“Ігор Гургула народжений не у Львові (у цьому есеї не вдаватимусь до біобібліографічного: інформації такого роду про нього більш ніж достатньо в „мережі”). Проте, усе його письменницьке життя – це Львів; неспростовно магічний, сугестивно-історичний, міфологічно-реальний…”
1. Тривання тривке
…Розпочну есею, як це, переважно, робить Ігор Гургула у своїх новелах (йдеться про його найновішу книгу новел „Мапуче”, люди землі, Київ, „Український письменник”, 2018 рік, 463 с.), – зненацька, не притримуючись якоїсь виїмкової вишикуваної та причесаної послідовності викладу думок. Утім, саме зараз скажу і про насправді припочаткове. „У Південній Америці проживають індіанці племені араукани. Себе вони називають інакше – мапуче, що в перекладі означає „люди землі”.
…Ось як зав’язується експресивна розповідь у новелі „Такі справи”:
Опана!
По пальцях!
Кажу, усіх битиму по пальцях!
Не лізь – не твоє!
І не громади… Громада?! Ой не смішіть мене.
Чув таке – приватна власність?!
Отож.
По пальцях! І ще – деінде! Я лютий.
Я можу! Я здатен на таке, що вам і не уявити…
А це уже – новела „Ангел”. –
– О стоїть, мов до стовпа прив’язаний.
– І мовчить наче сова…
Василь плюнув, бо саме на ходу лузав насіння.
…А ось „Так сказала Галя”. –
„– Ну що ні, ні – то ні!
А він так запалився, з таким ентузіазмом прийняв пропозицію Миколки, наче ото помолодшав одразу на сімдесят років. А таки на сімдесят…”
Скажете, вихоплено з життя, як підгледів, так і написав! Це було б нечемним, а можливо, й нікчемним твердженням. Так, якісь певні векторні поштовхи, безумовно, йшли ззовні. Проте, вони були трансформовані й здібно змодельовані в нову цікаву реальність письменника Ігоря Гургули. Допасовуючись до його темпераменту, естетичних уподобань; дуже професійної набутої звички: бачити себе у всьому та все – у собі.
Знаю його новелістику і з численних публікацій у журнальній та газетній періодиці, зрештою частина цих новітніх творів є й у згаданій книжці; так ось, – опубліковані навіть поодиноко, вони справляють враження творінь, що ними автор пристрасно зичить собі, наче розпанахати банальну звичність і показати картини інші, хоч і схожі. Свої Картини. І йому, найчастіше, вдається не борсатися, як це трапляється в побутописанні, а вириватись за рамці своїх, ще не завершених, творів. І зненацька вздріти щось таке, чого і сам не очікував. Це його фішка. Далі. Нехарактерно для мене, хтось помітить: дещо затягнутий перший розділ. Але так є. Напевне надиктувалось творчою природою Гургулиної книжки „Мапуче”.
Закінчувати свої новели схильний так само несподівано (подеколи, поквапно), як і розпочинав. Одначе, завжди доволі стильово. А саме.
„Налетів вітерець. У колосках застукотіла зернина. Жнива”. („Кінець світу”).
„Хай буде так …Завжди…” („Я тобі телефоную”).
„Хтось мусить не зрадити Майдан. Завтра”. („Манкурт”).
„Я озирнувся. –
Там нічого не було. Тільки темінь” („Спідниця”).
„Крикнула птаха. що кінець
літу! Чи світу?..” („Зустріч”).
…Начитуючи, виразно уявляю собі, що така творча метода дає добрі можливості Гургулі передбачити в кожній попередній новелі початок наступного твору. І у такий спосіб процес стає безперервним. Але, безумовно, авторсько-самочинним. Впоратися б. Напевне, так.
…Та й читальника тримати в напрузі безперервного інтересу.
2. …Не схибити
…Гургула не дуже любить навпрошки виливати душу. Зачіпати найбільш боляще в ній, аби згодом дати цьому раду в художній формі своїх світів. Йому спідручніше якось зіронізувати, сатирнути, місцями пирснути підперченим гумором. Подеколи, здається, ось-ось витисне з себе скупу авторську сльозу; все ж – ні! –– Стримано зависає в паузі та переходить до іншого: за вориння скепсису та, подеколи, навіть ледь прихованого цинізму. Тут більше свавілля: звична атмосфера. Стильніше для автора. Ось так.
…Втім, – це не якісь мої зауваги бувалого-перебувалого не навмисне заточування на чужу, некомфортну йому естетику. …Я знаю, естетика мусить бути в оригіналі. Бо інакше „картина” – схожа на „фотографію”. А це вже інше.
…Одне слово, не боятися себе-письменника, пам’ятаючи, що всі оці текстові масиви – магічні. Не схибити в заклинаннях… Це так важливо. Тексти. Виджу. Гургула не боїться. Принаймні, у цій книжці.
3. Почути
…Є у книзі такі шкіци-спалахи, як „Гриниха”, „Двірничка Леся”, „Недопалок”. Це окремішньо-життєві враження. Я б назвав їх малоформатними картинками, що повертаєшся до них за якимось призабутим, але так необхідним, секундним настроєм, що виник давно і зафіксувався на якихось, можливо, майже відірваних, аркушиках потертого записника. Без претензій, Але з душею. З мислями-ідеями. – Точково-афористичним письменницьким баченням: „Так часто трапляється: аби довідались, хто ти насправді – треба померти”. „З розмаху гримаю усім металевим. І тут же притримую тіло вхідних дверей. Згадую, що померлій двірничці дуже не сподобалася б така моя поведінка. Вона вкрай не любила, коли хтось з усієї натуги грюкав дверима…” „Добре, що більшість наших нікчемних вчинків залишаються за міцно зсунутими шторами долі”.
