Перед Новоріччям посеред кабінету преси в редакції зборівської районної газети завжди ставили живу ялинку. Дуже любив її вбирати Григорій Якович Баран, котрий уже багато літ працював тут відповідальним секретарем.
Мабуть, тому, що був поетом, художником, душа прагла творити красу, навіть таку – на зелених ялинкових вітах. Прилаштує блискучу кульку до гілки, відступить на крок – приглядається, а лице просвітлене, добре. Кожне свято, не партійно-державне, а народне, людське, сприймав як святість.
Яскравим виявом того трепетного сприйняття святкової краси стало багаття на майдані. Григорій Якович, коли захоплювався ідеєю якогось гарного мистецького дійства, вмить об’єднував довкруг себе ентузіастів, які разом активно брались до праці. Так увійшло в історію Зборова світлою сторінкою святкування на майдані (тому, де за кілька років постав пам’ятник Тарасу Шевченку) Воскресіння Христового – з голосними веснянками-ягілками, радісними іграми і яскравим великоднім багаттям, яке назавжди розвіяло у Зборові більшовицький атеїстичний морок. Теплим спомином залишились у пам’яті його сценічні постановки в районному будинку культури п’єс «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Дисертація» Євгена Дударя, «Любов на світанні» Ярослава Галана, відзначення 140-річчя з дня народження Івана Франка за участі хору зборівської «Просвіти». А скільки цікавих літературно-мистецьких подій, натхненником і режисером яких був Григорій Баран, відбулося в діорамному залі музею «Зборівська битва»! Не злічити…
Та повернімось у той передноворічний день на початку вісімдесятих минулого століття. Кінець грудня видався непогідним, сильний вітер обірвав лінію електропередач. Новорічний номер газети «Радянське село» уже був зверстаний, вичитаний і підписаний до друку. Але через знеструмлення друкарні газета не могла бути віддрукована вчасно. До опівночі світла не було, тож відповідальний секретар і черговий випусковий пішли додому, змирившись з тим, що газета вийде трохи пізніше.
Зрив графіка виходу районного партійного видання вище керівництво розцінило як ідеологічну диверсію. Святкову ялинку було брутально відсунуто в куток. На відкриті партійні збори первинної організації редакції і друкарні прибув секретар обкому компартії, перший секретар райкому, голова райвиконкому. Новорічно-студений запах хвої ніяк не в’язався з пекучими обвинувальними промовами сердитих високопоставлених гостей. І від цього атмосфера в кабінеті преси видавалась гнітючою і абсурдною. Присуд був такий: за невчасний вихід газети редакторові, його заступнику (вона ж партійний секретар), директору друкарні оголосити сувору догану із занесенням в облікову картку, відповідального секретаря – звільнити як такого, що не відповідає займаній посаді. Звичайно ж, його не могли покарати по-партійному, бо ніколи в компартії не був і не міг бути як колишній політв’язень.
Перевели Григорія Яковича на посаду кореспондента. Несправедливо! Він працював тринадцять років відповідальним секретарем газети. А треба сказати, що відповідальний секретар, по суті, є другою особою після редактора. Саме він вирішує, які матеріали і в якому форматі подати в номер, де вони мають бути розміщені, саме від нього залежить архітектура газети. З цим Григорій Баран справлявся відмінно. Зборівська газета не раз була першою як в обласному, так і в республіканському конкурсах на краще художнє оформлення. І ось такий присуд…
Пригадую, як просився я на роботу в редакцію. Звісно, через Григорія Яковича, бо нікого більше в редакції не знав. Зазнайомився з ним ще школярем на якомусь районному конкурсі юних любителів віршописання. А тепер за плечима уже було навчання в культосвітньому училищі, армійська служба, праця за хліб насущний на виробництві, і ще – перший курс журналістики у Львівському університеті.
… Темний, холодний і брудний вечір пізньої осені на колгоспній фермі, де в складі бригади слюсарів-монтажників «Сільгосптехніки» лагодив поламані гноєтранспортери. Коли після закінчення роботи чекали на автомашину, у «червоному кутку» надибав засиджений мухами телефон. У трубці довгий час перебивали один одного короткі і довгі гудки, та зрештою почувся знайомий голос: «Треба почекати ще, вакансії нема… Але пиши». Ці слова линули з іншого, мені здавалося, недосяжного райського світу, де у врочистій тиші святі люди творять диво в одежі слів. Поклав трубку, і вечір став ще більш темним і холодним…
Десь через півроку відчинились і мені двері в ті омріяні коридори й кабінети, де народжувалась газета. Пізнавав не тільки ремесло, а й вузли людських стосунків, і з прикрістю відкривалась мені зовсім не райська атмосфера в колективі.
