Проблема злочину і покарання турбує людство багато століть. Також у філософських колах ведуться дискусії на тему: «Чому виникає зло?». Не хочеться погоджуватися з думкою, нібито доля людини визначена ще до її народження. Хоча б тому, що така думка начисто перекреслює ідею саморозвитку. Мовляв, судилося бути пияком – то нащо ж робити зусилля над собою і щось змінювати… Але зараз мова не про це.
Події Майдану 2014 року показали нам, що людина може бути… якою завгодно. Ницою або шляхетною. Наляканою або героїчною. Милосердною чи хижою. Сотні відтінків людської натури проявилися тоді.
У романі Еліни Заржицької та Ольги Рєпіної «Убити Антиципатора» знайомі нам реалії названо дещо метафорично (наприклад, Майдан авторки назвали Площею, «тітушок» – сірками, українська столиця Київ фігурує в романі під назвою Місто). Через те, що в творі відсутні прямі позначення реалій, читач будь-якого віку та національності може відчути себе причетним до подій, описаних в ньому.
Читаючи цей твір, я свідомо прагнула відійти від шаблонного мислення і зосередитись на філософських і психологічних моментах. Одна з важливих тем роману – туга за коханням, пошук гармонії в стосунках.
З перших сторінок ми знайомимося зі скромною романтичною дівчиною Людмилою Підлесною. Сирота з провінції закохується у вродливого і пафосного Віталія Золотаренка. Хлопець відслужив в армії і має купу амбітних планів на життя. До столиці закохані приїздять разом. Вони живуть у Ліди – сестри Віталія. Людмила вступила до Інституту журналістики (на заочне відділення), і влаштувалася на роботу в жіночий журнал. Стосунки з колективом не завжди були безхмарними. Але редакторка видання – розважлива і справедлива Наталія Іванівна допомогла дівчині опанувати тонкощі журналістської справи.
Життя Лідії різко змінилося після знайомства з Антоном Роздайбідою (довіреною особою Антиципатора). Одним з обов’язків Роздайбіди був пошук коханок для політика. Щоб нова жертва потрапила «Хазяїнові» на очі, управитель влаштовує Лідію покоївкою в його палац. Впливові особи, котрі зацікавилися нею, звернули увагу також на Віталія.
Хлопець, не маючи інших талантів, крім уміння битися, прагнув влаштуватись охоронцем до елітного агентства. Натомість він потрапив до напівлегального бійцівського угрупування. Воно підпорядковувалося синові керівника Країни. Бійцям доручали охороняти високопосадових осіб, «допомагати» у рейдерських справах (тобто, бити непокірних). Чим більше Віталій звикав до своїх нових обов’язків, тим більше розросталося в ньому темне звіряче начало. Страх перед сильнішими, зневага до слабших, грубість у поводженні з сестрою та Людмилою – ці риси ставали дедалі помітнішими.
Найзловісніший образ твору – Антиципатор. Хитрий і багатоликий політик, що зумів видертися на вершину влади, водночас – слабкий, неврівноважений тип, збоченець. «Хазяїн» топить свій страх і невпевненість в алкоголі, зриває зло на підлеглих. Рідного сина він не любить. Стосунки можновладця з жінками – це історія садомазохізму. Він або прагне приниження або принижує сам.
Страшно, що «знайомство» Антиципатора та Лідії почалося зі зґвалтування. Ще страшніше – жертва була настільки підготовленою до того, що з нею чинять, як із річчю, що навіть не поскаржилася нікому. А з часом прив’язалася до Антиципатора. Для політика Лідія – наче додаток до комфорту. А вона… Цей жіночий образ здався мені одним із найтрагічніших у романі. Жертва, яка не знає, що вона жертва, приречена ходити по колу принижень. Як не гірко визнавати, але приниженою і «всім винною» Ліду зробили найрідніші люди – її батьки.
Ось, як усе починалося:
«– Не затримуйся після школи…
– Не товаришуй із Зойкою, вона доброму не навчить…
– Не читай вірші. Краще візьми подаровану тьотею Мусею книгу про смачну та здорову їжу…
– Не забудь прибрати в квартирі…
Вказівки, настанови, заборони так і сипалися на Ліду. Але, безмежно шануючи батьків, вона й не думала в чомусь їм заперечувати».
Ліда звикла бути «хорошою дівчинкою», і розучилася чути себе-справжню. Загибель батьків і потреба піклуватися про молодшого брата Віталія ще дужче пригнітили молоду дівчину. Стосунки з чоловіками у Ліди складалися досить хворобливо. Надмірна схильність до самозречення не дозволяла їй відстоювати свої інтереси. Чоловіки нахабно брали її ресурси (гроші, допомогу, психологічну підтримку), але не бажали віддячити Ліді бодай чуйним ставленням і чесністю. Єдиною віддушиною для жінки були вірші, написані для дітей. У рядках, які народилися в години смутку, ховалася справжня Ліда – щира, весела, смілива. А ще – вільна…
Ставши коханкою Антиципатора, Лідія вагітніє. Можновладець відправляє її народжувати за кордон. Там читач прощається з нею і з її новонародженою донькою. Навряд чи Лідія повернеться на батьківщину. Хоча вона й не змогла осмислити, наскільки небезпечним для її країни був Антиципатор, колишня покоївка відчула: її світ уже не буде таким, як колись. І до минулого вороття нема.
