А водій ще той! Веселий такий чоловік! Сміється з найменшої нагоди. І навіть тоді, коли не смішно зовсім.
“Ох, вже ті аборигени! – зі сумом подумав Віктор. – Їм весело навіть тоді, коли зовсім невесело. Будуть, мабуть, веселитись і тоді, коли на їхні голови бомби посипляться…”
У салоні автівки було і тісно, і тепло… Обставини схиляли до роздумів і дрімоти.
“Стривай, як вони самі себе тут називають оті тутешні? Не гуцулами… То точно. Де там – бойки! Бойки звучить для них наче образа. Чомусь ніхто у Карпатах з-посеред автохтонів не любить бойків? Ну, звісно – окрім самих бойків. Ті самі себе навіть дуже поважають! Якущо не гуцули і не бойки – тоді хто? Лемки? Але ті посідали землі значно далі на захід. То хто вони – тутешні аборигени? Вони – верховинці! Он як! Щоб ви знали! Щоб усі відали! А що воно таке є – верховинці? Етнос? А чи окрема нація?”
-Йо! – весело і дзвінко згоджується водій на репліку Рогова.
З якого приводу?
Що там йому мовив Микола – Віктор пропустив. Уже дрімав.
А що означає оте “йо”? Так?! Ні?! Ствердження, а чи заперечення? Тьху ти! “Йо, йо…”
Рогов злегка штурхає Віктора в бік, Ой, ще боляче! Недавня дорожно-транспортна пригода. Він, вважай, ще нічого – легко відбувся. А от з Настею кепсько! Сильно хребет пошкодила, була підозра у переломі. Господи, це ж каліцтво на усе життя! Кілька місяців відлежувалась бідолашна Настя на твердих дошках! А хіба дошки бувають м”якими? Отаке…
Ой, Настусю! Вважай, дружина вона йому! Хоч і не вінчані у церкві. І навіть не в державному закладі. Геть усі інстанції, потрібні у таких випадках, оминули байдуже стороною. Та й живуть собі разом. А бабі Ані такі речі дуже не до вподоби. Вона таких “стосунків” не розуміє зовсім. І навіть не намається зрозуміти! Як то жити разом наче чоловік та жінка без шлюбу? Без Божого благословення! Та вона, баба Аня, свого часу он скільки відбивалась від того бравого лейтенантика Володі.
Сказала твердо і переконливо: “Ні! Тільки після шлюбу!” Володя наполягав, домагався свого! Ну й нехай… Вона ж то знає ціну дівочої цноти! А що тепер? Молодь неначе подуріла! Шлюб – як полігон для випробувань. Та так можна “випробовувати” усе життя! І що далі? І що воно буде? І яке благословення над такою родиною? І де їхні дітки?
Ну, у ВІктора з Настею усе аж не так катастрофічно, як собі то уявляє баба Аня. І зовсім у них не “випробування”, а нормальне, вважай – сімейне життя. Ось тільки треба оформити взаємини. Але здається у сучасних пластикових документах і штампу ставити ніде. Сучасний внутрішній паспорт – пластикова картка! А бабусі Ані “штамп” подава! Щоб як колись! Щоб тицьнути дідові Володі під носа: “На! Бачиш?!”
А Володимиру що? Він тішиться, що має онука. Бо усе решта – суцільні дівки! Дві доньки і дві онучки від молодшої. Добре, що у старшої Оленки – син. Онук! Ех… І від спогадів у діда Володимира набігає сльоза. Згадав, як у молодості плив через став, бо на тому протилежному березі його Анка. А став виявився значно ширшим як видавалось, і глибоченьким. Ледве сили розрахував. Ледь не втонув. Ото дурень був! Хто нині задля дівки відважиться переплисти, як свого часу він – ставок? Та ніхто! Витягнути пачку грошей, краще євро чи долари, і продемнструвати тій мантелепі на протилежному березі. Миттю сама і прибіжить. І ризикувати з подоланням ставка не треба…
Автівкою струсануло. Колесо втрапило на вибоїну. Віктора вибило з дрімоти.
Водій крикнув: “Йо!”
Віктор усміхнувся. Певно, оте “йо” у них на усі випадки життя.