Якось у вихідний вистукував на друкарській машинці свою курсову роботу перед черговою сесією в університеті, як зайшов до редакції колишній заступник редактора, що навчався тепер у Києві в партійній школі. Був напідпитку, ні з того ні з сього виявив дивну відвертість.
– Як тобі Григорій Якович?
– Добре… – стискаю плечима, не розуміючи, навіщо він про це запитує.
– Не дивуйся… Настане час, коли і від тебе, можливо, буде залежати його доля…
Кадебістський начальник був високого зросту, чорний, здоровенний, з великою головою. Та найбільше вразили його кулачища – виставив їх на стіл поперед себе, мов дві довбні.
– Ну, кажи, що там Баран робить?
Під його терпким поглядом трудно зберігати спокій.
– Що робить… Працює, пише…
– Що пише?
– Ну, те все є в газеті…
– А те, що не в газеті? Га? – присікується кадебіст, хмурячись і ворушачи кулачищами.
– Н-не знаю… – Мені не треба було й брехати, бо в той час, попрацювавши в редакції трохи більше року, і справді мало знав Григорія Яковича. То вже пізніше він уривками розповідав мені, не криючись, історію свого стражденного життя. Ще й примовляв часто після цього: «Ось така історія Барана Григорія».
– А ще що можеш розказати? – кадебіст, з самого початку не запросивши сісти, тримав мене біля порога свого кабінету і настирливо свердлив темним поглядом. – Вчора Баран виступав на політінформації. Що саме говорив?
– Ну, про дружбу народів… радянських…
– А що конкретно?..
Такі допити у райвідділі КДБ виникали щоразу, коли приходив сюди з черговою «контрпропагандистською», як тоді називалось, статтею. У вісімдесяті роки райкоми компартії і комсомолу спільно з кадебістами проводили по селах ідеологічні заходи, метою яких було осудження «українського буржуазного націоналізму», повстанської боротьби проти радянської влади. Завжди при цьому мав бути кореспондент районної газети, щоб опісля в «Радянському селі» появлялись публікації про те, як «народ таврує бандерівців». Перед тим, як стаття мала піти в номер, автор мусив віднести її у райвідділ КДБ на перевірку, за тиждень-другий її повертали. Статті про «контрпропаганду» змушені були писати по черзі всі творчі працівники редакції, від кореспондента до редактора. В тому числі і Григорій Баран, хоч, уявляю, як доводилось йому боляче притлумлювати душу цією писаниною.
Відкривався цей набагато старший за мене чоловік поволі, мов випробовував, чи можна довіряти мені правду про пережите, потаємні думки про трагічну минувшину і драматичне сьогодення, бо ж знав, що в кожному колективі, а в редакційному тим більше, є сексоти, що тільки й чигають на те, що скажеш, і зразу ж донесуть. Вдячний Григорієві Яковичу, що вірив мені, зеленому юнакові, і був певний у моїй порядності і правдивості. Ще тоді, в час брежнєвського застою, я дізнався правду про страшну країну ГУЛАГ, про героїв повстанської республіки на Волині, про заборонених в СРСР письменників, особливо про Григорієвого земляка Уласа Самчука і його роман «Марія»…
Бачив і його долю з тих щирих потаємних розповідей.
Зошит з поетичними спробами Григорія потрапляє в руки енкаведистського агента в педагогічному училищі. «Рецензенти» в погонах тут же хапають юнака як небезпечного злочинця-націоналіста.
Конвой веде шістнадцятирічного студента по кременецькій бруківці, а в ранковому березневому небі кружляють лелеки. Мов прощаються.
Допити. Тортури. Скривавлений, коцюбне на бетонній підлозі в темній камері, через розбите загратоване віконце сиплеться на побиту голову пізній сніг, та несила піднятись.
Прокурор розтягує тонкі губи в кривій усмішці: «Зрозумій – якщо ти в наших руках, то – винен, не винен – ми тебе звідси вже не випустимо».
