Людина засинає. А душа завжди на варті. Вона охороняє сон людський. Або десь літає в пошуках майбутніх напрямків і орієнтирів. А то просочується в сфери найтоншого магнетизму. І там духовно живиться.
Уранці душа прилетіла радісно схвильованою. Вона щось хоче повідати людині, яка щойно вийшла зі сну. Та людина не може второпати про що жадає розповісти душа. Бо знаходиться ще десь на кордоні між царством сну і фізичною нереальністю…
Все-таки шукач джерел мудрості і слів пишномовних остаточно пробудився. І його погляд натрапив на книжку, яку нещодавно придбав. Здається: навколо неї швидко-швидко танцюють іскорки. Вони – такі дрібні – менші гірчичного зернятки. Іскорки то гаснуть, то знову спалахують, немов гукають до себе людину.
Це був знак!
І внутрішній голос шепнув: «Душа знайшла течію павлюківського струму. Простуй туди». Підказка була прямою – людина взяла в руки книжку Ігоря Павлюка «Танець Мамая».
Раптом свідомість розширилась і зрозуміла, що еманації письменника залишаються не тільки на сторінках книжки. Вони просякають і в Космос. Силою чистої думки цементується простір візерунками неймовірної краси. Ми здатні допомагати еволюції Всесвіту і своїм серцевим мисленням змінювати все навкруги. Думка – тонко матеріальна, вона може блискавично долати будь-які відстані і ставати помічницею Творця.
В рукі Творця моя рука…
Із Ним ми творимо галактики
І ДНК!
Але, щоб досягти небес, потрібно бути близьким до людей, проявляти свої чесноти.
«Втручаючись у життя звичайних людей, ми так чи інакше створюємо атмосферу для дозрівання алмазів, якості їх, сприйняття ними світу, яке в багатьох фіксується у картинах, поемах, романах».
У творчості письменника-світлоносця відображаються і кристалізуються космічні енергії. На сторінках книжок відбувається вияв незримих тонких струмів. Чутливе серце сприймає їх – вирощує і розширює свій внутрішній алмаз, в якому знаходиться будинок духу. Але й духу буває пустельно. Йому потрібно вгамувати спрагу. І тут віршар пропонує свою чисту воду.
Я трохи колодязь.
Приходьте пити.
Пити колодязну воду – значить збагачувати себе новітніми знаннями, пізнавати Основи Світобудови.
У макро й мікровимірах – без меж…
Творець – Любов.
Ми – співтворці, як діти…
Немов пружинки, прагнем до Основ,
І хочемо до Бога долетіти.
Перед тим, як долетіти до Вітчизни Отця, треба окрилитись ще на плані земному. Стати духовно сильним і бути
З Богом у храмі свого раю
Серед дурдому без санітарів…
У творах Ігоря Павлюка поєднується все – і сатира, і іронія, і любов, і ілюзії нашого життя.
Коли ж автор більше п’ятдесяти книжок почав сприймати творчі імпульси? Поет розповідає про це так: «Оглядаюся на прожите – і розумію-відчуваю: поезія визначала мою долю ще з колиски, саме стаючи поетичною долею». Поезія приходить «як солоно-солодкий вибух мого внутрішнього всесвіту…», може, й «наперекір здоровому глузду…»
«У межові, найболючіші моменти-періоди мого буття, здається, що поезія перемогла навіть боротьбу зі Смертю, не віддавши мене цій косатій Бабурі вже не раз».
Поет долає перепони, які послала йому доля і виходить зміцнілий на літературну ниву. І про нього вже можна сказати, що він – «той, хто чув молекул сміх». Той, хто відчув радість всередині себе пропонує нам бути веселими і співати, адже «…поезія – то написана словами музика».
Звідки віршар бере цю співучу мову? Тут немає таємниці – «Я сьогодні підслухав розмову зорі і трави», і «…ангельський голос // Вночі // З телефону…», і «Пташиний крик весняної зорі», і «Совісти солоний голос чув». І як результат – «…зоря солоним світлом світить // Що сипле в душу вірші золоті».
Мрія поета «Стати хлібодуховним навік» утілюється в життя – живить зболілі душі, насичує простір флюїдами милосердя і добра. Йому «…важко мовчати // Вербою над сивим ставом». Він намагається обійняти світ «з людьми хорошими й поганими, // Де душі – вогники боліт».
