Припочатковий розмисл

Люблю читати щоденника. А спонукали до цього денники Петра Сороки (передчасно згаслого письменника з Тернополя, з яким приятелював). За останні роки перегорнуто чимало сторінок подібних видань. А про деякі схвально відгукувався у всеукраїнській періодиці. Скажімо, про «Щоденник болю і тривоги» письменниці Ольги Яворської з Львівщини писав у журналі «Дзвін».

І те, напевно, – подмух містики. Бо сам не люблю вести щоденникові записи. Хоча не приховуватиму, що в юності пробував. Ще тоді, коли вчився на факультеті журналістики. Та якось, коли на автостанції у Золочеві Львівської області чекав автобуса до Залізців на Тернопільщині та перечитав записане і вжахнувся. Кому, мовляв, у майбутньому буде цікавою констатація фактів життя пересічної двоногої особини? І без жалю порвав зошити з рядочками літер.

Юнацький максималізм? Безперечно! Але не щоденникую і нині. Чи жалкую? З одного боку виглядало б добре підпирання щоденниковою невблаганністю видобутого у штольнях – закапелках пам’яті.  А з другого? Дамокловим мечем висне неможливість перебороти норов молодості (вже безліч разів пробував і нічого доброго з того не виходило).

От і молюся незабудь-дереву пам’яті. Уявно. Бо у флорі планети такого немає. Але хіба це може бути перепоною для володарів пера? Киянин Олександр Астаф’єв (з ним зводив гуртожиток поліграфічного інституту на Майорівці) і досі думає про пору, коли «дерева  були людьми». Своє «райдерево» виростив Володимир Каліка зі Львова. «Дерево, що крокує» побачив Богдан Смоляк з Львівщини (випускник філологічного факультету університету).  А Михайло Стрельбицький з Вінниці шукав сни чи під тінню свого «не зрубай-дерева» (приклади  можемо множити).

Не бачу гріха і у різнобаченні однакових листочків. Якщо розібратися, то усі наші писання водномить пронизані і об’єктивізмом, і суб’єктивізмом. І нема на  то ради, як кажуть, у Львові.

Ця двоїна, безперечно, є і моїх окрушинах. Адже я –  не вийняток.

«Біоміцин» і … хрест

Липень подаленілого у часовимірі 1975-го. Скоро має початися період іспитів для нас. Точніше творчий конкурс і вступні екзамени для абітурієнтів факультету журналістики Львівського держуніверситету. Тих, хто записався на підготовчі курси, поселили у гуртожитку на вулиці Жовтневій (нині Дорошенка) (тодішня влада ніби потурбувалася про дах над головами молодих, але про яку нормальну підготовку до іспитів могло йтися, коли в одну кімнату «наталували» аж 17 здобувачів студентських квитків, а жодної «читалки» не було. Але про це сьогодні думається з іронічною посмішкою. Бо більше хочеться поринути у колишність з її «кумедіями». Згадується, приміром, як ліжко одного хлопчини разом з ним  винесли під ранок у коридор, а він і не проснувся, хоч гуркотіло неймовірно. У тому абітурієнтському бутті були і дуже світлі моменти. Народження кохання подолянки Валі Бондар і прикарпатця Боді Онуфрика (єдиної сімейної пари з нашого курсу).

Не відаю, що було записано у небесному календарі, але 15 із 17 чоловік таки стали студентами. Цю подію вирішили відзначити. Одного юнака послали за «біоміцином» (так називали вино «Біле міцне»). Він тоді ще слабо розбирався у марках напоїв і, мабуть, вперше почув сленгове найменування. І невдовзі приніс з аптеки препарат з такою ж назвою, що викликало регіт. Але це зовсім не означало, що вино оминуло горлянки першокурсників.

Дрібнюсінький факт про «біоміцин»… Не заперечую! Та чомусь саме про нього подумалося, коли недавно перечитував роман «Карма священика»  Олега Рибчинського (письменника і лікаря з Львівщини), який мені надіслав автор. На основі документів та свідчень очевидців стверджував, що в нашій «общазі» колись перебувала духовна семінарія.

Зненацька з глибоководдя пам’яті виплив ще один спомин. Щось про семінарію на вулиці Сикстуській (так вона називалася у роки польської окупації) говорив  і дуже літній письменник (нині призабутий) Дмитро Бандрівський, з яким не раз спілкувався. А він знав, про що балакав. Бо давно жив у Львові. І мешкав недалеко від нашого гуртожитку, куди після «біоміцинування» вчорашніх абітурієнтів поселили географічний факультет університету.

