Тільки рушила електричка Львів – Трускавець, як у вагоні голосно почала плакати дитина. Плач наростав все гучніший і пронизливий. Видно, малюка щось дуже боліло.
Раптом почулися звідусіль невдоволені голоси: «Тихо будь, бо закличу циганів і вони тебе заберуть», «Зараз прийде міліція». Одне слово, лякали дитинча, хто як міг. Навіть і старші пани сердилися між собою: «Шо за мама? Не може заспокоїти дитину!». Так тривало чимало часу.
Зрештою, мама не витримала шипіння оточуючих і спересердя тихо сама до себе промовила: «Я нічого не вдію. Дівчинка глуха». Вагон замовк. Перестало плакати і малятко. Певно, пропав біль.
Далі ще всі довго-довго мовчали – мабуть, засоромлені були їхні серця. Як важко віднайти спокій для душі та як легко його втратити… «Зоставляю вам мир, мир Свій вам даю!» (Івана 14, 27). Мав рацію великий Кобзар – раз добром нагріте серце вік не прохолоне.
Людина за будь-яких обставин мусить залишатися людиною. Такою, якою її створив Всевишній.
Зиновій Бичко, журналіст