«Вони поїхали у пошуках кращого життя, і кажуть нам, як потрібно любити Україну», – цьому однобічному стереотипу не одне десятиліття.
На адресу емігрантів, які вирішили продати землю в «старому краю» і випробувати долю за океаном, подібні думки, напевне, звучали практично з того моменту, коли вони стали на ноги. Але чи стала Канада, Бразилія, інші землі «манною небесною» для галичан та буковинців, які підохочені еміграційними агентами, виїхали за океан – осібно, або й цілими родинами?
Проводи за океан у Снятинському районі. Фото оприлюднив Віктор Ладинський
Адже замість земель, де всього вдосталь, отримали піонери гущавини, які корчували своїм мозолем, і будучи відірваними від батьківщини, мусіли творити її заново – маленьку Україну.
Дослідник української діаспоріани Вахтанг Кіпіані пише про це так: «Українці у Канаді не мали нагоду отримати манну небесну. Вони з першого дня на новій землі брались до праці. І успіхи, і багатство, і повага інших канадців – це не щасливий збіг обставин, а закономірність. Цей досвід, до слова, актуальний і понині для нас, хто живе у «Старому Краю» [с.10].
Як дізнаємося з праці Дмитра Прокопа «Українці в Західній Канаді: до історії їхнього поселення та поступу», то значне зацікавлення вільними землями Канади припадає на 90-ті роки ХХ століття, і 1895 року канадійський уряд дає офіційний дозвіл на міграцію для словʼянських народів. Осип Олеськів, котрого називали Мойсеєм у цьому питанні, застерігав українців, що такий крок (еміграція до Канади) не є найкращим, чи, тим більше, найлегшим способом вивільнитися від матеріальних негараздів, і тому потрібно бути готовими до викликів та ризиків, які готує незнайома країна: «Насамперед кожний, хто наважиться на еміграцію зі свого краю, має це добре знати: той, хто на рідній землі не вміє дати собі раду, між чужими людьми, в зовсім інших життєвих обставинах, ще менше може сподіватися на добре життя. Це правда, що на світі є краї, що знаходяться у безсумнівно кращих за наші умовах, але щоб цим скористатися, треба бути людиною моторною, допитливою, дуже пильною, з залізною волею, та ще знадобилося б, щоб хоч трохи знав мову того краю, куди їде. Дурний і лінивий лише в руських байках добре живе і має над собою якусь чудесну опіку, а у великому світі, в дійсності, згине, як руда миша, навіть швидше, як у себе вдома». Ще одна важлива майнова загроза, окрім важкого процесу адаптації, – примусова відмова від майна і землі у «старому краю». Чи не найкраще цей момент описує Василь Стефаник у оповіданні «Камінний хрест». Громада, проводжаючи своїх односельців за океан, прощалася з ними назавжди, а тому й не дивно, що такі проводи дуже нагадували похорон. Символічним є такий спогад, зафіксований О.І Синицею у праці «Українці за межами України» стосовно проводів за океан селян Снятинського району: «…селяни сіл Тулукова, Вовчківців, Карлова та інших зібралися на станції Видинів, щоб проводити своїх земляків до Канади. Зі словами прощання виступив Іван Сандуляк: «Дорогі брати, сестри і діточки! – говорив він, – ви вмираєте з сего боку землі, в старім світі, а воскреснете на другім боці землі, за морем, в новім світі».
Як правило, вихідці з одного села, уже опинившись в Канаді і освоюючи її території, намагалися селитися разом, а увесь привезений реманент, запаси насіння та продукти харчування тривалий час були спільними. Взаємопоміч і єднання були незамінними у складній екстремальній ситуації, де галичани і буковинці, як справжні робінзони, мусіли стати на ноги на цілком необжитій землі. Тому й не дивно, що сформувавши перші поселення і заклавши згодом суспільноважливі споруди, вони називали їх за українським зразком. Як зазначає О.Синиця (дані станом на 2001 рік), зараз у Канаді налічується 180 поселень, поштових відділень, шкіл, залізничних станцій, які мають українські назви.