Досі дорога від Воловця, куди вони прибули Харківським потягом, звивалась сірою смугою поміж густі зарості перемішаного лісу – хвойні дерева упереміж з листяними. А ото праворуч визирнула ріка. Вода грізно бурлить, наповнена дощами. Цієї пізньої грудневої пори ріки навувають брунатно-стального окрасу, вони з вигляду суворі та недоступні. Що ж, така пора надворі…
-Як називається ріка? – до водія.
– РІка!- весело щебече водій.
Наголос він робить на “і”. Звучить дзвінко – “рІка!”
-Та сам бачу, що це ріка, але яка у неї назва? – не відступає Віктор.
-Як сі вона називає?! – втручається Рогов.
Микола вважає, що коли для колориту додав оте “сі”, то усе стає зрозумілим і для верховинців.
– РІка!
Тьху!
– Ото – рікА! І назва у неї – рІка? Я вас правильно зрозумів?! – робить спробу з”ясувати усе до кінця Віктор.
-Йо! Йо! – на радощах аж підстрибнув водій. – Та певно, що так! РІка!..
Ох вже ті верховинці! Вліпили ріці назву РІка! Тільки наголос переставили. І забракло фантазії… Та назвіть річку Марічкою! Або он – Бурхливицею! Бач як води несе бурхливо. А вийшло усе як зі сценічного номера про тупого доцента. Хто того не пам”ятає? Доцент запитує у студента… Студент – кавказець:
-Як вас зовуть?
У кавказця ім”я – Авас. Він і промовляє:
-Авас…
-Мене… Сергій Іванович… А вас?
-Авас!
– Кажу ж – Сергій Іванович! А вас?
-Авас…
Ну, тупий доцент… Таке іноді трапляється.
А тут:
-Як зветься ваша рікА?
– РІка!
РікА РІка…РікА РІка… РікА РІка… Весело так, що й зварювати можна…
-Ех, скупатися б! – дивлячись на рікУ РІку озивається Рогов. Микола запеклий морж.
-Ні, ні… Ми тут не купаємось! – застерігає водій.
І від чого він знову радіє?
-Каналізація! Уся каналізація з Воловця і Міжгір”я – сюди! Йо! А ще ті бази відпочинку, і, а дивіться – і наші газди вже також поробили собі виходки по хатах! А то все добро потім у РІку!
“Гамняна рікА РІка! – зі смутком міркує собі Віктор. – Ріка Гімнянка! Чим не назва?”
Дорожний знак сповіщає: “Міжгір”я”. Приїхали! Десь тут має бути готельчик “Турист”. Ще три кілометри центральною вулицею містечка Міжгір”я – і буде вам “Турист”. Центральна вулиця… А тут інших вулиць, окрім “центральної”, і не існує. Типове гірське поселення – коли одна вулиця, що пролягає видолонком уздовж ріки. Інших варіантів попросту не існує, бо праворуч та ліворуч височать гори. А отакими ущелинами, що поробила ріка, люди і просувались углиб гірських масивів. Так тривало не одне століття. Просування углиб гір – процес не з легких, вимагає і часу, і чималих зусиль.
Готель “Турист” ще радянського надбання. Про корлишню велич та престиж свідчать облицювальні плити зі штучного мармуру. Вони ще вціліли де-не-де і невідомо у який спосіб тримаються сиротинно на полупаних стінах.
-Не все впало і не усе розікрали! – спостерігаючи “мозаїку” з поодиноких плит, робить свій висновок Рогов.
-Тобі то треба? – іронізує Віктор.
– І справді, ми ж не за тим!
-Отож…
У фойє – потьм”янілі вітражі. Сюжети добряче затерті пилюкою і сажею невідомого походження, та на них ще можна розгледіти “щасливе сьогодення верховинців!” Тут тобі радісний посміх облич. І, здається, навіть вівці у дружній отарі радіють, бо ж дочекалися нарешті приходу радянської влади. А то така влада, яка про щастя простого люду піклується денно і нощно. Звідси і радість у тварин та людей. Он і сторожовий пес також весь перейнятий оптимізмом.
-Вівці! – вказує на вітражі Рогов.