Звісно, – це не сягання якихось дальніх закапелків душі. Але душа тут вочевидь є. І довірливість. І – від першої особи епічного суб’єкта. А, здавалося б, – такі невеличкі образки?!. І побачити, і почути. Душу.
4. Усвідомлення несвідомого
…Навряд, чи можна назвати Гургулу явним сповідувальником химерного чи містично-магічного реалізму. (Якийсь із його героїв навіть задерикувато проголошує, що „чудес на світі не існує”). Втім, є у його книзі й такі новели як „Дивак”, що в них проступають ознаки саме згаданого способу художнього мислення та сприйняття. У цьому творі присутня загадково-тривожна змістовність образів, несподівані метафоричні перетворення, певна філософічність озвученого тла. Текст тут, насправді, важко надається для цитування чи переказування сюжету: усе дуже природно й щільно тримається купи, вибудувано на прихованих тонах і напівтонах, якихось потаємних авторських ритмах… Одначе… – „Течія води стала течією часу. Уже Максим не людина, а срібна рибка, маленька та грайлива, мов сонячний промінчик. Вирушила рибка в нелегкі мандри вгору течією часу відшукувати тихі заплави свого дитинства”.
„Злі духи кружляли над його колискою. О! Він це бачив. Пам’ятає, може описати. Чи радіти з того?..”
„Струменем бризкає сік, корчиться від болю стебло, судомить нерозкритий бутон: „Я ще не народилась. Я – квітка. Я мушу, аби відцвісти, запліднитись і народити подібну до себе. Я – квітка-а-а-а…”
„Снігуронька, порівнявшись, весело підморгнула. Максим подався за нею. Раптом вузькою вулицею, куди повернула Снігуронька, закружляв буревій. На якусь мить він задер край шубки, і Максим жахнувся: ззаду у Снігуроньки до землі звисав хвіст. Та, похапцем поправила фалди й зникла у під’їзді найближчого будинку. Заворожений, кинувся вслід. Знову налетів шквал вітру. Нагорі щось зареготало. Згодом почувся стогін, ревіння. Максим звів очі й заціпенів: над гострими шпилями костьолів, серед завірюхи, розвівалася біла шубка”.
…Зауважу, що подібні „елементи”, або настрої, особлива окремішня стилістика, є і в деяких інших новелах Гургули: „Потилиці”, „Вода Срібної Гори”, „Загублені руки”, „Сон Карадагу”, „Старий і щастя”, „Сни Ольги”. У такого роду „речах” письменник, з приємністю бачу це, – найбільш виразний стильово. Тут він має лише свої засоби: ними і тільки ними користується. розширюються горизонти сенсів: чи варте життя того, аби його прожити?.. – Що є мегаметою існування? – Якщо її немає у нашому окресі, то її слід створити для себе кожному з нас. – Навчися зцілювати інших і станеш сильним.
…Змінена реальність. Ким?.. Письменником. Здобута. Викликана. Проявлені світи.
…Таки існують! Чудеса. Магія.
5. …І про таке
Спрощеним мені видається внутрішнє (!) оформлення книги (картонну повноколірну палітурку ж зроблено доволі вдало з наголошенням на концепт!): графіка, можна навіть сказати численні аркуші, є, по суті, підмальовками ескізного характеру, навіть без натяку на образну інтерпретацію літтворів, і лише прямим блідим супроводом їх. Без модерної фантазійності. Одноманітно. Заскорузло. Щось подібне я міг би пригадати ще у 70-х роках минулого століття.
Припускаю, що І. Гургула, мешкаючи у Львові, все ж недогледів у київському видавництві цю ланку виробничо-художнього проекту. Мені хочеться вирозуміло поставитись до самого „факту” і сказати, що це якась стилізація оформлювальної графіки під середину ХХ сторіччя… Але ж самі новели „Мапуче” цього зовсім не вимагають!
Одне скажу, том і тексти таки ваговиті. Отож і все решта мало б таким бути в цьому виданні. Напевно.
6. P.S.
Ігор Гургула народжений не у Львові (у цьому есеї не вдаватимусь до біобібліографічного: інформації такого роду про нього більш ніж достатньо в „мережі”). Проте, усе його письменницьке життя – це Львів; неспростовно магічний, сугестивно-історичний, міфологічно-реальний; …для мене – це місто-культ, місто питомої українськості. Дивно, що у такого відданого письмака, фанатичного спостережливця та заглибленого мистецького споглядальника, майже відсутня львівська урбаністика. Невже не проймає?.. Припускаю, радше, витримується, як у глибоких винних чи коньячних погребах. І сподіваюся…Бо, інакше – львівські Леви!.. Вони завше чатують… Земля Людей та Левів…
7. P.S. 1
За Борхесом, „мова логіки належить дню і пильнуванню; мова міфу – ночі, дитинству та осяванням сну”. У І. Гургули мова Дня і Ночі – єдиний потік, що зміїться крізь горбисто-скелястий ландшафт незникомості. „Так і не дізнаємось: ми – серед течії чи – на твердолобих берегах плину?..” – рефреном проступає незбáгнене через уривки доль його персонажів.
Віктор Палинський