Життєствердна поезія, перенизана сонцем і голосом поранкових трав. Вона – як «картина-фокус», котра змінюється залежно від того, під яким кутом зору дивитися. У легкі часи читаються такі вірші як пейзажна лірика, що має філософічне заглиблення. У часи ж похмурі, коли життєлюбність виникає всупереч хмарам навкруги – така лірика чимраз виразніше читається через філософську, а то й сакральну призму. Адже змінюється ота точка візії. Чим є природа, за якою спостерігає ліричний герой? Пейзажем, а чи окремим світом?
Нова книга Степана Григорчука «Мир-зілля» (передмова Василя Шкургана, книга вийшла у ВЦ «Просвіта», Київ) наснажена вітаїстичними візіями, позбавленими ілюзій. Це мудрість життєлюбства, а не прикрашання життя. Це любов до життя тоді, коли немає впевненості, що «завтра» – буде. Тому всім серцем потрібно любити цей світ сьогодні, всупереч тому, що болить:
Я іду по землі після років тяжкої недуги.
Спасибі, морозе, за ружу сонця.
Я повертаюсь до життя.
Благослови, морозе, цю хвилину в житті кожної людини.
Я іду по землі.
Цей світ. Він щось та значить.
Обривки дум. Чуттів скресання.
Іде різдво, різдво побачень,
Різдво стрічання і прощання.
Життю – осанна!
Життю – осанна!
Автор по-дитинному зізнається, що любить свій світ увесь, а не лише поетичну його іпостась – щоденне небо і помаранчеві автобуси, рідний ліс і навіть лікарняну палату. Все, що складає вітраж дійсності.
Визначальним складником гармонії ліричного героя є приналежність до рідного простору:
Таким іти і рухать землю,
І рухать душу до зорі,
Й воскреснуть, наче волі зѐрно,
Укинуте в свій світ і рід.
Часу така людина (задивлена у світ і в себе) – не рахує. Мовлячи від імені одного з ліричних героїв поезії, каже: «Я коли був нормальним, теж носив годинника». І «нормальний» читається тут як «приземлений», багато в чому обмежений.
Присмак свободи вгадується не тільки в непотрібності карбувати час годинниками:
А тепер – нова Доба.
Людино, – Небо – твоє!
Людино, – Слово – твоє
З волею на губах.
Суголосність із природою і світом у Степана Григорчука виразно читається у поетичних мініатюрах. У цьому жанрі автор працює давно, і вони також представлені у книзі «Мир-зілля»:
У росини серце:
Тьох-тьох-тьох,
А вітри крутими рогами
Над хмарами,
Над горами,
А земля в лляній сорочці
Чеше коси ромашці-дочці.
- Добре, доню, що ти мене знайшла.
До рідного Покуття письменник звертається любляче – «мрій моїх євшане». Він любить цей світ, ні разу не спитавши про взаємність – любить так, як вміють любити діти.
Серед домінант авторського стилю Степана Григорчука виокремила би ще постійний поетичний діалог – щасливий садівник розмовляє з молоденькими яблучками, замислений чоловік розмовляє з пташиною, людина розмовляє з небом. Натурфілософська риса гармонії – діалог зі світом, буквальний діалог…
А ще – бажання ділитися тільки найкращим:
Ще для вас, рідні люди в карпатській сторонці
Підніму золот-кубок, наповнений сонцем…
Людина, яка висіює мир-зілля там, де мальви неспроста червоні, точно знає, для чого вона це робить. І вона щось знає про закони часу, раз хоче зупинити купальські вогні в тій точці, де вони – ще справжні і гармонійна частина традиції….
Довідкова інформація про Степана Григорчука: народився у селі Джурові Снятинського району. Автор книжок віршів «Джур-криниця», «Жниво», «Колиска роси і джмеля». Лауреат літературно-мистецької премії імені Марка Черемшини. Член національної спілки письменників України. Свою творчу майстерню поетично називає «робітнею» і понад усе цінує тишу.
Іванна Стефʼюк,
членкиня Національної спілки письменників України,
кандидатка філологічних наук, докторка філософії у галузі філології,
наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини