(Кухта Василь. Ти пила із дзвінка…: вірші та есеї / Василь Кухта; ілюстрації Миколи Стринадюка. — Ужгород : Видавництво Олександри Гаркуші, 2026. 238 с. : іл.)
Василь Кухта — український поет, публіцист, видавець. Координатор Творчої асоціації «Corona Carpatica», чий художньо-літературний простір утверджує автентичну індивідуальність, інкрустовану недомовленістю та енергоємністю, поміж якої пульсує етнічна самобутність світу Закарпаття. Панорамність репрезентованого світосприймання та світовідчуття витворює органічний зв’язок із творчим утіленням зроджених задумів.
У цьому контексті збірка вибраних поезій та есеїв «Ти пила із дзвінка…» — оригінальний зразок чергового повнокровного діалогу в континуумі сьогодення. Бо Василь Кухта зумів поєднати те, що не кожному поетові-майстрові нашої доби, частково позбавленої усвідомлення поліфункціональності художнього образу, під силу — інтелектуальність та емоційність. Водночас незіпсованість, на противагу якій — відвертість, часом навіть різкість, аргументування якої в цьому разі недоречне (є поети, яких варто не декодувати — слухати). Саме тому книжка постає не тільки як своєрідне колажування із раніше написаного та неопублікованого, видання якого спрямоване не поривати міжнаціональний діалог культур шляхом залучення запропонованих перекладів. Така тенденція побутування лінгвістичного ареалу чотирьох мов характеризує структурну організацію видання і не є концептуальним свідченням щодо змістового наповнення.
Йосиф Сірка в передмові до збірки пише: «У книгах його віршів переплітаються візії минувшини і сучасності, на повну силу проявляються такі примітні ознаки манери автора, як розкутість думки, психологізм, уміння новітні явища дійсності відтворювати новим словом, той же «історизм» мислення»; Василь Герасим’юк у частині Misterioso (замість післямови): «Взагалі, вірші Василя Кухти хочеться перечитувати і рясно цитувати, вибираючи окремі строфи та рядки, бо мимоволі вибудовується певний сюжет…»; Петро Сорока: «Він любить перевіряти слово не тільки на смак, колір, дотик і акустику, а й на опірність часу, кажучи образно, заряд безсмертя»; Сергій Федака: «Поетові є що сказати. Більш того, він не може про це не кричати, бо його розриває зсередини. Так і народжуються вірші…»
Якщо є книжки, які належать до ряду тематично багатогранних, то ця — багатогранна без уточнення «тематично», хоча маємо й громадянські мотиви, просякнуті вже згаданим «історизмом» мислення. Не оминути й інтимної лірики, лірики на межі з філософськими, воєнними чи автобіографічними акцентами. Каскадність поезій, що полягає у розгортанні художнього образу, що постає центральним із-поміж усіх інших, становить багатогранність. Адже, попри розмаїте сповідування глибини автентичного контексту, автор дає назву збірці, якою метафорично означено давнє гуцульське ворожіння: якщо дівчина нап’ється із пастушого дзвінка, її кохання відлунюватиме в горах вічно. Не тому, що адаптувати розуміння цього підктексту до чужоземного читача непросто, тим більше «переклад – як жінка: або гарний, та не вірний, або вірний, та не гарний» (Василь Пахаренко), а Василь Кухта вирішив зберігати індивідуальність. Радше, усвідомлення того, що, скільки б не оминути доріг життєвих, все одно рано чи пізно людина повернеться до власного «Я». Тому й назва повертає до свого, близького авторові світу.
Поезія Василя Кухти, окрім того, ще й архетипна, про що свідчить поезія напочатку «Ab aeterno», назва якої вказує на позачасовість. Образ матері, що сидить на патріаршому ослоні «в гуцульській короні» постає як земний, оскільки покликаний захищати традиції. З іншого боку, він цілком уособлює Україну, на шляху якої «реінкарнований ірод брязкає іржавим мечем», тоді як рефрен «…золотим портом обговоривси» символізує сакральну межу «зло — світло». Тим більше в наступному вірші Василь Кухта проводить історичну вертикаль: 1620 … 1775 … 1920 … 1954 … 1994 …
Про мандрівні притичини є змога натрапити в есеях, прочитання яких потребує вдумливості внаслідок залучення широкого культурного пласту, що межує з невідлученістю автора особисто. Прикметно, що Василь Кухта не дошукується чогось екзотичного, натомість фіксує власний досвід, вміло поміщаючи його в контекст часу. Тому тяга до мандрів, традицію якої автор зберігає від пращурів, які пересувалися Европою пішки, на возі, на дарабі, в омнібусі, потягом, пронизує перше есе. Вкраплення історизму, спонукою до якого ерудованість, інтелектуально-емоційна напруга, подорож у часі — усе постає як мандрівка, що її вузол розв’язує оніричне завершення, яке спонукає замислитися про межі «сон — реальність» («Центральноєвропейські аборигени», 1997). Не обходить стороною автор Сигіт Марамороський, що нині його називають Сіґет-Мармацієй. Важко не погодитися з автором, що є дивовижні міста, і коли злітає з уст їхня назва, це вже про щось каже («Далека дорога в Сигіт», 14 жовтня 2023 р.). А історію про те, хто змайстрував гуцульську сопілку — наостанок («У затінку гір Санґре-де-Крісто, або коломийка для індіанської сопілки»). Ці мандрівки поета чимось схожі на лабіринти свідомості, де кожна іпостась в уяві автора сокровенна, прожита та схоплена чуттєво.
Творчість Василя Кухти щоразу відкриває читачеві нові горизонти сприймання. Куди поведе автор, невідомо. Навіть якщо його вірші та есеї потребують вдумливого читання, певної зосередженості, бо слово настільки терпке, наскільки зболене сьогодення, його розмова повинна тривати.
Безперечно, Василь Кухта — талановитий поет.
Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Leave a Reply