Виходить, що ми розпивали вино в місці, освяченому  УГКЦ. Можливо, не раз тут бував і її глава Андрей Шептицький. Бо збереглися спогади, що він відвідував духовні заклади. А майбутні священники з благословення митрополита ставали палкими поборниками тверезості. Не сумніваюся: якби ми знали про цей факт, то стримали б запал. Але… вийшло те, що вийшло. Гіпноз комуністичного атеїзму обіймався з тінню «біоміцину» і прислугою цієї достойної парочки влітку 1975-го мимоволі зробили майбутніх журналістів.

Переклад з чеської

У своїй поетичній книзі «Осінні жорна» знаходжу вірш чеського поета Іржі Волькера, який інтерпретував.

Вже посмутнів осінній барвоцвіт.

Кінець коханню і злобі колишнім.

Вже осінь втрату оплатила листям.

Й немає повернень у весняний світ.

Живе в твоїх зіницях смуток звізд.

Вже осені настала в парку влада.

З твоїх очей сльозина тихо пада,

Неначе листя із пташиних гнізд.

Взагалі маю звичку до своїх книг включити недавно написане, бо розумію, що читачів не цікавлять тексти періоду літературного учнівства. А тут раптом прихилився до давніх рядків, які зберегла примхлива пам’ять. Дивність якась. Адже при укладанні першої збірки віршів «Думаю про журавля»  не помічав за собою потягу до «мандрів у юність». (Виходить, що правду кажуть: коли людина дорослішає, то їй все більше хочеться повернутися у молодість).

Зрозуміло, що згадалося, як ця українізація з’явилася у доробкові. Якщо не помиляюся, то це сталося восени 1975-го. На заняттях з іноземної мови група студентів, які як і я, вибрали чеську, вперше почула поезію Іржі Волькера. Мені вона заімпонувала образністю і мелодійністю, бо викладачка читала твори не тільки мовою оригіналу, а й переклади. Я попросив зробити підрядник, бо тонкощів чужослова не знав. Через деякий час отримав бажане. І в гуртожитку зробив переклад, який згадав майже через 30 років.

Він таки був зі мною весь цей час. Не сумніваюся! Адже цей вірш  Іржі Вольтера спонукав уже пізніше українізувати деякі поезотексти Антоніна Сови, Вітезлава Незвала, Мирослава Флоріана для різних видань.

Про це й написав недавно у рецензії на книгу віршів «Вітер на колінах» чешки Броніслави Волкової, яку переклав письменник Микола Мартинюк з Луцька.

Захована справжність

Недавно Василь Рябий (закінчив факультет на рік пізніше від нас) висловив думку, що в роки нашого студіювання не любили молодих поетів та прозаїків, бо від них «тхнуло» вільнодумством. Симптоматично, що вона перетнулася з розмислом Мирослава Лазарука (закінчив факультет раніше од нас), коли у «Буковинському журналі» представляв твори Володимира Науменка, Богдана Смоляка і автора цих рядків, які як і він, були  членами  літстудії «Франкова кузня». Очевидно, що підсвідомістю це відчували і ті, хто щось  римував, але «не світився». Дещо подібне виринуло з пам’яті.

 «Баба Шура» (так студенти називали доцента Олександру Антонівну Сербенську) на одній із лекцій поцікавилася чи є в аудиторії ті, хто не віршував. На занятті тоді був чи не весь курс. Та зголосився тільки один юнак. Це – Володя Горбовий.

Чесно кажучи, мене це здивувало. Бо твердження не відповідало дійсності. Бачив його вірші. Чи у «Трудовій славі» (районній газеті Теребовлі на Тернопільщині) чи у «Ровеснику» («молодіжці» Надзбруччя). (Це нині вдаюся до двоїни, а тоді пам’ятав добре).

Коли це було? Та на першому курсі. Бо розмова про «нелюбов до поезії» продовжилась у гуртожитку на Майорівці, де сусідували.   (А Володя тільки один рік мешкав  в «общазі», а потім перебрався у приватний сектор княжого міста, куди з Теребовлянщини, де він народився і школярував, переїхала вся родина).

Володя дещо іронічно відповідав на заувагу. (В ту пору думалося про молодіжний «випендрьож». Боже мій! Як помилявся! Бо тепер думається про прихованість ранимої душі через ідеологічний прес).

Гадаю, що так воно й було. Та вже не можу розпитати про це Володю. Бо (дуже сумно від цього!) на небесних гонах бесідує про «нелюбов до поезії». Не знаю, чи зосталися ще якісь вертифікації у його доробкові. Але переконаний, що поезію він любив всім серцем. Недавно головний редактор газети «Пульс Ставропілля» письменник Володимир Карачинцев надіслав зі Львова кілька чисел видання. А в них – розповіді про поетку Параску Плитку-Горицвіт, яку переслідував більшовицький режим, і кілька листів віршувальниці до мого однокурсника. Він відкрив для України її творчість.