-Ну і що? Вівці…
– Цікаво знати, їх пустили на шашлик до того як зобразили на вітражах, чи опісля?
-Миколо?!
-Та мовчу вже…
Їх зустрічає молодик. Вигулькнув якось зненацька з коридорної теміні. Високий такий, підтягнутий, обличчя чисто виголоне.
-Добрий день! То ви?
-Ми. Але кого ви мали на увазі?
-Василь мені телефонував. Казав про двох.
-Якщо Василь – то усе правильно. Ось ми удвох.
– Так, так… Прошу….
Пауза… Наче якась заминка. А треба ж справу довершити до кінця.
-Я – Міша…Усі мене тут кличуть Міша-бруківка. Бо я ще бруківкою займаюсь.
-Ого! Яка широта інтересів! – стиха мимрить Рогов. – Прям – багатостаночник…
– Мовчи…
-Мовчу!
“І пощо нам твоя бруківка, Міша?” – іронізує собі Віктор.
І справді, згідно домовленості з Василем, отой Міша має забезпечити їм перетин кордону з Румунією. Ото і усе! Гарантувати безпечний і нічим не загромаджений перехід. Далі – вони знають, як мають дати собі раду. Їм би дістатись Румунії.
-Завтра вирушаємо! – каже Міша-бруківка. – Переночуєте тут у готелі, а на світанку…
-Гарантії!?
-Повна гарантія!
-Добре… Деталі нас не цікавлять..
– Йо…
О, і цей з тієї ж опери. Ага – рікА РІка…
-Вийдете на Бая-Маре, а там вже цивілізація і ніхто на вас не зверне уваги!
-Добре! Далі – то вже наша справа.
-Та певно що так… Певно, що ваша… Або я проти?
Міша засміявся. Гарна у нього посмішка.
-Повечеряти десь тут можна? – Рогов завжди голодний.
-Ага! Через дорогу.
-Дякуємо.
Віктор стримує Миколу:
-Яка вечеря через дорогу? Маємо гарячий чай у термосах і достатньо бутербродів.
-І твоя правда! – погоджується Рогов. – Не варто зайвий раз світитися.
Окрім гарячого чаю знайшлася пляшечка коньяку. В останню мить Настя наче згадала щось. Кинулась до барчику і поквапно засунула Вікторові до наплечника.
-Настю, то зайве!
– У екстримальних умовах зайвого нічого не буває.
-Ми ж не пияки!
– Хто це каже?
-Гаразд….
Коньяк як ніколи знадобився. Віктор споживає стримано і малими дозами. Рогов бабахнув тричі по сімдесят. Потепліло! Відчутно було, як тілом розповзається тепло. Приємне, трясця його матері, тепло… І що воно за сила – алкоголь?
Бутерброди з чаєм також не виявилися зайвими. А їм дісталися цілі хороми – дві спарених кімнати з усіма вигодами та холодильником! Правда, усе решта не тішило. Килим на підлозі старий і брудний. Матраци видавали підозрілі плями. Скоріш то були уже не матраци, а стародавні географічні карти з обрисами таємничих земель. Благенька ковдра і не дуже свіжа білизна.
-Бачив? – Рогов.
– Облиш! Одна ніч!
-Заздрю я тобі, Вікторе! Скрізь ти досягаєш компромісів. А я не такий. Надто принциповий чи що? Ми усі такі. Кажуть – з діда-прадіда. Вільні козаки-запорожці Роги! Оте “ов” нам уже за радянської влади приписали. Отож, й кажу… Козаки – вони трохи дикі і шизануті. І жінок завжди не дуже шанували. Я це по собі спостерігаю. Сидить в мені щось оте від предків. Наче уже цивілізованим став, у Львові ж народився! І батько у мене, ти ж знаєш – професор! Усе – чин-чинарьом… Та от як навіє щось на мене – і як нападу на свою Орисю! О, то треба бачити! Вона потім сердечна тиждень плаче і не розмовляє зі мною.
-З жінками треба лагідно.
