Як той нумізмат ледь не цілує старовинну монету, так я одержимий рідкісним слово у нашій мові.
Айбо – але.
Айно – так.
Віко – міра ваги (близько 25 кг).
Грань – жар.
Ґазда – господар, хазяїн.
Дораз – зараз, одразу.
Жеби – аби, щоб.
Замішка – лемішка, куліш.
Звідати – питати, розпитувати.
Іншак – інакше.
Клебаня – капелюх.
Кобел – міра ваги.
Колиба – курінь.
Лада – скриня, кошик.
Леґінь – хлопець, парубок.
Мажа – міра ваги.
Маточка – хрещена мати.
Нараз – зараз, одразу.
Няньо – батько.
Паздір’я – костриця.
Паленка – горілка.
Пивниця – льох.
Піпка – люлька.
Погар – чарка, склянка.
Поливка – суп, юшка.
Потя – пташка.
Сокотити – стерегти, вартувати.
Струг, пструг – форель.
Тайстра, тайстрина – торба.
Хосен – користь.
Цімбора – товариш.
Чир – страва з вівсяного або кукурудзяного борошна.
Шваблик – сірник.
Ярець – пшениця.
То тільки дещиця. Віє від таких слів своїм рідним затишком.
Проте чимало з нас нині не викидає зі свого мовлення Тіпа, Корочє, Так як, Як правило, Тоже, Все рівно, Люба, -е, Два дня, цілі ешелони суржику, лайливої лексики…
А з яким сердечним болем звертається до нас, українців, Максим Тадейович: “Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур’ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде. Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам”.
Філолог Зиновій Бичко.