Жінки працюють за плугом. Поселення поблизу Маннітоби, 1901. Фото http://www.virtualmuseum.ca/
Чи не найкраще досвід отих першопрохідців, першого покоління емігрантів до Канади, описує письменник Ілля Киріяк у романі-трилогії «Сини землі». Родова сага, описана на основі тривалого дослідження процесу зсередини (а писався роман двадцять років) детально висвітлює усі ризики, загрози і всупереч усьому – постійні та послідовні здобутки першого покоління української еміграції у Канаді. Причому (що надважливо) у романі з документальною точністю показано українське середовище не тільки внутрішньо, очима самих покутян, а і через цілком сторонні опінії – висновки вчителя Гудвина і фермера Била та ін. Питання значимості віри і мови, чому так важливо забезпечити спадковість традиції і як працює колективна памʼять – Ілля Киріяк подає власне бачення, засноване на детальних дослідженнях. Новозбудований світ української традиційної культури і української нової суспільності за океаном чимраз більше відрізняється від того, який емігранти залишили у старому краю. Вони постійно порівнюють, спочатку відверто дивуються, а згодом приходять до усвідомлення, що океан є відмежуванням цілком інших світів, які, з одного боку подібні (клімат, рельєф), а з іншого – принципово різні (суспільно-економічні правила, культурний контекст тощо). Така собі альтернативна реальність, яка риси відмінності показує так поступово і послідовно, що людина не сприймає Канаду як чужину, а як «іншу Україну», яку мусить збудувати для себе.
Опинившись у цілком новій дійсності, людина «перезапускає» суспільні закони, проаналізувавши ті проблеми, які мала в старому краю, і починає все з початку. Роман Іллі Киріяка посідає чільне місце на шляху до пізнання досвіду українських емігрантів-першопрохідців: адже у вимірі художнього твору, роману-трилогії, він детально зображує досвід трьох поколінь в культурно-етнографічному, духовному, соціальному, економічному, націєтворчому зрізах. Тому цей роман (з огляду на свою детальність, щедру фактографічність) становить особливий інтерес не тільки в літературознавчому ключі.
Як підтвердження цієї тези наведемо фрагмент із доповіді магістра Юрія Стефаника, котра була виголошена на пошану українських піонерів у Едмонтоні (цитуємо за працею Дмитра Прокопа «Українці в Західній Канаді: до історії їхнього поселення та поступу»): «… я не знаю нікого, хто ґльорифікував би їх з більшою силою, ніж видатний український письменник Ілля Киріяк у своїй трилогії «Сини землі»»….
Саме цей роман дає художню опінію трансформації цілого покоління, яке заклало підвалини українських поселень у Канаді.
Лорд Джон Бакен Твідсмур, генерал-губернатор Канади у 1936 році адресував українцям такі слова: «Я можу добре уявити собі, що ця країна тут є для вас домом, бо ці широкі степи є так дуже подібні до просторих низин полуднево-східної Европи, з якої ви прибули. Під час моєї поїздки по преріях, я стрінув багато ваших людей і мені приємно було бачити, що в такому короткому часі ви стали життєвим складником канадської нації» .
Що є гарантією стабільності – матеріальна злагода, а чи збережена традиція? А може, питання у їх єдності? Виглядає на те, що спробувавши зрозуміти досвід першого покоління українських емігрантів до Канади, ми багато чого збагнемо про українство.
Про українську діаспору Канади можна з певністю сказати, що це – «країна в країні». Важкою працею, аскетичним терпінням перші піонери Канади створюють поселення, а відтак з не меншою ретельністю беруться за заснування шкіл, церков; а також виробляють правила, за якими віднині корелюються соціальні стосунки.
Питання культури, мови та релігії ставиться як чільне (на що вказують хоча би спогади священнослужителів, котрі мали парафії у таких провінціях і були запрошені самою громадою і утримувалися за її рахунок), те саме стосується і вчителів.
Одна з головних умов, на яких трималася первісна організація суспільства, що будувалося – це компактне поселення земляків один поруч із одним. Так, у 1903 році Іван Пилипів (один із перших емігрантів до Канади) зустрічається із Кирилом Геником і озвучує такі свої міркування (цитуємо за працею «Українська еміграція: історія і сучасність»): «Подбайте, […], щоб наші люди селилися разом, а не серед чужих. Тоді у наших буде своя церква, читальня, українська школа. Якщо ви їх розкидаєте, вони асимілюються». Загроза, а точніше – боязнь асиміляції свідчить про те, що ця громада збиралася від самого початку зберегти свою національну ідентичність і для неї принципово важливими є питання духовності, мови та культури.
Якщо початки галицько-буковинської еміграції до Канади пов`язують із початком 90-х років ХІХ століття, а 1895 року канадійський уряд дає офіційний дозвіл на міграцію словʼян, то вже 1896-м роком датуються зародки громадсько-культурного життя. Тобто через рік. Як пише Петро Кравчук у книзі «Іван Франко серед канадських українців», то саме Кирило Геник, який приїхав до Канади у 1896 році, став генератором культурно-просвітницького життя у краї, а його власний дім став справжнім осередком «свідомого громадянства», де обговорювалися суспільно важливі справи.
