.
Ми поговорили з Феодосієм Кириловичем день, домовилися про розташування розділів, правки, стяжки і т.ін. І домовився я з своїм сусідом Анатолієм Дімаровим, що він прорецензує твір, а видавництво настійно переконував дати “Свято…” на рецензію Дімарову. І то ще був не кінець. Деякі видавничі редактори не хотіли брати твір на редагування…
З усмішкою згадую один епізод. Якось вже значно пізніше, автором ще кількох творів, які (принаймні один з них) не були вельми зичливо зустрінуті критикою, стермосований нею, зайшов до мого службового кабінету й круто сказав, що якби не оці два дурні, Мушкетик і Дімаров, то жив би я собі тихо, працював учителем і ніхто не шарпав би мені душу. Ми тоді вдоволь посміялися. І Феодосій з нами.
Либонь, Юрію Феодосійовичу, Вам би було потрібно розпитати в мене або в Дімарова про все те, або хоч заглянути в мою передмову до “Гріха без прощення”, а так ви мене зарахували до батькових опонентів, незичливців і взагалі дідько до кого. А мені сумно й прикро. Оскільки, повторюю, ті клопоти взяв на себе добровільно і довів їх до кінця.
З повагою Ю.Мушкетик.
P.S. Оте – справа зрушилась, почалося, отже, з мене.
Цих слів би вистачило, аби все пояснити, і отой напівезопівський мій лист.”
Я , звичайно, відповів:
“Добридень, шановний Юрію Михайловичу!
Чесно кажучи, мене здивувала Ваша реакція на публікацію у “Дзвоні”. Адже я не коментую жодним словом Вашого листа, а , отже, ні в чому не звинувачую Вас. Навпаки. Мені здавалося, що саме Ваш лист дасть змогу тому, хто читатиме статтю, зробити висновок, що нарешті роман потрапив до рук чесної людини, яка з погляду 1979 року оцінює написане. Адже на листі є дати. А в якому іншому стилі міг тоді писати державний чоловік? Саме це я мав на увазі, вставляючи уривок Вашого листа до статті. Впевнений, що розумний читач так сприйняв це. До речі, в тому ж 1979 році і я в пояснювальній записці КДБ писав, що “…розмов, які б компроментували видатних діячів партії і уряду, не вів” (ну, збрехав трохи…- Ю.Р.). І чи багато із нас писали щось інше? Як Ви бачили, я коментував дуже коротко і то відверті доноси, яких я не збираюся нікому і ніколи прощати. Впевнений, що крім обов’язку у людини повинна бути ще й совість.
Ні покійний Батько, ні я ніколи не ставили Ваше ім’я в число противників. І в статті далі згадуються імена Дімарова, Харчука, Тютюнника… Це люди, яких я глибоко поважав і поважаю донині. Якщо Ви пам’ятаєте, ще в 1992 році я звертався з проханням написати, хоча б коротко, спогади про Батька. Писав і Вам, і Дімарову, і ще більше як 60-ти людям. Дімаров кілька разів обіцяв, але здоров’я не дозволяло щось написати. На жаль, відгукнулися одиниці. Я зібрав ці та інші спогади, записи в щоденниках і записниках, інтерв’ю останніх років, листи і склав рукопис до 200 друкованих сторінок. Сподівався видрукувати десь до 70-річчя Батька. Звертався за допомогою до М.Шевченка – давнього знайомого і тепер вже теж державного чоловіка – нічого не пообіцяв, бо треба чимало грошей. (А сподівався я, перш за все, на видавництво “Криниця” (полтавське).
Можливо, коли б жив Тарас Нікітін, щось би було не так. Одним словом, рукопис є).
До 70-річчя Батька деякі матеріали з нього друкувалися в обласних газетах. До речі, і Ваша стаття “Перо зупинилося на півслові” друкувала обласна “Молода громада” 24.08.95. “Полтавська Думка”, зокрема, писала таке: “спогади-посвяти П.Ротача, І.Бокого, М.Костенка, Ю.Мушкетика, Гр.Сивоконя й інші засвідчують, що ці люди мали Рогового за явище в нашій літературі цілком самобутнє, хоча й по-дружньому вказували на деякі недоліки його творів”. Отже, ніде і ніхто не ставить Ваше ім’я в число тих, хто противився виходу “Свята”… Ще раз повторюю, що той Ваш лист я особисто сприймаю як нормальну, чесну відповідь. І дуже жалкую, що хтось, можливо, зрозумів його по-своєму.
Якщо моя публікація у “Дзвоні” образила Вас, я готовий офіційно вибачитися в будь-якій прийнятній для Вас формі.
Всього Вам доброго. З повагою Ю.Роговий. 11.10.95.”