І. Павлюк глибоко розуміє, що ходу еволюції зупинити ніхто не в силах. Земляни підійшли до останньої сходинки не тільки інтелектуального, але й духовного розвитку. Духи, що не пробудилися, можуть бути викинутими із течії еволюції і космічним вимітом стати.
Зверху блукає космічне сміття:
Люди і там є люди…
Скільки зосталось?
Яке століття
Всім нам останнім буде?
Тому й дарує поет нам свою творчість, аби ми встигли духовно удосконалитися.
У музичних поезіях Ігоря Павлюка звучить симфонія «гри і битви», в якій розповідається про мужність і боягузтво, лицарство і лицемірство. У віршах автора чутно відлуння надлюдського сміху, невмирущої радості. Серце вогняне учуває це відлуння в диханні нашого життя – і в хвильках щастя, і в стражданнях, і «У Божій війні зі злом».
Просторовий вогонь падає з Неба на Землю. Справжній майстер рукописів є Прометеєм. Він підпорядковує собі космічний вогонь і дарує його людству. Цей трансформований вогонь проникає в єство, і внутрішній голос шепоче – пропонує – менше себе любити і стати «павлюколюбцем».
Але ж щоби таке відбулося, треба увійти в душевні чертоги поета, зрозуміти разом з ним філософське бачення розвитку подій днів теперішніх і днів майбутніх, влитися у «Тілесне світло голої пітьми», побувати в тих місцях, «Де плодяться галактики…», і побачити, як «Спіральний злиток у космосі кружляв». А ще усвідомити процеси творіння Світобудови.
Еони часу, простору пісок
Змішав Творець, як місяць тісто хлібне,
Матеріал для серця і кісток –
Космічний пил, вода кровоподібна.
І все це крутиться «у танці заводнім…» Тут танцює і козак Мамай.
Він вмирати не вміє.
Він між пеклом і раєм.
То співає, то б’ється,
То сміється, то плаче,
Як поранена птиця,
Характерник козачий.
Шрами навхрест у нього.
Семиструнна шаблюка.
Щось у ньому від Бога,
Щось у ньому від крука.
Козак Мамай – всюдисущий. Він встигає помістити «на струні // Увесь той степ разом з душею готів». У тих, невидимих сферах, козак веде бесіду з Буддою «Про те, що буде і чого нема…» Будда увійшов «У рай свій ранній – Воскову нірвану», а
Козак всміхнувся струнами порваними. –
Життя, щоб жити – вишити судьбу,
Червоним, чорним, шаблею чи шваброю…
У морі, в горах, а чи у степу –
Куди і що, кого й коли приваблює.
Та й є час у Мамая, щоби заграти «зв’язавши сто шляхів // В одну струну, як нитку Аріадни…», заграти та й заспівати – розповісти про все наболіле в його душі.
Сльоза із кров’ю – то напій любові.
В козацьких жилах полиновий сік
Забродить часом – аж скриплять окови,
Коли свободу вріжуть по кістки…
Свобода – це все. Призначення людини досягти досконалості за допомогою Свободи. Адже, де Дух Господній, там і Свобода. Бути рабом не годиться.
«Тоді вже смерть миліша… тут я згоден, –
Сказав Мамай до Будди: земляки…
Земляни тобто. Спільної природи…»
Будда погоджується зі світоглядом Мамая. І можна впевнено сказати, що вони стануть побратимами.
Козак Мамай – це символ духу і незламності українського народу. Завдяки танцю Мамая на планеті відбуваються метафізичні зміни – висхідна спіраль еволюції накручує свої витки, вершаться події, які визначають майбутнє людства. Мамай закликає долучитися до свого танцю-битви, щоб боротися зі злом, щоб затвердити просту формулу любові.
Оце і є релігія – любов
До всього, що моє і несказанне.
Люблю життя…
І поет, увесь сповнений любов’ю, не стоїть осторонь від гущі подій земних. Він рухається тільки вперед.
Шлях молочний тече…
Я маленький,
Я Всесвіт
Де йде віковічна війна.
І в цій «віковічній війні» потрібно не заблукати і виконати місію свою.
Я став санітаром у цих боях
За вічний початок світу.
Хочеться вірити «павлюколюбцю», що автор книжки «Танець Мамая» подарує людству ще багато своїх співучих літературних шедеврів. Він буде писати й писати «Доки сивий вогонь його серця в пітьмі не зморить…», «Допоки не згірк ще вітчизни дим…»
Натхнення йому і космічного магнетизму!
Володимир Вогонь