Кінець Білої гвардії: паризькі афери генерала Миколи Скобліна

Підпоручник Микола Скоблін був нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня «За мужність і хоробрість», виявлені 7-го червня 1915 року в бою з австрійцями на лівому березі Дністра, біля села Сновидів теперішнього Бучацького району на Тернопільщині

У 20-их роках опинився на чужині генерал-майор Микола Олексійович Скоблін, командир однієї з найвідоміших у білій армії Корніловської дивізії, активний громадсько-військовий діяч російської еміграції, фігура доволі одіозна, із слабким почуттям етнічної Батьківщини.
Він народився в 1893 році в Ніжині, в дворянській сім’ї. Закінчив Чугуївське військове училище. У 1914 – прапорщик 126-го піхотного Рильського полку. 30 грудня 1915 року, будучи в чині підпоручника, був нагороджений орденом св. Георгія 4-го ступеня «За мужність і хоробрість», проявлені 7го червня 1915 року в бою з австрійцями на лівому березі Дністра, біля села Сновидів теперішнього Бучацького району на Тернопільщині, де він під сильним рушничним, кулеметним і артилерійським вогнем, прикладом особистої хоробрості підбадьорював своїх нижніх чинів і енергійно вів їх за собою вперед, швидким ударом в багнети ввіреної йому роти захопив у бою 2 кулемети і сприяв взяттю в полон батальйону австрійців разом із офіцерами.
У Добровольчої армії з самого початку її заснування. У 1917-1918 рр. – штабс-капітан, згодом капітан до 1-го ударного (потім Корніловського) загону). який отримав іменне шефство генерала Лавра Корнілова) під командою підполковника Генерального штабу Митрофана Нєженцева. Командир роти, командир батальйону, помічник командира полку. У листопаді 1918 року – полковник і командир Корніловського полку. У 1919 призначений спочатку командиром Корніловської групи, а потім і Корніловської дивізії. У Російській Армії генерала барона Петра Врангеля – також начальник Корніловської дивізії; 26 березня 1920 року у віці 27 років був підвищений до звання генерал-майори.
21 липня 1921 року, вже перебуваючи на еміграції, в Ґалліполі (Туніс), де тимчасово розташувалися вибиті з Криму частини армії Врангеля, генерал одружився з відомою російською співачкою Надією Василівною Плевицькою (з дому – Ванниковою), з якою познайомився ще в Криму. Її ім’я в ті часи згадувалося разом з іменами Шаляпіна й Собінова, а виконані нею російські пісні і романси у Царському селі викликали захоплення царя Миколи ІІ, який назвав її «курським солов’єм» (актриса народилася в селі Винникові Курської губернії»). Свого часу вона співала у Петербурзі, в трупі Мінкевича, в Москві, у трупі Судакова «Яр», у Нижньому Новгороді, в опері, а згодом у Великій залі Московської консерваторії. Влітку 1921 року залишки Корніловської дивізії перебралися до Європи і генерал Скоблін із своєю чарівною дружиною опиняється в Болгарії. Після реорганізації армії Врангеля у РОЗС («Російський Загальновійськовий Союз»), генерал Скоблін, не пориваючи з ним, стає антрепренером дружини і супроводжує її в зарубіжні гастролі. Вони відвідали Берлін, Брюссель, Париж, ряд міст у США, де Надія Василівна виконувала російські пісні, серед них дуже популярну на еміграції «Занесло тебя снегом, Россия»:
Занесло тебя снегом, Россия,
Запуржило седою пургой,
И холодные ветры степные
Панахиды поют над тобой.
