Володимир Кравчук. Сивий жайвір висіває пісню: вірші старі і нові. – Тернопіль: ТОВ «Терно-граф». – 2018. – 124 ст.
Володимир Кравчук – поет, публіцист, редактор і видавець, лауреат всеукраїнський та міжнародних літературних премій. У творчому доробку – 16 книг. Автор – яскравий сучасний поет, майстер точних переконливих поетичних картин зі своєю особистісною інтонацією – пристрасною, провокуючою, безапеляційною і рівночасно гарячою та безкорисливою, з рідкісною вдатністю не ховати емоцій, а чесно вивішувати їх, як корогви особистої геральдики. Книга має цілу низку оригінальних стилістичних рис, поетика її рухлива і динамічна, не без напруженості й песимістичного світосприйняття, не без настроїв скепсису, розчарування: життя скороминуще, в ньому панують випадок і фатум, а людина приречена на життя в дисгармонійному світі: «Підстреленим птахом дорога, / Простягши стежину-крило, / Упало безсило під ноги».
Володимир Кравчук пише скульптурними бароковими фразами. «З гуркотом / небо розбрамилось. / Злива – старе беручке потороччя, / вплівшись в загривок / дратливої ночі / знову гарцює, / нестямившись». Направду, поетова метафорика іноді видається надлишковою (що власне є характерним для стилю бароко, зокрема, літературного, багатого на декор, екзотику, насиченість красномовством), що часом ускладнює світлову просторовість вірша, ясність образних ліній-зіткнень. До прикладу, цитований нижче вірш ніби виростає з парадоксу, одначе далі, просто на очах стається метаморфоза, проте все це кріпиться на психологічній влучності та ваговитості виражальних засобів. «Спопеліле / озеро-багаття, / де півколом – / скупані думки. / Голизну прикрили, / мов латаття, / власні / перевеснені роки. / Цівкою / не страченого диму / непідкупне слово / тут живе, / те, яким до віку / одержимий. / Вруниться з душі / старе й нове».
Тональність текстів поета – складне непросте звикання до ситуації, коли дійсність виявляється оманою-химерою, що тане, замість неї підносяться міражі, але агресивніші, несамовитіші. Часто дійсність для письменника втрачає свою предметність. Вона стає примарною та ілюзорною. Взагалі протиставлення реальності і сюру — один з найхарактерніших елементів поетового світосприйняття, але у віршах Володимира Кравчука ці дві дволикоянусні іпостасі — реальна і містифікована – спокійно співіснують! «Ручка падала у ніч, / Слово голосило…». Думаю, що саме звідтам, з того відчуття втрати і виростає символізм поетового стилю – на межі емоційного надриву чи навіть зриву, коли поетика містить у собі занадто сильне власне ліричне висловлювання. Присмак приватності, що відчувається у цих віршах, не спрощує кута зору, а навпаки виглядає, як уміння вдивлятися у мікрокосм і поділитися цим баченням із читачем. Будь-який незначний, випадковий предмет, або тема чи мотив, викликають майже дитяче поетове подивування, і тоді невтомне перо, с присмаком легкої божевільнинки, щасливо народжує своєрідні самобутні поетичні образи: «Під ранок посивілі / Ріллі циганські кучері, / Плугами так уміло / Напередодні кручені».
Зрештою, люди у поета теж вигадливо виліплені, не обов’язково з мармуру чи глини, можна просто зліпити зі снігу, як от у чарівному віршику для дітей «Схудла баба снігова». Буває, визирне з тексту житейський профіль нашого автора. Погляне й …підморгне! «Приблудив гуляка-вечір / До зими. / Ліг тихенько на овечі / Килими», «В кучерях / відлюдника-туману / плутаються авта / реп’яхами”. А часом, поетова душа відлунює елегійною печаллю: «З проблемами від часу і до часу / Блукає поміж нами блудний день, / Допоки не одягне темну рясу / Й у ніч на сповідь тихо не ввійде». Звісно, поезія Володимира Кравчука почувається у царині експерименту вільготно, як у себе вдома. Помітне природне поетове прагнення до виходу з присмерку псевдолітературності, псевдопоетичності, у котрих досі блукають деякі віршотворці його покоління. У нього на перший план виходить прорив до індивідуального ego, навіть змагання з ним. Утім, експеримент виникає не як мета, а як один із засобів. Все працює на головне завдання – створення вартісного поетичного тексту: через творче пере-творення і пере-осмислення зробити фактом поезії те, що до того поезією не було.
Маленька людина в контексті великого безміру, її біль, що вибухає хвилями й ненадовго пригасає… Минуле… Теперішнє: самота, відчай, розпач, а майбутнє заповнене простором чистої віри, де тихими привидами воскресають обличчя та імена з дитинства. Поезія Володимира Кравчука непересічно й талановито відображає ці тенденції нашого часу. Більшість поезій стилістично надаються до жанру суб’єктивної лірики, де головним є не стільки сюжет, іноді ледь намічений, скільки неперервність спогадів і непогамовна сповідальність авторської інтонації: «Роз’ятрена уява, як гроза, / Свинцем дощу нестримно думку ранить”. Але попередні висновки не заперечують того, що головним суб’єктом-героєм поезії нашого автора є саме наш час, стислий до критичного стану, коли поезія вибухає і поцілює в самісіньке серце!
Володимир Кравчук – поет поетичного парадоксу і в жодну схему він не поміщається. З одного боку він прибічник реальності – історичної, природничої, соціально-побутової, психологічної…. З іншого – всі ці ознаки завжди непередбачено й фантазійно сконструйовані у нові реалії й нові ілюзії…
Поки серце, як птах, ще тріпоче крильми
І злітає, покаране болем –
Залишатись не можу до світу німим…
Зависаю над аркушем-полем.
І ледь чутно нехай, а таки не мовчу.
Вірю в слово, розхристане, босе…
Мов дитя обігрію, між люди пущу.
Хай біжить на світанні по росах.
Тетяна Дігай
м. Тернопіль