-Та знаю… Не учи вченого! Що я теперішній? Сидить, кажу, в мені щось таке дурне і дике, що періодично назовні проситься. Тут би краще шаблюкою помахати… А так – Орися…
Рогов помітно сп”янів. З ним це завжди трапляється. Пригадує Віктор як вони удвох у сплав Дністром спускалися. Було то до війни. Збудували вони такого собі човна-плота – і гайда Дністром від Миколаєва до Бакоти! Ех, і були ж часи! Ніхто ні від кого не ховався, ніхто від військових не втікав, переховуючись десь в кущах. І Микола Рогов міг собі “розслабитись” та видавати такі “номери”, що подекуди робилось навіть лячно. Але то були мирні ночі під небом, щедро усипаним зорями.
Нині – війна! Посипався бізнес, їх, тридцятилітніх, дуже хочуть бачити у військкоматах. А вони не вважають себе за вояк. Страх огортє усім тілом при думці, що ото тебе мобілізують і відправлять кудись в чисте поле під Авдіївку… А там… Ну, словом – пекло… Звідтіля до Львова чи не щотижня прибуває по п”ять трун з тілами вояків. Це лишень до Львова. В Україні он скільки населених пунктів – сотні і сотні… А помирати… Навіть за кохану батьківщину… Ні, вони патріоти, але не бачать себе солдатами… А тут батько Вікторів шле запросини до Відня. Вони з мамою давно розлучені. Ще Віктор малим був, як батьки “розбіглися”. Віктор з мамою у Львові, батько пошвеньдявся світами. І зумів чогось таки доробитися. У Відні має хату-особняк, працю поплатну… Усе гаразд у нього. Кличе до себе сина. А як вирушати у дорогу, коли кордони перекриті? Не пускають таких як Віктор Забіла та Микола Рогов за поребрик. Законом заборонено. А коли так, то закон цей варто обійти. Воно завше так було, в усі часи… Хтось закони придумує, пише їх, приймає силами парламенту, і завжди знайдуться такі, які матимуть спокусу ті закони порушити. Наче така собі кимось встановлена гра у “кішки-мишки”. От і знайшовся якийсь Василь, і он Міша-бруківка… Їм що? Їм аби заробити! А кордон міждержавний у горах тягнеться на сотні кілометрів. Чи ці хлопці, Вася та Міша, не тутешні? Чи самі неодноразово не переходили кордон туди і сюди, маючи при тім певні інтереси?! То вже за виграшку буде вишукати потрібну стежину для отих двох за їхні ж долари? І тут – Мармарош з містами Хуст, Тячів, Рахів, Міжгір”я… І там – Марамуреш з Бая-Маре, Соту-Маре, Сегетом… Та варто лишень перебрести ріку Тереблю, а далі – виярками і ярками, та на полонину – і вже Румунія! Он, хлопці, бачите – Марамуреш! Ідіть прямо нікуди не звертаючи і вийдете до готельчику. Там переночуєте, а далі вам все скажуть…
Рогов таки оп”янів. Він почав перебирати якісь речі, потім непорушним поглядом втупився у стелю:
-Як ти вважаєш, ми падлюки? Зрадники? Як щурі втікаємо.
-А що, корабель уже тоне? – Віктору також потепліло і він помітно повеселів.
-Який корабель? Ми що – на кораблі? Що ти несеш?
-Та ознака є така: з тонучого корабля першими утікають щурі!
– А! Он ти про що? Україна – тонучий корабель?
-Не знаю. Але ми точно не її герої!
– От і зле, що не герої. І запитую я сам себе: “А твої предки, вільні запорізькі козаки Роги, як би оцінили твій, Миколо вчинок? Однозначно – піддали б осуду! Бо ти не козак Рог, а полохливий заєць, щур і негідник!”
