З 28 червня по 2 липня 1941 року у стінах Чортківської тюрми більшовики закатували більше 800 в`язнів, а решту 954 полонених погнали довгою тернистою дорогою на Умань… Уже минає 76 років з часу однієї з найстрашніших сторінок в історії нашого краю, коли за кілька днів, понад тисячу наших земляків, а саме: інтелігенція, українці-патріоти, члени ОУН—УПА, священики, яких радянська влада та її каральний орган НКВД кинула в каземати чортківської тюрми, були розстріляні без суду і слідства, а дехто помер під час переправи до Умані, що на Черкащині.
Протягом багатьох років, для того аби вшанувати пам’ять розстріляних українців та з нагоди чергової річниці Уманської трагедії на початку липня у сквері Скорботи і Надії чортківська влада зорганізовувала панахиду-реквієм за участі керівництва району, представників духовенства, патріотичної громадськості краю, родичів та близькі загиблих, місцевих ЗМІ, а також учасники оргкомітету організовували поїздку для усіх бажаючих до м. Умань. Наприклад, минулого року така поїздка відбулась у середині липня. Цьгоріч такої інформації ніде не оприлюднено, хоч ми, звиняйте, можемо і помилятись… Але нагадуємо нашим владникам, що їхні прес-слуби, до яких би вони гілок влади неналежали, мають в першу чергу розсилати повідомлення/оголошення усім виданням, а не розхвалювати на своїх сайтах роботодавців. Дійшло вже до абсурду: у Чорткові владців цитуть, яко у минулому столітті комуністичних вождів.
Довідка
У Тернопільській області з приходом радянських «визволителів» було утворено 38 районів з відділами НКВД з тим розрахунком, аби легше було вести боротьбу з «ворогами народу». Почалися масові репресії проти інтелігенції, науковців, свідомих селян, студентів і священиків. Брали всіх, хто колись належав до будь—яких політичних, наукових, молодіжно—спортивних громадських організацій, або ж мали необережність висловлювати власну думку щодо того, що діється в радянській державі. Більшовицька пропаганда навішувала свідомим українцям ярлик «українських буржуазних націоналістів». Перед війною 1941 року такими людьми були вщерть заповнені тюрми західноукраїнських міст. Зокрема про чортківську тюрму поведемо нашу розповідь.
Вже на другий день після початку воєнних дій, 23 червня 1941 року, заступником народного комісара Внутрішніх справ СРСР Чернишовим був розроблений план евакуації в’язнів, що утримуються в тюрмах західної області НКВД/НКГБ УССР 23 червня 1941 р. Полонених чортківської тюрми в кількості 1279 осіб (найбільша кількість ув’язнених серед усіх тюрем Західної України) планували вагонами вивезти в тюрми УНКВД Чкаловської області (Росія).
23—24 червня, як зазначається у доповідній записці начальника тюремного відділення начальникові Тюремного управління НКВД УССР про евакуацію тюрем Тернопільської області, були приведені до виконання вироки засуджених до вищої міри покарання, натомість для засуджених і підслідних по побутових статтях 29 липня розпочалася евакуація. Понад 900 осіб 30 червня за вказівкою і під керівництвом начальника тюрми Левчука було в «пожежному порядку» відправлено за маршрутом Чортків – Умань, через Скалу—Подільську, далі – на Кам’янець—Подільський, Дунаївці, Жмеринку.
Про страшний липень 1941—го Михайло Демків залишив такі спогади: «Нас виштовхали на тісне тюремне подвір’я, вишикували в колону і погнали до Збруча, на схід. З обох боків націлені конвоїри з карабінами і люті вівчарки, ладні будь—якої миті накинутись на кожного, хто би лише спробував віддалитися від гурту. До того ж, над головами постійно звучало погрозливе, важке, мов камінь, «шаг влево, шаг вправо – расстрел!». А дорога нам стелилася воістину терниста. Ми йшли під сонцем обідрані і голодні. Нас супроводжували вибухи бомб і гуркіт гармат, і ніде було прихистити голову чи, бодай, трохи перепочити. За Кам’янцем—Подільським, наче зумисне, кинули нам по оселедцю і не дали ані краплі води. І чим далі ми ступали на схід, тим страшнішою ставала дорога. Голодні люди вибігали з колони, кидалися на бурячиння, горох, хапали недостигле колосся і нерідко розплачувалися за це життям. Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 року. Дійшли далеко не всі в’язні. Багато померли в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли й рухатися, а на п’яти колоні наступав німецький фронт».