Проте назвати точну дату початку української еміграції за океан, чи конкретно до Канади – доволі складно. Так, «Літопис українського життя в Канаді» (том 1, 1874-1918), містить згадки українського емігранта Агапія Гончаренка, котрий прибув на американський континент у 1865 році (куди саме – не вказується). 1891 – до Канади прибули Іван Пилипів-Пилипівський та Василь Єлиняк з Галичини та М.Королюк із Бессарабії.
1898 року збудовано першу українську церкву (Една-Стар, Альберта). Перша книгарня з українськими книжками зʼявляється у 1905 році (Вінніпег). Тоді ж і там же засновується Товариство читальні «Просвіти».
Як відомо, у першу хвилю еміграції до Канади виїхали в основному селяни низького, рідше – середнього статку, «сини землі». Проте вони змогли збудувати «свою Україну» за океаном, більше того – опанувавши освіту, самі стали піонерами культурно-просвітницького процесу.
У просвітницькій пресі, яку видавали українці Канади і адресували своїм землякам, неодноразово подаються повідомлення-маніфести, у яких акцентується увага на необхідності культури і освіти для розвитку суспільства. «Ступивши вперве на канадську землю, ми, певно, мусіли клопотатись найперше про наше матеріяльне забезпеченє. В нас тоді була одна дорога, одна ціль – знайти роботу, заробити грошей…Щоб забезпечити собі прожиток…Нам треба тепер знати, що те, що нині придбали-сьмо належить до теперішности, а нам треба ще подбати про щось, що забезпечило б наші інтереси і потреби на будуче. Перед нами нині стоять отвором дві дороги: або зістати дальше тим, чим ми є, …. Або самим просвічуватись, заставивши себе до праці розумової, організуватись, лучитись, і тоді ставати разом до діла» «В.С., «Два шляхи», «Український голос», 1, 1910).
Робітники шахт у захисних костюмах.
Світлину надав Роман Шихов, директор музею в селі Іллінці Снятинського району
Далеко не поодиноким, але дуже промовистим є особистий біографічний приклад Олександра Григорóвича, котрий виїхав до Канади з Орельця Снятинського району, маючи на життя всього пʼять доларів. Його син Ендрю згадує про батька: «Перша робота, яку він коли-небудь мав, була на залізниці. Він допомагав будувати залізничні колії по Канаді». Зрозумівши, що лише освіта дозволить йому стати на ноги, він іде на навчання до педагогічної школи в Кемрозі. Далі – один курс медичного університету в Альберті, на більше у нього просто не вистачає грошей. Далі Олександр Григорович приступає до педагогічної діяльності, він є одним із перших педагогів Канади українського походження. Один із засновників першої української кредитної спілки «Нова громада» (Саскатун, 1939). Багато працює на утвердження української культури та історії (зокрема, особисто розповсюджує праці Михайла Грушевського, з яким листується), а згодом під псевдонімом долучається до перекладу одного з найголовніших свідчень про голодомор на міжнародному рівні («Біла книга про чорні справи Кремля», редактор Семен Підгайний»). Сьогодні імʼя Олександра Григоровича можна сміливо називати у контексті історій успіху. Він визнаний одним із ста найвидатніших українців Канади, а на його рідному Покутті родина досі зберігає теплі спогади про свого видатного земляка. А починалося все з пʼяти доларів у кишені і понаднормової роботи на залізниці. До слова, одним із скрупульозних і послідовних сучасних популяризаторів покутської діаспоріани (особливо – села Устя, Тулова, Орелець) є історик та краєзнавець Віктор Ладинський (Снятинський район), саме його дослідженнями біографії Олександра Григоровича ми послуговувалися для цієї статті.
Або такий приклад – Григорій Косташ (біографічні дані наводимо за працею Дмитра Прокопа «Українці в Західній Канаді: до історії їхнього поселення та поступу»). Григорій Косташ є уродженцем села Тулова Снятинського району (31.03.1899-1980). До Канади переїхав з родиною 1900 року. Він є першим українцем, що закінчив університет Альберти зі вченим ступенем. В 1934 році обраний віце-президентом Асоціації вчителів Альберти (АТА), шкільний інспектор округи Атабаска, згодом – Смокі-Лейк. Пʼять його братів також отримали вчений ступінь, і син обрав професорський шлях. Це абсолютно унікальна покутська родина, котра утвердилася в історії.