-Годі, Миколо! Ми уже все це давно обговорили. Усе звісили і виважили…
-Та знаю твої “виваження”! – Рогов махнув рукою. – Мені батько те ж саме торочив. Професор наукового комунізму. Він мені каже: “Хочеш на війну? Що ж, іди! Будемо сподіватись, що тобі поталанить і ти залишишся живий. Добре! Орися твоя від щастя на “сьомому небі”. Ну, і ми з мамою також. Але тобі майже не вдасться уникнути контузії або поранення. Там усі контужені! А що це значить? Порушена психіка! То щонайменше! Барабанні перетинки полопаються! Бачиш, як москалі несамовито гатять зі своїх гармат!? І ти станеш напівглухим. Очі твої будуть атаковані шрапнеллю та ще глиною, піском, трісками деревини. Добре, коли очі вбережеш. А поранення… Воно ж різне буває… От шугане тебе осколками, маленькими такими, ледь помітними, але злючими і гострими, і прошиє увесь живіт… І що? Повстромляють тобі різні трубки і будеш з ними ти ходити довго-довго…. Так довго, що навіть терпеливій твоїй Орисі може усе те набриднути… А найголовніше – про тебе усі зубудуть! Ніякий ти не герой, а інвалід. Виділять тобі пенсію і сякі-такі пільги… І усе! Забудь дорогу до “білих будинків”! Чиновник вважатиме. що він свою місію виконав і держава з тобою сповна розрахувалась. І при тім, він, чиновник, тебе на ту війну не посилав… Утямив!?
-Мда, батько у тебе розумник! – обізвався Забіла.
– Професор наукового комунізму… Але тут я його рацію сприйняв. І справді… Спостерігаю за деякими пацанами, які каліками повернулися з війни… Курва! Так воно і є! Усе точнісінько так, як описав мені батько. От чому я тут. Воїн з мене ніякий. Випала шаблюка предка-козака з моїх рук.
-Мої прадіди воювали у Другу світову. Були навіть офіцерами високого рангу. Я їх, правда, не застав у живих. Але розповідей наслухався. То вони… То їхнє життя. Я себе на цій війні не бачу… Воювати, відстоюючи інтереси олігархів? Ні, вибачайте!
-А Україна?
– Україна буде. І без нашої участі.
-Виходить, ми з тобою ніде!? Ми не учасники, де вже там – герої! Паршиве життя…
Віктор знав, що Рогов на межі… Ще крок, ще півкроку і він розпочне чудити. Таке уже не раз траплялося. Треба негайно змусити його лягати і вимикати світло. Інакше “душевні терзання” продовжаться аж до ранку. А на них очікує дорога. Довга дорога у невідоме.
-Миколо, спати!
-Га?
-Спати кажу!
-Де ми?
-У раю! Майже…
– Але ти, сучара, жартуєш…
Так, світло… Вимкнути світло! Дайте темряву!
Ще хвилин зо двадцять Рогов щось там кому “доказував”, у чомусь когось “переконував”, з кимось вів гарячу “суперечку”. Нарешті вгомонився.
“От і добре!” – подумав Віктор і перехрестився.
За вікном сіріло, а у двері вже хтось постукав. Спершу несміливо якось, з інтервалами і навіть делікатно. Згодом – настирлівіше.
-Хто там? – Віктор зірвався на рівні.
– То я! Міша-бруківка! Збирайтесь!
-Гаразд! Дайте нам десять хвилин!
-Але не більше…
-Та пішов ти! – продираючись крізь ряднину, скипів Рогов.
-Прокинувся!? Вперед, Миколо, і без жартів!
– Які тут жарти? Зрадники ми! Йдемо батьківщину продавати…
Забіла зупинився.
-Миколо, візьми себе в руки. Ми повернемось назад у Львів, коли усе це скінчиться… Усе проговорено і прийнято рішення. Чого ти? Бігом до лазнички і вирушаємо!
У домовлені десять хвилин впоратись не вдалося. Часу на ранковий муціон пішло удвічі більше. Знадвору нервово нагадували про свою присутність. Двічі…
-Зараз! Йдемо! – реагував Віктор і майже лихим словом підганяв Рогова.
-Та пішли вони…
-От вони й справді підуть собі і ми залишимось при своїх інтересах…
Слова, здається, мали вплив… Рогов помітно додав у швидкості.
– Доброго ранку… Вибачайте, що трохи змусили вас вичікувати.
