Координати твоєї ідентичності

(Рецензія на кн.: Роксолана Жаркова. Нуль цілих, нуль десятих. Повість. – К.: Український письменник, 2021. – 172 с.)

Беручи до рук повість Роксолани Жаркової «Нуль цілих, нуль десятих», була переконана, що за цими символічними координатами художнього часопростору – можливість краще зрозуміти авторку. Але, мушу визнати, що ця книга радше допомогла мені в чомусь зрозуміти себе саму. Кожен з героїв цього мозаїчного полотна має свою історію, однак її деталі, мов розбризкана фарба, звідусюди дивиться благально, шукаючи того, хто додасть кольору відтінків.

З одного боку, належу до людей, які сприймають цей світ через архетипи. Тому повість Р.Жаркової мені відкрилась як тріада дім-матір-дорога. Через цей архетипний трикутник відбувається пошук себе головним героєм. Вадик – родом з Луганська, але шукає себе у Азербайджані, працюючи в редакції кореспондентом. Оповідь доволі різнопланова, і тому й Вадика ми сприймаємо через його спогади, розпорошені по закутках міжчасся.

Зі сторінок книжки перед нами постають різні Вадики. Це маленький Вадик, якого не довго водили до садочка, бо не було чим платити за садочок; Вадик, якого часто залишали з бабусею, яка одного разу зникла разом з усіма окривавленими бинтами на шиї; Вадик, який кілька раз на день їв макарони: спершу просто зварені, а на вечерю – ті самі, тільки зажарені на пательні; Вадик, для якого таким «потрібним татом» стає дядя Вася з верхніх поверхів; Ваді, який шукає себе в журналістиці в Азербайджані, а насправді – тікає від себе самого; Вадика, у якому любов до Міль не долається почуттями до Агілаз, а сягає ще більш зримого драматизму… Це і Вадик, який, де б не був, шукатиме батька, який дав йому життя, а покинувши – насправді дав хлопчикові ці одвічні внутрішні митарства, оприявнені в зовнішніх дорогах… І тому всі його рухи в сюжеті продиктовані внутрішнім усвідомленням того, що «кожна соломинка може стати рятівною, тому хапаєшся за всі» (с.36).

Саме тому головний герой повісті постає, з одного боку, дещо емоційно розхитаним, чутливим, може навіть з пригніченого чоловічою домінантою. Це закономірно, адже хлопчик здебільшого виховувався мамою й бабусею. Обриси чоловіка, який міг би бути для нього орієнтиром, розмито не лише в тексті, а й у розумінні самого Вадика. Парубок постійно у пошуках біологічного батька. Ці пошуки – не тільки зовнішні прагнення дізнатися, хто цей чоловік. Передусім, це неусвідомлене прагнення подолати кризу власної ідентичності. Про себе наш герой говорить приблизно так: «Напевно, не зміг би жити з жінкою, для якої один бог – я. Бо ніякий я не бог. А так, мандрівний напівсирота з міста, знищеного війною, з міста, яке може скоро зникнути з карти Європи чи стати якимось чужим містом. Теплим, зручним і мирним, але вже не моїм, більше ніколи не моїм. Напевно, не зміг би» (с.118).

Потрапивши в чужий і такий принадний для нього світ Азербайджану, Вадик тікає від війни. Цей світ чужого краю миттєво стає принадним для героя й допомагає внутрішньо абстрагуватися від Луганська й того, що від моделі архетипу дому стало швидше символом антидому… У сюжеті цей світ наповнюють Ахмед і Заріфа в редакції, а також Гасан-таксист, Міль – реальна й та, що в спогадах і телефонних дзвінках, килимарка Агілаз. Р.Жаркова так соковито інкрустує текст вкрапленнями поезії, історії, традицій, кулінарних родзинок, культурного етосу тамтешнього населення, що мимовлі починаєш відчувати, що у тебе під шкірою замість крові вирує гранатовий сік, і навіть мружиш очі, відчуваючи тепло азербайджанського сонця… І тому логічним є бажання Вадика: «Писатиму про все, що хочу. Окрім політики й війни» (с.44).

