Ця історія далека від романтики чи ілюзій – гола неприкритість жорстокого життя, жорстокості до дитини тих, хто мав дарувати любов.
Ця книга потребує сили, щоб прийняти правду і здорової моралі, готової розвінчувати умовні закони суспільства.
Світ правдивого дитинства – не прив’язаного до зобов’яливої поваги і мовчання – представлений в реалістичній трилогії Ерве Базена «Сім’я Резо».
Маленька дитина розуміє жорстокість світу через жорстокість матері і байдужість батька – про це розкаже розділ «Змія в кулаці».
Як відштовхується в сімейному житті вчорашньої дитини трагічність, нав’язливість і деспотичність родової лінії – яскраво зображено в розділі «Смерть конячки».
І, нарешті, що стається з душами людей, та і з їх тілами під владою часу: тих людей, що не знали любові, не вміли любити і тих, що панічно її прагнули… Заключний розділ «Крик сови» ніби спростовує початкову ідею ненависті, дарує надію на людяність, прощення, скупий хепі енд для того, хто, можливо, його і не вартий.
Сюжет цього роману – болісний, подекуди кумедний в своїй злобі і винахідливості, притягує відкритістю і сміливістю позиції героя, його безапеляційністю і «метою життя».
Хватай-Глотай (головний герой) не просто чергова знедолена дитина – він вічний борець, символ свободи і, як би не старався, часткової тотожності антигерою.
Тут чітко представлена трагічна межа між «добре» і «погано», увінчана зовсім незначними розбіжностями. Основна з яких – причина. Методи, манери, темперамент і воля фактично однакові: що Психімора (мати – антигерой), що Хватай-Глотай (син – герой), різниця між ними у корені їх дій.
Вона – висміяна долею, живе з не коханим, ницим чоловіком, «виховує» дітей: улюбленця (спомин про істинне кохання) і двох бовдурів. ЇЇ материнське серце не знає любові – просто не вміє.
Він – ексцентричний, вільний юнак, що виплекав в собі прийоми помсти і зневаги. Сильний, сміливий, будь-що прагнучий перемоги.
Ерве Базен – автор
Починається історія цих двох життів з жорстокої тиранії, знущань – з дитинства. Потім – юність, протистояння, втеча.
Жан Резо, він же, Хватай-Глотай, відрікається від свого титулу, але насамперед від матері, яку зове Психіморою. В його очах, вона не вартує жалю і прощення, він не винен ні крихти свого життя цій жінці. Це дуже сміливо і так же правдиво. Читач підтримає героя і зрозуміє його. Навіть якщо і зародиться вагомий протест: «це все ж мати…», – Жан швидко переконає всіх у своїй резонності.
Безперечно, така позиція смілива для будь-якого часу. Весь інститут сім’ї, з усіма недоліками, про які не прийнято говорити, похитнувся від слів Базена.
Тільки уявити – сорокові роки у Франції відзначенні нахабством, зазіханням на святе – честь матері. Критика. Буря бруду. Море осуду. Консервативні, хоч і вільні, французи і думати не могли, що батьківство можна піддати моральному сумніву, навіть з такими пороками.
І ось, маленький хлопчина не бажаючий прикидатись, показує реальне обличчя джерел свого генетичного фонду, словами абсолютно не признаного і зневаженого, на той час, Ерве Базена.
Що ж, герой зумів вибратись. Самостійне життя Жана сповнене труднощів і запаху свободи. Він більше не причетний до чети Резо, ніщо не може прив’язати його новітню історію до літопису його ж роду. Нарешті, Хватай-Глотай стає Жаном, утверджує себе і починає жити.
Заморений правилами і догмами, все ж, Резо, він не підтримує жодного втручання в особисте життя іншої людини. Всі рішення в сім’ї приймаються колегіально, враховується бачення кожного, навіть зовсім малого. Попри батьківську турботу, страх і бажання захистити дітей, Жан ніколи не відступить від священного права особистості на приватність. Трагічні уроки дитинства цей, уже чоловік, зумів винести з користю для себе і з бажанням кращого для своїх дітей.
Залишена ж, зістарена і розорена Психімора знову вривається в уставлене життя Жана. Тепер йому не чотирнадцять – тепер, заради права внуків знати бабусю, він терпить, мовчки спостерігає, дивується і думає, з висоти років, про всю цю іронію.
Чи міг, десятки років тому, бунтарний Хватай-Глотай уявити, що припустить ніби в Психімори є серце… Більше того – ця мегера пізнала любов, стала рабою любові до своєї внучки – безпросвітно і безглуздо.
І от, ніби знов малий хлопчина, Жан, дивлячись на останні подихи матері проходить шлях, повний ненависті, жорстокості; сідає на станції «Злоби» і але таки приїжджає до станції «Прощення».
Приходить, хоч і не емоційне, але, все ж, розуміння людиною людини, яка не змогла зробити нічого хорошого для душі Хватая-Глотая. І лишень на одрі, що дихає смертю, малий, сердитий, ображений, бунтар-хлопчина, що до цих пір живе в середині Жана зрозумів – його мати теж людина і навіть в такій скупій душі як в неї, змогла прорости істинна любов.
Важка історія, безперечно чесна і смілива, ілюструє життя дитини творене зі зневажливою жорстокістю. Подальше життя людини, сповнене образ і бажання втекти від своєї пам’яті. Уже виплекане несамовитими зусиллями життя дорослого сімейного чоловіка, котрого так ніколи і не зможе полишити тягар його несправедливого дитинства.
Що говорити, ви гортаєте саркастичну, жорстоку історію людини, котра підштовхує читача до висновку – позбавитись від болей дитинства нікому не під силу, з ними можна лишень боротись… усе життя.
Світлана Кучпилюк
