Кажуть, десь зо три століття тому, об сонцем обпалену землю Вольностей Війська Запорізького ударив копитом кінь отамана Сірка. З-під дзвінкого копита – дзвінке джерело…
Легенда веде напрямець до давньої Еллади та крилатого Пегаса, з-під чийого копита, на горі Гелікон, забило пісенне джерело. Звідти – знову ж у подібні до моря наші сонячні степи, «де хлюпають лагідним прибоєм розливи пшениць…», де височать на обрії «мовчазні степові могили, сиві від полину та вічності». Мовчазні й непорушні, а все ж і вони пливуть тими полинними хвилями у прийдешнє. Отож, тільки-но думка про ті степи та могили – одразу ж і постають перед очима зворушливі й епічно виразні образи із «Зеленої України», раннього твору Юрія Коваля. Епічні (тобто ословлені) не лише неозорими видами степів та «українських пірамід» у них, а й співзвучними з розлогим гекзаметром ритмами, які виношував у собі й промовляв уголос, перше ніж викласти їх на папір, уродженець тих козацьких земель – нинішній Ювілянт. Саме так, уголос, бо слово й голос у давнину – єдине.
У ті ж далекі роки, коли Юрій Коваль, здобувши освіту у Франковому університеті (приїхав ще до «радянського» Львова… у шароварах і вишиванці), коли, визріваючи як письменник, починав ділитися з читачем усім тим, що з дитинства увійшло в пам’ять, – не лише світом, що довкола нас, а й світом людської душі, – запропонував і я колишньому «Жовтню» (він і тоді дзвенів для України) переклади з давньогрецьких ліриків – Алкея і Сапфо. Знову ж – Еллада: такі схожі на наші повстанські пісні – й Алкеєві, теж «повстанські»; така суголосна славетній еллінській поетесі – й Маруся Чурай, «українська Сапфо»… «Це може стати справою всього життя» – наче ось тепер чую голос Юрія Коваля, що сидить за редакторським столом. Бачу його щире зацікавлення античністю… Так воно й сталося: я, хоч і своє пишу, залишився при давніх поетах; Юрій Коваль, пишучи своє, – при «Дзвоні»…
Та про що б не читав я у його творах, найчастіше повертаюсь до тих мовчазних (а таких промовистих під пером Майстра!) свідків нашої історії степових могил, до так тонко, з дивовижною точністю різьблених, хоч і не видимих для ока, характерів наших степовиків і степовичок. Думаю над тим, як багато важливого, навіть ті різьби, затирає час і якою безцінною є галерея портретів, що у книзі «Цей лагідний, лагідний світ»!.. Такий клопітний, суворий, тривожний, а все ж – «лагідний, лагідний»… І вчувається фраза із Ковалевої новели «Моєму батькові п’ятдесят»: «Ви подумаєте, що мій батько сердитий, але це не так. Загляньте у його очі, й ви побачите, які вони наївні. Такі очі бувають у дітей, а діти ніколи серйозно не сердяться»; ті очі – під «насупленими колосками брів»; «він крок за кроком обходить усе обійстя, його обличчя лагідніє від усього, на що тільки не кине оком, відчуття господаря – це, мабуть, те, що йому найбільше бракує у робочій шарпанині буднів» (скільки тієї «шарпанини», й не тільки її, додалось у наші дні!). Справді, як багато лагідності, людяності й поваги за поняттям «господар», якщо він справді господар – на своїй землі! (згадаймо: «Добрий вечір тобі, пане господарю…) Лагідності й тихості, про яку мріяв Шевченко: «Світе тихий, краю милий, / Моя Україно…»
Отож 55 років за редакторським і 8 років – за столом головного редактора «Дзвону». І знову згадую античних. Їхні «студії», тобто літературні заняття, – й «обов’язки». Як було їм боляче, полишаючи студії, посвячувати свій час тому, що вимагала пора, – обов’язкам!.. Але пора – то пора. В часи Ковалевого редакторства вона вимагала, щоб слово ставало ділом. Пора нагадувала нам Франкове «Боєм проти зла!» «Пробоєм» – відлунював заклик Каменяра у рубриці, яку впродовж п’яти років провадив Юрій Коваль… Чую руку свого приятеля, степовика, – тепер уже й галичанина – у живій сув’язі, що єднала Україну, від заходу й до сходу, в одну велику Родину. Бачу цю руку, що й нині розгойдує Дзвін, щоб він не замовкав, а будив, кликав, світив, просвічував… Свічу, символ просвіти, – бачимо. Дзвін, символ заклику до світла, до боротьби за світло («На Вкраїні дзвонять дзвони…»), – чуємо. А слух – пряма дорога до серця…
На закінчення тих нечисленних, але щирих рядків – таке ж по-народному просте, та щиросердечне побажання:
Маркує Дзвін у місті левів
Років окрилених відліт.
Дай, Боже, щастя Ковалеві –
Хай б’є у дзвін ще много літ!
Андрій СОДОМОРА