Вадик – це модель трикутника дім-матір-дорога. І важко сказати, який із цих кутів найгостріший. І тому герой шукає себе в межах цих архетипів, і саме через ці архетипи репрезентує свою дисгармонійність. «Не знаю, чому іноді люди так бажають чогось, так уперто домагаються того, що потім болітиме, руйнуватиме їх зі середини» (с.56), – говорить Вадик, міркуючи про найважливіші для себе речі.

Якщо говоримо про дім – це і їхня квартира в Луганську, де хлопчик виріс з мамою й бабусею, а потім жив з вітчимом і молодшим братиком. Чи почувався герой у цій моделі мінідому щасливим? Чи, можливо, його зруйнований війною Луганськ стає символом отієї дисгармонії, отого зруйнованого дому, який росте разом з Вадиком упродовж тексту?

Є ще й інші образи, що виразно прочитуються як репрезентанти архетипу дому – готельна кімнатка, в якій хлопець має мешкати, щойно прибувши в Азербайджан, а також квартирка, до котрої він переселяється трохи згодом – більш затишне й ошатне помешкання. Поряд з цим контрастно авторка подає нам образ оселі тамтешніх друзів Вадика – дому, де є шана традицій, де є затишок, де є відчуття родини… Є ще один дім – візуалізований авторкою через уяву головного героя. Це образ чужого дому. Це помешкання Міль, яке постає в голові Вадика з її розповідей. Це будинок родини Фреда, з яким тепер живе його кохана Міль у США… Але й цей будинок має антидвійника, яким стає лікарняна палата Міль…

Спадає на гадку розмова Вадика з одним із його азербайджанських друзів, який каже героєві, що з його очей можна пити воду. Ця формула означає, що людині можна довіряти, почувати себе у безпеці. Така прикметна характеристика Вадика-у-Баку, віддаленого від понівеченого війною Луганська, протиставляється згадці про Айову, де мешкає кохана Міль. Бо Айова означає «соколине око» – пильне й хиже, під прицілом якого почуваєшся небезпечним і беззахисним… Символічно чи випадково, але такий контраст вносить нові відтінки в інтерпретацію архетипу дому. Дім – це те місце і ті люди, де ти в безпеці. Зрештою, апробацію цієї тези бачимо в непростій долі Міль, яка таки справді із обширів чужого принадного дому опиняється в лещатах тяжкої хвороби…

Авторська ідея повісті посилюється в нашаруванні архетипу дому й архетипу матері. У творі архетип матері представлено а образі мами Вадика, яка постійно працює і приходить лише ввечері, матері Вадика, яка раптово погладшала і народжує Льоню; образі бабусі, що відходить як те, що не хочеш відпускати, але тебе про те не питають. Також архетип матері – це вільна художниця Міль і, здається, цілком протилежна до неї Агілаз.

Архетип дороги виконує сюжетотворчу місію в повісті, даючи уявлення нам як про зовнішні мандри світами України й Азербайджану, так і про внутрішні шляхи до самоідентичності – пошуки свого батька, свого життєвого покликання, своєї любові, і, зрештою, власної цілісності: «Дописати, віддати й поїхати – це поки все, на що я здатен. Я не готовий їхати в Луганськ. Не готовий їхати в Київ. Мене ніде не чекають» (с.40).

Вадик постає перед нами у стосунках з Ахмедом, у редакції якого працює, і у спілкуванні з Гасаном – таксистом, який теж стає дуже близьким парубкові.

Ці двоє представників іншого світу дуже різні.

Ахмед – це репрезентація культури й традицій чужої країни у суворій і дещо навіть отій такій потрібній батьківській, наставницькій, помічній формі. Читаючи повість, ловила на думці себе, що Вадик бачить підсвідомо в цьому трохи старшому чоловікові того провідника, якого, можливо, хотів би бачити у батькові, якого шукає… Вадик пише статті про «країну вогню і нафти»(с.41) у рубрику «погляд емігранта» і, здається, зростає сам до себе в цьому процесі. Тому символічно Ахмед є тією частиною Вадика, якої він не має, але дуже прагне.