Та повернімося назад, у 1979 рік.
“Шановний Юрій Михайлович!
Спасибі Вам за мої печалі, яких Ви, либонь, не заполегшили. Не перечу: думки Ваші мені на поміч. Принаймні, вони хоч не знищують суті мого твору, одначе… Василові не варто лізти на церкву, щоб таким чином сподобатися Василині. А пишучи своє “Свято…”, я не керувався думкою про “виселення духу” (Ви чомусь кажете “викорінюють дух”). Бо це, мабуть, і не роман, і не купи матеріалу”, а “приватні” мотиви прощання з найріднішим, якесь давучке відлуння усім відомого полонеза…
Ви слушно твердите, що прогрес неспинний. Я його собою нітрохи не пригальмовою, хіба що упомірнюю. Гадаю, що було б краще, якби духовне завжди панувало над матеріальним, аніж, як тепер, – от і всі мої “підніжки” прогресові… Я теж, як і Ви, не скривився від отих 45 ц, які голова “бере” на гектарі з отих переораних луків та болітець, хоч для мене ця радість не повна, бо до хліба, бо для життя ще треба отих переораних луків, отого принишклого болітця і хоч би очеретянки, її голосу з-над болітця…
Затоплення ж сотень тисяч гектарів плодючих земель – це, звиняйте, не прогрес, а безоглядне варварство во ім’я прогресу (моя книга, як Вам відомо, зовсім не про це, хоч Іван Власенко – виходить, є такий критик – писав у своїй першій на цю книжку рецензію, що “автор проти всяких соц. перетворень”. І що йому, ніж вони, – краще “атомна війна” (передаю дослівно). За отаку страшну неправду Іванові – процвітання, а для автора…
Радий зустрічі з Вами, Юрію Михайловичу. Постараюся приїхати в один з ближчих десяти-п’ятнадцяти днів. То буде втричі корисніше оцих письмових уривків. Хотілося б їхати раніше, та не знайду призводу відпроситися: вчителюю у двох не зовсім, але сусідніх школах, і проситися доводиться двічі.
З повагою Роговий. 24.04.79.”
“Пробачайте за турботи, шановний Юрію Михайловичу.
Старався й далі бути в невіданні, а з надією, але чомусь мені недобре відчувалося: ніби в моєму “Святі…” порпається хтось не моєї лінії. Може, це й не лиха людина, а так собі… ревно чиновник, зовсім іншого розуміння і світу, і речей у ньому, зовсім інших чуттів людина з механічною рукою, котра не по своїй вині, а від роду немає чуття до слова взагалі, до мого ж, пристарілого, – тим паче…
Водить вона механічною своєю рукою по рядках тієї мови, яка зникає або майже зникла, і, креслячи її з притиском, усміхається з відчуття виконаного обов’язку служби. А точніше – вдоволено глумиться над мовою, що зникає – зникла! – разом зі своїм місцем говору – з тисячами розселених посульських хат, в яких вона колись жила, розкошувала…
Я свідомий того, що мова мого твору в окремих місцях, може, аж перенасичена “старожитностями” (і це, природно, не всім до любові). Її можуть під прикриттям добрих намірів чи допомоги авторові осучаснювати (скоріше всього – “огазетнювати”, пробачайте за дурне слово) аж до невпізнання. Одначе пам’ятай, мій неприхильнику, візьми, як можеш, її хвилину, як заповіт умираючого. В такий (по-нашому) критичний момент виникла потреба (а як на мене – то й життєва необхідність) зареєструвати це зникнення, як зникнення явища. І цим засвідчити його існування на землі – комусь прийдешньому на щиру згадку чи, може, й на велику втіху.
Якраз можливе насильство над мовою “Свята…” і спородило недобре передчуття, змусило мене звернутися до Вас, Юрію Михайловичу, мій нелукавий добродію.
Адже, зізнаймося, нерідко трапляється так, що художню річ, творену людиною старомодною (така вже в неї домогильна доля) править, сиріч редагує, людина новітня – з новітніми вимогами, з новітніми (з “механізованими”) чуттями або й зовсім без них до мови.
Прошу Вас, Юрію Михайловичу, зважити на мої міркування і, якщо книга справді готується до видання, передати їх людині під личиною її редактора. Буду пам’ятати Вашу прихильність, вираз істинної любові до нашої мови, до рідної культури.
Моє глибоке Вам шанування. Роговий. 24.09.1979, понеділок.”
***
Оце й усе, що я хотів би доповнити. Бо переконаний, що спогади людини – це перш за все – субʼєктивні думки того чи іншого чоловіка-жінки. А ПРАВДА, як завжди – десь посередині.
Юрій РОГОВИЙ