У 1925 році, в Берліні, вийшла автобіографічна книжка Надії Плевицької «Дёжкин карагод» у літературному записі емігрантського письменника Івана Лукаша, передмову до якої написав Олексій Ремізов (Костиков В. Не будем проклинать изгнанье // Пути и судьбы русской эмиграции. – М., 1990. – С.350-404). Як стало відомо із розсекречених архівів КДБ, ще в 1930 році ОДПУ (Об’єднанне Державне Політичне Управління, з 1934 – НКВС Росії) завербувало Миколу Скобліна і його дружину Надію Плевицьку на службу до радянських розвідувальних органів. Керівником цієї операції був заступник Іноземного відділу ОДПУ Сергій Шпігельглас, а виконавцем – товариш по службі генерала в Корніловському полку штабс-капітан Петро Ковальський (Неизвестные страницы истории советской разведки // Неделя. – 1989. – №№48-50.) 10 вересня 1930 р. генерал, за згодою дружини, написав заяву до Центрального Виконавчого Комітету СРСР:
«12 лет нахождения в активной борьбе против Советской власти показали мне печальную ошибочность моих заблуждений.
Осознав эту крупную ошибку и раскаиваясь в своих проступках против трудящихся СССР, прошу о персональной амнистии и даровании мне прав гражданства СССР.
Одновременно с сим даю обещание не выступать как активно, так и пассивно против Советской власти и ее органов, всецело способствовать строительству Советского Союза и о всех действиях, направленных к подрыву мощи Советского Союза, которые мне будут известны, сообщать соответству-ющим правительственным органам» (Там же).
З цієї пори Микола Скоблін під псевдонімом «Фермер-Еж/13», а Надія Плевицька під агентурною кличкою «Фермерша» починають виконувати роль «крота» у військових колах російської еміграції. За «цінні» послуги генерал щомісяця одержував по 200 американських доларів – сума на той час дуже велика. Недарма журналісти й емігранти почали підозрювати їх у тому, що живуть вони не на скромні кошти РОЗС.
У 1930 році російські емігрантські газети «Последние новости», «Возрождение», що виходили в Парижі, так само й французька «Еко de Paris», з обуренням писали про викрадення генерала Олександра Павловича Кутєпова, який після підозрілої смерті генерала Врангеля очолив РОЗС і займався засиланням терористів до Росії, терактами тощо. Так, у червні 1927 року трійка Ларіонова, Мономахова і Соловйова зірвала гранату в лекційному залі Центрального партклубу на Мойці в Ленінграді, де було покалічено 26 осіб, після цього були спроби замаху на Бухаріна і Криленка в 1928 році тощо. Усі терористичні групи («трійки», «п’ятірки»), які проникали на територію СРСР, легко знешкоджувало ОДПУ, а над бойовиками влаштовували показові суди. Після цього генерал Олександр Кутєпов зник, журналісти розкопали, що його викрали більшовики і навіть називали ймовірних співучасників викрадення – полковника Дяконова і генерала Карганова, що призвело до судової тяганини. Поки тривало слідство, Лідію Давидівну Кутєпову, вдову викраденого генерала, найбільше відвідувала Надія Плевицька, заспокоювала, розпитувала про стан слідства. Офіційна версія цього відвідування – генерал Кутєпов ніби був весільним батьком Миколи Скобліна та Надії Плевицької. Про інші мотиви «співчуття» ніхто не здогадувався.
22 вересня 1937 року у такий самий спосіб щез керівник РОЗС генерал Євгеній Міллер, який був проти відправки російських офіцерів до Іспанії, на підтримку Франко. Генерал Євгеній Міллер не довіряв Миколі Скобліну і, йдучи на зустріч із ним, залишив одному їз своїх колег записку: «У меня сегодня в 12.30 дня рандеву с генералом Скоблиным на углу рю Жасмин и рю Раффе, и он должен вести меня на свидание с немецким офицером, военным агентом в Прибалтийских странах – полковником Штроманом, и с г-ном Вернером, состоящим здесь при посольстве. Оба хорошо говорять по-русски. Свидание устроено по инициативе Скоблина. Может быть, это ловушка, на всякий случай оставляю эту записку. Генерал Е.Миллер. 22 сентября 1937 года» (Костиков В. Не будем проклинать изгнанье // Пути и судьбы русской эмиграции. – М., 1990. – С.390). Це справді була пастка, генерал Міллер більше не повернувся. Слід прохолов і за генералом Скобліним, його відкликали в СРСР.