Можна лише собі уявити, яких зусиль треба докласти, аби досягти наукового успіху, отримати вчений ступінь у чужій країні, іншою мовою. Зазначимо, що працелюбність і стійкість перед труднощами – це ті риси, що місцеве населення Канади відзначало як позитивні. Проте їхня участь у важливих суспільних питаннях нерідко ставилася під сумнів. Так, Дж.Т.М.Ендерсон («Виховання нових канадців») каже: «Рутенці, які поселились в Канаді, практично всі є селянами… Нерозумним було б раптово наділити цих людей привілеєм демократії» [с.18]. Особиста ініціативність, згуртованість і працелюбство – добрі риси для самоорганізації і розбудови, але прийшовши на чужу землю і фактично в іншу дійсність, емігранти зрозуміли, що цього недостатньо.
Чи не найбільшу проблему русинів-емігрантів називає Андрей Шептицький: частина з них справляла погане враження через неохайний одяг та пристрасть до алкоголю. Звісно, не йшлося про масовість, але і ті поодинокі випадки псували загальне враження: «Якби були тверезими, були б найпоряднішими з людей. Немає ліпшого колоніста за тверезого русина: порядний, працьовитий, промисловий, доробляється маєтку, як ніхто інший. Якби всі русини були тверезими, то скоро б здобули половину Канади» .
Саме вміння позбуватися слабких сторін і розвивати сильні дає українцеві в «новому краю» шлях до розвитку. Тома Кобзей у праці «На хрещатих дорогах. Спомини з півсторіччя у Канаді», узагальнивши всі труднощі і виклики, з якими зустрілася людина за океаном, узагальнює: «В нас є хлопська приповідка, яка каже: «Був я на коні і під конем». Так і ми були три чвертини нашого життя під конем і лиш одну четвертину на коні» . Тож кожна з історій успіху – це не лотерея, а життєпис, за яким стоїть перезапуск власного життя і робота. Щоденна, важка, місцями – виснажлива.
Важливу (а багато в чому – визначальну) функцію відігравали земляцькі товариства. Вони утворювалися уже зусиллями другого покоління піонерів Канади, мета їх була консолідувати українців і мотивувати для культурно-просвітницького та суспільного розвитку. Так, як зазначає Руслана Кірєєва у праці «Українці в країні кленового листка», у 60-х роках минулого століття у Канаді було створено товариство «Україна», що ставило за мету налагодження стосунків між українцями. Серед засновників – снятинчанка, дружина письменника Марка Черемшини Наталія Семанюк. Вона особисто підтримувала тісні звʼязки з музеями Тараса Шевченка та Івана Франка у Канаді, а також виступала на радіо з привітанням для канадійських українців з нагоди 800-ліття Снятина .
Уже в 70-х роках утворюється суто снятинська земляцька громада, яка провела два зʼїзди снятинців і зібрала матеріали для книг з історії Снятинщини, що були видані у Детройті у видавництві «Снятин» (редактор М.Бажанський). Там же і видаються перші 14 номерів журналу «Снятин».
Про тему покутської діаспоріани вартує робити детальні багатотомні студії, оскільки чи не кожна із біографій означена кодом яскравої індивідуальності.
Іванна Стефʼюк – письменниця,
кандидатка філологічних наук,
докторка філософії у галузі філології,
наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею
Марка Черемшини,
членкиня Національної спілки письменників України
ЛІТЕРАТУРА:
- Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. Т. 1: 1874 – 1918. – Вінніпег: Тризуб, 1961.
- Дмитрів Н. Канадійська Русь. Подорожні спомини / Ред.М.Марунчак. –Вінніпег, УВАН, 1972.
- Киріяк І. Сини землі. – Київ: Світ знань, 2018.
- Кірєєва Р.П., Карий В.М. Українці в краю кленового листка. – Снятин: ПрутПринт, 2004.
- Кравчук П. Іван Франко серед канадських українців. – Львів: Каменяр, 1966.
- Кравчук П. Листи з Канади. – Київ: Радянський письменник, 1976.
- Прокоп Д. Українці в Західній Канаді: до історії їхнього поселення та поступу. – Вінніпег-Едмонтон, 1983.
- Синиця О.І. Українці за межами України. – Івано-Франківськ, 2001.
- Українська канадіана: Збірник матеріалів з історії українців канади: у 4 т. / Т.1. Піонерський період. – 2016. – 288 с.