Гасан-сабір також на ментальному рівні є внутрішнім відображенням самого Вадика. Він своєрідний і самобутній, він звик рутинно працювати і тому повертається лише ввечері і «миє авто ретельніше ніж своє обличчя» (с.35). Місткою характеристикою є авторська лаконічна формула: «Він добуває собі їжу так, як уміє. А не так, як навчили» (с.36). Ну і, як вишенька на торті, метафоричний натяк на той самий архетип дому (чи антидому?!): «Гасан схожий на равлика. Він носить свою хатку на собі й у собі» (с.36).

Зрештою, кожен з нас – теж равлик. І бо кожен з нас несе на собі (в собі) потребу ідентичності, задавнені інфантильні комплекси й усвідомлену потребу час від часу виходити із зони комфорту. Тому навіть зміна країни як зміна оточення – це своєрідний шлях до себе. Значить, і дві країни, як і дві жінки, у житті нашого героя є тими архетипами дому. Тільки не зовсім зрозуміло, якою мірою кожна з цих домівок наближає героя до його ідеалу…

Вадик прихильно ставиться до Гасана, і йому імпонує його філософія. Мені, .між іншим, також:

«Гасан каже, що люди – як зорі: чарують на відстані, а коли ближче – просто холодні тіла. Гасан каже, що іноді людям краще триматися якнайдалі одне від одного. Здається, зірки на небі дуже близько, а між ними – космічні відстані. Так вони краще бачать одна одну, так краще…» (с. 38).

Мене захоплює стиль Р.Жаркової й уміння розпорошувати, розбризкувати фрагменти історій своїх героїв, які лише опісля фінального розділу переплітаються в єдине енергетичне поле.

Більшість сторінок повісті – це внутрішній світ Вадика. Думки його часто оформлено в афористичні формули, або ж у формули-провокації. Завершуючи свої роздуми довкола повісті Р.Жаркової, хочу навести кілька цитат, які зробили мій час, проведений з цією книгою, особливим і дали змогу трохи краще познайомитися і з їхньою авторкою, а заразом і впізнати себе в її героях.

Про мистецтво:

«Моїм першим пензлем був цвях. Отакий звичайний, трохи зігнутий біля голівки. Як зсутулений чоловік. Якому холодно. Який безнадійно ховає шию в комір свого плаща» (с.31).

«Мене підстерігає запах фарби. Коли немає ще контурів і штрихів. Є запах. Є передчуття кольору. Є те, що надихає бути босим, тихим і писати. І відчувати рух соку під шкірою гранатового плоду» (37).

Про вміння чекати й любити:

«Бути маяком – це чекати. Наполегливо чекати. Старанно. Сміливо. Натхненно. Чекати – це бути комусь маяком. Навіть якщо кораблі так ніколи й не ввійдуть у твої порти…» (с.51).

«Кажуть, коли перестаєш чекати – стаєш щасливим. Неправда. Коли перестаєш чекати – виходиш назустріч» (с.63).

Про самотність:

«Будь-коли в будь-кого настає час примирення. Не миру, не змирення, а саме примирення. Це ніби наближення до спокою й умиротворення. Розмикається кулачок і ти вчишся заново жити – з простягнутою долонею» (с.97).

«І ця застелена постіль знає про нас більше ніж ті, що спали з нами на ній, що лежали з нами, що були з нами, не лишаючись на трохи довше…» (с.123).

Можливо, саме через ці міркування ми розуміємо, чому фінальні розділи книги та й сама повість мають назви «Нуль цілих» і «нуль десятих». Така символічна орієнтація підкреслює драматизм і напругу зовні спокійних героїв і спрямовує нас до координат, у межах яких перебувають їхні життєві вибори і цінності. Координат, що не дають дороговказу до власних ідеалів. Але дають спокій. Дають примирення як старт. Бо те, що вчора мало значення, завтра матиме інші відтінки. Замість знецінення настає безцінність, адже коли втрачаєш найдорожче, усвідомлюєш, що найцінніші речі насправді не мають ціни в традиційному форматі. І час для розуміння цього у кожного свій, бо, як каже один з героїв повісті: «Пора – це тоді, коли серце підказує, куди й для чого…» (с.40).

Надія ГАРМАЗІЙ