27 вересня 1937 року комісар паризької поліції Рож заарештував Надію Плевицьку. Її відвезли до тюрми Птіт-Рокет, недалеко від кладовища Пер-Лашез, де вона чекала результатів розслідування. Над нею відбувся бурхливий суд, який у всіх найдрібніших деталях висвітлювала російська еміграційна та французька преса. Ще б пак, «курський соловей» — співучасниця викрадення генерала Кутєпова. Хоча були й інші версії викрадення генерала – мовляв, це зробили агенти НКВС в Іспанії, іспанські фашисти тощо. Французькі слідчі спростували їх і дійшли висновку, що викраденого генерала Міллера в автофургоні радянського посольства довезли до порту Гавр, а пізніше, вмістивши в дерев’яний ящик, завантажили на борт пароплава «Марія Ульянова». Аж у наші дні стало відомо, що генерала таємно вивезли до СРСР і розстріляли.
Суд над Надією Плевицькою тривав понад тиждень. Її засудили на 20 років каторжних робіт. Жодні апеляції й прохання не допомогли, навіть клопотання Луї Сафрана, генерального секретаря Всесвітньої спілки правозахисників. У тюрмі в неї різко погіршало здоров’я. В травні 1940 року вона ще розповіла комісару поліції про деякі деталі викрадення генерала Міллера, коли тієї фатальної ночі востаннє бачила його на віллі Сен-Клу, непритомного від укола. Комісар поліції мав гадку справу переглянути й ці факти перепровірити. Та не встиг: частини німецького вермахту почали окупувати Францію. Тепер уже було не до «курського солов’я». Надія Плевицька, всіма забута й хвора, померла 24 вересня 1940 року, в каторжній тюрмі міста Ренн. Газети, які колись присвячували судовому процесові над знаменитою співачкою цілі полоси, про її смерть згадали скупими рядками.
Судова «Справа Плевицької» займає кілька десятків томів. У 1980 році відома емігрантська журналістка Марина Грей, донька генерала Антона Денікіна, провела власне розслідування заплутаної історії з викраденням генерала Міллера й опублікувала документальний роман («Le general meur à minut». Paris, 1981). Його багатюща джерелознавча база допомагає краще зрозуміти життя еміграції, а головне – контроль НКВС над РОЗС.
Серед інших «чорних» справ Миколи Скобліна – провокація в 1935 р. «бунту генералів» проти пасивності генерала Євгенія Міллера, намагання заманити в пастку генерала Антона Денікіна.
Після викрадення генерала Міллера із Парижа Микола Скоблін щез. Є кілька версія його зникнення і смерті. Офіційні представники Радянського Союзу ніколи не визнавали своєї відповідальності за його вбивство. Після розпаду СРСР в пресі з’явилося кілька версій його загибелі, кожна з яких суперечила іншим. За повідомленням Павла Судоплатова, він утік з Парижа до Іспанії, де загинув не то в 1937, не то в 1938 році при бомбардуванні франкістською авіацією Барселони. За версією Дж. Костелло і О.Царьова генерала Скобліна убили співробітники НКВС Орлов, Серебрянська та Ейтінгон через кілька днів після того, коли соратники викраденого генерала Міллера викрили цього агента радянських спецслужб. Скобліна нібито нелегально вивезли з Франції на спеціально для цього зафрахтованому агентами НКВС легкомоторному літаку, що прямував до Іспанії; під час перельоту його зарізали на борту, а труп викинули з висоти в море. План операції по ліквідації Скобліна був попередньо узгоджений з керівництвом НКВС у Москві: його затвердив начальник ІНО НКВС Слуцький, за погодженням зі Сталіним. Відправлена в паризьку резидентуру НКВС шифротелеграма Слуцького свідчила: «Париж. Шведу і Яші. Особисто. Ваш план приймається. Господар просить, щоб все пройшло чисто, а у дружини “Тринадцятого” склалося враження, що з ним все в порядку і він удома» (Неизвестные страницы истории советской разведки // Неделя. – 1989. – №№48-50). Так трагічно завершився земний шлях талановитого воєначальника і, в той же час, агента НКВС.

Відома співачка Надія Плевицька, дружина генерала Миколи Скобліна.

Олександр Астаф’єв,
м.Київ.