Людмила де в чому схожа на сестру свого обранця. Прагнення купити або «заслужити» прихильність Віталія відчувається на кожному кроці. Дівчина терпить заради коханого скруту і дискомфорт, допомагає йому грішми, всіляко економлячи на собі. Неуважність і грубі жарти хлопця не викликають в ній відчуття протесту. Юна журналістка вірить, що Віталій любить її. Вагітність Людмили розставляє усі крапки над «і» в цих стосунках. Обранець змушує її зробити аборт. Людмила втрачає довіру до Віталія, а з довірою – зникає і почуття.
Не буду навішувати ярлики на тему аборту, і тим самим долучатися до спекуляцій. Є випадки, коли переривання вагітності – єдиний вихід, щоб порятувати життя або долю жінки. Кожна людина вирішує, що є правильним або неправильним конкретно для неї. Але – не для сусіда, родича і аж ніяк – не для всього людства. Адже гучні гасла про «вселенское благо» и необхідність «жертвовать личным счастьем» стали колись ширмою для злодіянь більшовиків. І передумовою для народження «антиципаторів», «антосиків», «зоріків» та інших вампірів на тілі України.
Будь-яке рішення, нав’язане силоміць (як нав’язали Людмилі), – це насилля над психікою. Тому цілком вмотивована подальша депресія і розгубленість дівчини. Авторки роману показують нам, як змінюється героїня: стає сміливішою, сповненою гідності. З Віталієм вона розходиться. Згодом хлопець остаточно деградує і долучається до банди «сірків», що розганяла мітингувальників. Більше того – він допомагає викрадати з Площі людей.
Події Революції змушують Людмилу переосмислити цінності. Дівчина активно допомагає Майдану, бере участь в організаторській діяльності. Саме на Площі, де вирішувалася доля держави, гинули люди, хтось каявся, а хтось вирішував позначити для себе високу мету, Людмила зблизилася із Юрієм Троцком. Юрій ніколи не був обласканий долею. У 8 років після трагічного випадку втратив ногу, пережив розлучення батьків, зневагу однолітків. Відраду хлопець знаходив у спорті, а згодом – у громадській діяльності.
Людмила бачить силу і вразливість Юрія. Сила проявляється в тому, що чоловік може відстояти себе і тих, хто йому дорогий (і в бійці, і в розмові), взяти активну участь в організації повстання. Вразливість сотника вихлюпнулась у розпачі, коли він дізнавався про смерть друзів (Макса, Ассоль та інших). Не відразу Юрій наважується відкрити дівчині свої почуття. Тільки переконавшись у тому, що Людмилою керує не жалість, а кохання, Троцко освідчився їй.
«Юрій знав, що Людмила – його рідна душа, він відчував, що разом, рука в руці, не ховаючи один від одного важливих думок, вони пройдуть усе життя, і що ніхто й ніколи не зможе їх розлучити. Про це він сказав їй одразу, коли дівчина зніяковіла після першого поцілунку. І вона погодилася. Сором’язливо зізналася, що відчуває те саме».
Коли вирішується доля держави, у характері кожного (бодай трохи небайдужого) її громадянина відбувається підсилення одних рис і «затушовування» інших.
Кожен, хто бачив себе частиною нового, вільного суспільства, опирався мертвотному режимові. Офіцери, спортсмени, медсестри, журналісти і митці – всі намагалися покласти свою «частку світла» на терези історії. Щоб хаос відсунувся за куліси…
Стара система, за яку всіма зубами й клешнями вчепилися Антиципатор, Зорік, Антон Роздайбіда та інші, не хотіла здаватися. Сильний та оригінальний образ, показаний в романі – образ шуби «Хазяїна». Сам Антиципатор бачить її уві сні – розкішну Шубу, котру пошив власноруч. Але… відчуття тривоги стискає його. Загарбник бачить тіні людей, котрих він образив, знедолив. Запах крові не дає йому спокою: «…І раптом він зрозумів, чому Шуба пахла кров’ю!
Він пошив її з Душ, не помітивши за звичкою, що це живі люди. Він віддирав людські Душі – безпорадні, майже безтілесні, як розбійник, за правом найсильнішого.
І пошив собі Шубу – як символ Влади над цими людьми…
… Окремо від усіх нервово здригалася тінь, і він придивився до знайомого силуету.
Це був він сам.
Свою Душу він теж використав для шиття Шуби – речі, яка була важливішою за близьких людей і його самого…»
Авторки твору, змальовуючи образ Шуби, дали читачам великий простір для роздумів. Питання, як не стати матеріалом для «шуби» чергового можновладця, змушує небайдужих заглиблюватись у психологію. А ще – у філософію.
Якщо людина втрачає себе і дозволяє ближньому (байдуже, кому: начальникові, президенту, батькам чи коханому) визначати свою долю, вона вже потенційне «хутро». Покірне «щось», віддерте від душі.
Корінь усіх трагедій – дефіцит себе-справжнього. Чи вирішить людство цю проблему? Хто знає….
А як же Антиципатор? Зловісний герой гине при спробі втечі. Але… Це ще не кінець. Серед нас ходять невпізнаними чимало кандидатів на майбутнього тирана. Важливо не створювати «шуби» ляльковим ідолам. Залишатися мислячими людьми. Часом це складно. Часом – боляче. Але – звання мислячої людини того варте.
Соціально-психологічний роман «Убити Антиципатора» може зацікавити читачів різних вікових груп і різних естетичних уподобань. Цей твір викликає чимало роздумів, спонукає до спостережень.
Наталя Федько,
письменниця