«Травень. День тринадцятий. Я іду на суд». І вирок – короткий, як постріл: розстріл. Камера смертників.
«У зв’язку з відміною смертної кари – двадцять п’ять років таборів суворого режиму».
Етапи. Сибір. Тайга, сніги, морози. Каторжна праця на лісоповалі. Та гаряче серце твердого характером юнака – билось, билось, билось…
«Сталін здох!» Надія на волю. Повернення в Україну після восьми років розлуки.
Культпрацівник, студент Львівського університету, журналіст у районній газеті – то його післятабірне життя. І кожен прожитий день – під недремним наглядом всесильного і всюдисущого КДБ. Визбирували інформацію в сексотів, підсилали агентів з провокативними пропозиціями, кликали на допити у високі кабінети, самі (і то все майори, підполковники, полковники) появлялись несподівано то на роботі, то вдома.
– А чому у ваших віршах відсутня тема партії, Леніна, ударної праці радянського народу в ім’я комунізму?.. Все якась природа, ідилія – пташки, сонечко, ранок, дівчина, стежина…
– Якщо погодитесь співпрацювати з нами, дамо квартиру в обласному центрі, добру посаду, допоможемо видавати книжки ваших поезій…
– Чому ви, редагуючи статтю секретаря партійної організації, викинули абзац про любов колгоспних активістів до Батьківщини, до Комуністичної партії?..
– Ми маємо свідчення, що у розмові з працівниками редакції наступні вибори до Верховної Ради Радянського Союзу ви назвали виборами без вибору, висміювали непорушний блок комуністів і безпартійних…
– Ви розумієте, що наше досьє на вас досить об’ємисте, зафіксовано конкретні факти, яких достатньо для того, щоб…?
Григорій Баран не боявся їх і їхніх допитів. Але душевна напруга отруювала життя, не міг нехтувати пересторогами. Переживав за дружину, за дітей. Двоє хлоп’ят зростали в батьківській любові, не відаючи про вчорашню і теперішню тернисту дорогу свого турботливого тата. Багато думав, виношуючи не так нові образи, рими, сюжети, як тамуючи тривогу через те, що чекає завтра.
Приходив до редакції переважно удосвіта, поки тихо, поки ніхто не заважає думати, читати, писати. Не знаю, чи Григорія Яковича хто любив у колективі, бо ще й характером був упертий, принциповий, вимогливий, не терпів фальші, висміював дурощі. А писанину газетну правив просто нещадно, незважаючи на авторів. Думаєте, чому викинув той абзац зі статті колгоспного партсекретаря? Бо був наскрізь фальшивий та ще й безграмотно написаний, а прискіпливо мучитись над чужими текстами, приводити у «божеський вид», не завжди вистачало сил і бажання. Не одна й моя стаття, здавалось – вершина досконалості, була нещадно краяна-перекраяна його твердою рукою. На перших порах навіть виникало якесь почуття образи, а потім розумів, що то править рука майстра, і з вдячністю приймав його працю над моїми матеріалами.
Однак рахувалися з Григорієм Яковичем, мабуть, усі, поважали як талановитого поета і журналіста. А хтось побоювався його, особливо ті, що гонорувались своєю «ідейністю» і ненавиділи «українських буржуазних націоналістів». Я вже не застав у редакції ветерана війни, який у хвилини припадку «ідейності» вривався до кабінету Григорія Барана, прокрикував з порога: «Тебе не самостійна Україна вивчила!» – і з хряскотом зачиняв двері, аж віконні шибки дрижали. Та ще й перед моїми очима пройшло кілька таких самодурів, які свято вірили, що молодість Григорія Яковича пройшла у бандерівських криївках і він заслужено відбув покарання в концтаборах, а тепер тільки й думає, як би нашкодити радянській владі.
Вище партійне начальство, бувало, зверталося до Барана за допомогою, якщо хотіло при якійсь події блиснути оригінальним виступом. Григорій Якович не раз писав для них такі тексти. Про один випадок згадував з усмішкою. У передовому колгоспі померла доярка, кавалер ордена Леніна, і секретар райкому компартії, який мав їхати на похорон, попросив Григорія Барана написати прощальну промову. Потім секретар хвалився, навіть перед Бараном: «Ніхто так не виступив, як я. Я вже як сказав, то сказав – всі так плакали, аж заходилися!»