-Ой! – обізвався Міша-бруківка. – Нічого страшного! Аби все було добре…
А вийшло воно таки на добре. Їх підвезли на старому “джипові” кілометрів зо двадцять на захід від Міжгір”я. Далі треба було іти пішки. Вже добряче взялося на ранок. Попереду крокував Михайло, котрий – “бруківка”, Віктор з Миколою послушно ступали за ним майже крок в крок. Не озиралися, не старались запам”ятовувати місцевість. А навіщо? Їх провідник взяв усе на себе. Єдине, що зауважив Віктор, вони перетнули невелику річку, далі вздовж потічка піднялися вгору, далі – підйом куди крутіший. На якомусь відтинку їх “проковтнув” сосновий ліс . Тут, в обіймах гілястих сосон і тихої туги дерев за чимось навіки втраченим, почувалися захищеними і з певному навіть комфорті. Під ногами приємно пружинила глиця упереміж з опалим листям та сухими тонкими гіллячками. Проте ліс небавом скінчився. Троє видерлись на ще один пагорб. З нього прогледівалсь далечінь.
-О, видите! – Міша-бруківка вказав кудись вперед рукою. – Там вже Румунія. Підете за картою і вийдете на потрібний вам готель.
-А кордон? – Віктор навіть озирнувся. – Ми його перетнули?
-Ой! – розплився у посмішні Міша-бруківка. – Давно вже! Той кордон вже нікому не потрібний. Його пильнують так, як у нас кажуть – про око! Ні українці, ні румуни не дуже ним переймаються… Трапляється, що може виникнути проблема. Але то треба знати, куди йдеш і куди ведеш людей…
-Добре, дякуємо…
Вони розпрощалися майже тепло. Кожен був певен, що більше у житті їм не зустрітись.
– Діставай карту! – нагадав Рогов.
-Що тут карта?! Он вогні бачиш? Ідемо на них!
І справді, усе видно і без карти. А карта може тільки внести путанину…
Кілометрів через три вони дістались якогось села. Уже добре взялося на білий день. Десь тут мав бути потрібний їм готельчик. А далі їх заберуть Орися з Настею. Вони вже мали виїхати з Варшави їм назустріч. Ось поселяться в готельчику і вийдуть з дівчатами на зв”язок. Але готель… Готель… Тут вулицею їм назустріч бачать іде чоловік уже старшого віку, а за руку веде, вочевидь – онука. О, треба спитати про готель. Англійська у Віктора поставлена так як треба. Він бо вищу освіту здобував у Англії.
Забіла робить знак рукою і навперейми наближається до дідуся з онуком. Він підшуковує потрібні слова і вимовляє кожне з інтонацією.
“Готель… Готель… Пліз…”
-О, видиш Степанку, навіть по нашому не вміють говорити!
Боже, що вони чують!? Рідну українську! Нехай з певною особливістю, але ж своя…
-Вміємо! Вміємо по вашому… Себто по-нашому… Слава Ісусу Христу!
Дід довго видивляв цих двох. Хто такі? Що за причина? Нарешті зібрався на мову:
-Навіки Слава! А ви звідки будете? Йой!
– З України ми! Ваші сусіди.
– Ага! З України ? Йой, там у вас война йде! А вам готель? Так йдіть вулицею просто, а там за третьою хатою звернете направо. І будете мати.
– Дякуємо! – промовили майже водночас.
-Прошу! Йдіть собі з Богом!
-Рахуй хати!
-Ти рахуй! Ти у нас економіст. Кандидат наук…
Ображатись чи щось там заперечувати не було сенсу.
Одна, друга, третя хата…
Праворуч!
Зелене око готелю.
Усе! Вони вдома!
Де?Де?
“Миколо, ти знову щось ляпнув?!”
-Не звертай уваги, Вікторе! По-правді, я чуюсь щасливим. Коньяк ще залишився?
– Ні! Але он крамничка.
-Давай спершу нашим дівкам зателефонуємо. Вони переживають за нас…
-Алло…
-Хлопчики, рідненькі! Як ви?
-Усе гаразд! У готелі!
– Ой, як добре! Ми оминули Бухарест! Скоро будемо у вас! Чекайте…
Рогов відклав телефон і налив собі добру порцію коньяка…
-За що п”ємо?
У радіо якраз транслювались новини. Дивина – українською мовою. Там повідомлялось про кількість ліквідованих російських вояків і скільки знащено їхньої техніки.
Йшов 675 день великої російсько-української війни.
Ігор Гургула