Сорока Петро. На захід від спадаючого сонця. Денникова проза. – Тернопіль: Тайп, 2011. – 216 с. (с. 176-179)

Перше враження від поезії Ігоря Павлюка було ошелешуючим – з’явився поет неймовірної поетичної краси і сили. Це захоплення постійно підігрівав Валерій Ілля, який вважав Ігоря одним із найсильніших поетів України, захоплювався ним, навіть боготворив. Ілля умів захоплюватися (якість сьогодні майже утрачена), тому що сам був великим поетом і відчував рівень Ігоревої метафори не розумом, а кров’ю. Про ранню поезію Павлюка він сказав так, як не сказав ніхто, надрукувавши його велику добірку в «Основі». Мені здається, що саме з цієї публікації почалася добра слава львівського поета у добрих людей. Не популярність, не визнання, що можуть бути минущими і залежати від моди та віянь часу, а саме слава.
Ігор уже тоді видав кілька збірок і все частіше почали виходити його нові книжки. Писав він багато і добре.
Ми зазнайомилися завдяки Іллі, швидко заприятелювали й Ігор став часто бувати у Петриках – то сам, то з кимось із друзів. Ми з Галею були захоплені ним, і це захоплення постійно зростало. Він втілював усі риси, сказати б, ідеального поета: коли читав вірші, перевтілювався на очах, його голос набирав якогось особливого, магічного тембру, він часто закохувався і в міру пив. Любив літературу до самозабуття, несамовито працював і зроблене ним вражало. Його внутрішня краса гармоніювала з зовнішньою.
Дивовижно, але разом з віршами він видавав «нагора» купу наукової марниці, захистив кандидатську дисертацію з журналістики, підробляв як викладач. Хоча в основному його життя проходило в поїздах і літаках. Якийсь час він провів у Нью-Йорку, і йому там велося несогірше. Хоча американського раю він довго не видержав, повернувся ще більш просвітленим і глибоким.
Поряд з віршами почала появлятися його проза. Її було так само багато як віршів, але далеко не так само легко вона читалася. Принаймні я її зрозуміти і належно оцінити не зміг. Зізнаюся, що й читав неуважно. Вона давалася мені важко, і насилувати себе не хотів.
Якось я написав у деннику, що в мене від неї таке ж враження, як від «Ями» Єсеніна. Це був той час, коли Ігор переживав далеко не кращі часи – митарствував в Ірпені і вважав, що всі од нього відхрестилися, незаслужено гудять – «навіть кидають ножі у спину» – і тому образився. Свідомо уникав частіших зустрічей, замкнувся у собі, при зустрічі спопеляв мене красивими і ображеними, як у дитини, очима.
Натомість про його поезію і про нього самого як про світлоносну особистість я написав багато доброго. Ось хоча б таке:
«Багато покликаних, мало вибраних. Ігор Павлюк – з вибраних і це відчувається завжди і одразу, коли він поруч. Один з небагатьох, хто не стомлює.
Жадоба слави в нього од жадоби життя.
Ігор Павлюк пише так, як ягоди збирає. Бродить лісом – і хапає їх. Таке письмо приносить втіху і йому, і читачеві.
Його вірші, здається, читають янголи («Рік подвійних райдуг»).
Але похвальне слово швидко забувається, а критичне зарубцьовується.
Сучасникам важко перетравлювати величезну кількість поезій одного поета, навіть якщо цей автор винятково обдарований. Було відчуття, що вірші в Ігоря ллються незалежно від нього самого – він «Божа дудка». При такій несамовитій продуктивності важко уникнути самоповторів. Його за це почали критикувати. Він огризався, посилався на великих попередників, які залишили десятки томів. Але доброї поезії справді буває мало. І вразливих місць у зрілого Ігоря Павлюка вистачало.
Коли я пишу ці рядки, Ігореві виповнюється 42 роки. У нього багато пошанувальників, навіть фанів, свідомих наслідувачів і епігонів, можна навіть говорити про своєрідну Павлюкову школу, оскільки в нього вистачає обдарованих учнів. Найталановитіші з них – Юхим Дишкант і Оксана Пухонська, які уже однією ногою в історії української літератури.
Я не хочу малювати лубочний портрет поета. Моє сприйняття Ігоря Павлюка далеко не однозначне. Бо, все-таки, одне – вірші, а зовсім інше – жива людина.
В Ігоря є одна дуже суттєва вада, яка йому вельми заважає не тільки примножувати число приятелів і друзів, а й втримати тих, що є: в будь-якій розмові він переводить акценти тільки на себе. Для нього є тільки «Я». Це незалежно від того, чи поруч молодші од нього, чи визнані метри, хоча б такі як Борис Олійник та незабутній Микола Вінграновський. Якось ми провели з ним майже весь день і постійно Ігор говорив тільки про себе: успіхи, плани, перспективи, переклади, премії тощо. Мені вистачило терпіння вислухати його і не розкривати без потреби рота. Але коли ми прощалися, його фраза викликала в мене раблеанський сміх. Він сказав: «Мені було з тобою надзвичайно цікаво, ти чудовий співрозмовник».
Потім був час, коли ми не бачилися понад два роки. Я сподівався, що Ігор постане іншим, тим більше, що він захистив докторську, отримав Народну Шевченківську премію і ще безліч інших відзнак. Але знову він волів говорити тільки про себе.
Я знаю: є люди, які готові слухати його з розкритим ротом. І не тільки вірші. Мене, наприклад, вразило обличчя Теодозії Зарівни, коли вона слухала Ігореві монологи на Чортківській книжковій толоці. Було відчуття, що вона слухає не тільки вухами і очима, а й кожною клітинкою свого тіла. Що вже говорити про молодших і зовсім юних дівчат.
Я не знаю, чим платить Ігор за свій великий талант, якою мірою ненормальності. Якось я не наважувався про це заводити розмову. Якщо тільки ось цим, то можна сказати, що він благословенний у Бога, адже, по суті, це така дрібниця. І тут згадую про це тільки як про смішний курйоз.
Я знаю: коли Господь дає талант, то це надовго. Справжній талант важко пропити, знищити, змарнувати, тут треба особливих зусиль. Хоча декому це, звісно, вдається. Талант – це подарунок Неба, а Небо своїх дарунків назад не забирає, хіба що сама людина їх занедбує. Я живу в постійному щемкому очікуванні нових віршів Ігоря Павлюка. Для мене він – диво природи. Я можу критикувати його (такс право поширюю на всіх своїх друзів і залишаю його за ними), але ніколи не перестаю любити його. Ми зустрічаємося все рідше і це добре: зближення двох творчих людей, навіть різних за силою обдарування, завжди небезпечне. Може тому наші стосунки витримують всі випробування.
І це головне.

Петро Сорока.