Те ж вище партійне начальство не на жарт сполошилося, коли в Зборові було відновлено на цвинтарі й урочисто освячено могилу українських січових стрільців. Одним з організаторів цієї важливої події був Григорій Баран, який перед тим побував на установчому з’їзді Народного Руху України в Києві. Сполошилося й тоді, коли з-під пера Григорія Барана вийшли публіцистичні статті «Ківш над легендою», «На тім полі, на зборівськім» та інші, в яких журналіст критикував можновладців за історичну короткозорість і байдужість до славного минулого зборівського краю. Адже руйнувався Білий Берег, де в 1649 році прогриміла велика Зборівська битва під проводом гетьмана Богдана Хмельницького; потребувала відновлення Козацька могила на околиці міста, яку комуністичний режим знищив кілька десятиліть тому. То вже був кінець вісімдесятих, на хвилі горбачовської «перестройки» в народі пробуджувалась національна самосвідомість, найбільш сміливі й активні громадські діячі піднімали свій голос за демократію, правду, справедливість, і піднімали людей на суспільний спротив проти московського режиму.
Кілька разів Григорія Барана, на той час одного з очільників обласного товариства «Меморіал», викликали до райкому компартії. Приходив звідти мовчазний, нікому нічого не розповідав, але був напрочуд спокійний. Редакційне керівництво натомість злилося, метушилося і… запобігало перед цим чоловіком. Пізніше Григорій Якович розказав, що партійні секретарі наполегливо просили його зменшити активність, не загострювати важливих питань, не збурювати людей і м’яко натякали на відповідальність, якщо з його вини політична ситуація в місті і районі ускладниться.
Мабуть, той час можна назвати зоряним для Григорій Барана – справжнього патріота, доброго організатора, талановитого журналіста й поета. Він знову стає відповідальним секретарем, і районна газета під його творчим керівництвом змінює не тільки назву (з «Радянського села» на «Прапор волі»). На шпальти вривається свіжий вітер перебудови суспільного устрою – люди відкрито й сміливо висловлюють свої думки про славне й трагічне минуле, драматичне сьогодення й обнадійливе майбутнє. В газеті не лише всебічно висвітлюється розвиток демократичних процесів на Зборівщині, завдяки Григорію Яковичу видання стає своєрідним організатором цих процесів. У районі створюються осередки «Просвіти», «Союзу Українок», демократичних українських партій, відроджуються народні традиції відзначення великих християнських свят, чи не в кожному селі відновлюються сплюндровані більшовиками символічні могили борцям за волю України, звучить – нарешті! – на повний голос правда про Українське Січове Стрілецтво і Українську Повстанську Армію.
Кульмінацією тих славних подій стало відкриття й освячення відродженої, високо наново висипаної, Козацької могили під Зборовом – 26 серпня 1990 року. Це багатотисячне свято справді було всеукраїнським. Люд відчув свободу. Народне віче біля могили вів, як годиться, перший секретар райкому компартії, але він уже не мав ніякого впливу на промовців, котрі виголошували зі сцени правду про історію України і відкрито закликали до боротьби за остаточне визволення з-під московсько-комуністичного гніту.
Від часу, коли в районній газеті появилась публікація Григорія Барана «На тім полі, на зборівськім» зі світлиною білого коня біля горбика з геодезичною вишкою на місці колишньої Козацької могили, не минуло й півроку. Історичні вітри невпинно несли нашу планету – і нашу Україну! – вперед, до чогось нового, правдивого, людського.
Через рік сталося горезвісне ГКЧП. Григорій Якович прийшов уранці до редакції, не приховуючи тривожно-рішучого настрою. Не треба було й особливих зусиль, щоб спалахнув, коли редактор, вернувшись з екстреного пленуму райкому компартії, стала висловлювати свою позицію з приводу складних подій у країні. Протягом кількох наступних днів конфлікт поглибився. Не для всіх було радістю проголошення незалежності України.
Григорій Якович Баран назавжди пішов з редакції, вийнявши зі свого зболеного серця останню тернову колючку. Пішов, переживши тут три нелегких десятиліття.
Попереду на нього чекало ще багато важливої праці – літературної, громадської, краєзнавчої. На нього чекала, мабуть, найголовніша справа життя – створення історичного музею «Зборівська битва». Для себе, для Зборова, для поколінь.
м. Зборів