Коли читав це, то чомусь згадався випадок на лекції про нелюбов до молодих літераторів за ймовірність їхнього вільнодумства. «Нидоля з веснов розлучіла», як казала б  Параска Плитка-Горицвіт. Хіба не так?

Антонич і … мовчання

А переслідуваня за літературну творчість, яка не рахувалася з офіційними рамцями, були. Сам переконався!

…Десь навесні 1977-го вечорової пори завітав у гуртожиток поліграфічного інституту, де мав багато приятелів. В одного з них уздрів томик віршів Богдана-Ігоря Антонича з передмовою Дмитра Павличка. Ледве вдалося вмовити дати почитати. (Книга вийшла 10 років перед тим і десь придбати її було неможливо).

Цілісіньку ніч в гуртожитській кімнаті впивався свіжістю поезомови та образними несподіванками, які докорінно різнилися від «пишномов’я» офіційних віршоробів. «І ніч підкови зір в долонях казки губить». А під ранок у мене народилося приурочення. «… а двері не заскрипіли, а заспівали. – Куди ти, Богданку? – слова доторкнулись порогу. А він спозаранку збирався в далеку дорогу й про біль шепотіли йому Лемковини цимбали». Присвята закінчувалася словами, що й «по смерті звучати пісням про   незнищенність поетичної матерії». (Цей римоверлібр записав на якомусь аркуші, що невдовзі зник) .

Поява цього вірша  залишилась би непоміченою і мною, якби … Через кілька днів творіння прочитав на солідному (з тодішньої точки зору!) зібранні у будинку вчених. І мені «подякували». Один дуже «пильний» миттю сигналізував «компетентним органам», що якийсь нікчемний безвусий студентик нахабно згадав про «українського буржуазного націоналіста».

Що тоді почалося! Зі мною бесідували (дуже «ласкаво»!) і в деканаті, і в ректораті. «Виховували» кадебешники. Дехто радив піти в академічну відпустку, відслужити у війську (аби дурню з голови вибити) і після цього доучуватися, якщо матиму бажання. (Чесно кажучи, в ту пору іноді хотілося плюнути на усе й податися до літінституту в Москві. Але сумнівався, що це щось змінить. Та й не вельми любили у вузі «західників». І частенько ті, хто вчився там, так і не змогли позбутися кадебешної «опіки»).

… Та все якось минулося. Одипломився.  Але таки покарали. Після «скандального виступу» позбувся місця в гуртожитку. І вже до кінця навчання не бачив стипендії. (Може через це не вельми старався над вивченням предметів, які були передбачені програмою, а більше переймався самоосвітою?) А оргвисновки ж могли бути і крутішими. Адже незадовго до того групу студентів факультету іноземних мов університету (серед них Олега Лишегу і Віктора Морозова) виключили за рукописний журнал «Скриня» з далекими від компартійних вимог творами.

Та тінь виступу не покидала мене. Особливо в тоталітарні часи. І в незалежницькі теж. Не  захотів  отримувати «політичний капіталець» на оприлюдненні цієї історії. Думаю, що вчинив правильно, навіщо розмахувати руками і кричати, що «допікав системі»? Жив так, як міг і хотів. Що ще треба? Навіщо балабонити з трибун про те, що є у душі? Негідно це для людини.

Мовчу. Навіть Дмитро Павличко дізнався про це майже через 30 років, коли зустрілися у Кременці (недалеко від мого Шумська). І то не від мене, а від спільного знайомця, якому ніколи не розказував про це, але він почув про все од когось.

Добровільно відлучив себе від Антонича? Та ні! Уже понад 40 років він залишається моїм улюбленим поетом. Коли гірчить на душі, відкриваю томик його віршів «Я сонцеві життя продавчи за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля».

Нічний суп

Недавно Володя Харченко (ще один колишній однокурсник, який мешкає у Пологах Запорізької області) у телефонній розмові згадав про «тошнотики». Справді  такі пиріжечки продавалися в переході між вулицями Жовтнева і 17 вересня (нині Дорошенка та Січових Стрільців). Цими «смаколиками» з ліверним фаршем завжди причащалися студенти, йдучи на «пари» чи повертаючись з них, через неймовірну дешевизну, адже один виріб в тісті коштував тільки чотири копійки. От і не змінювалося місце зустрічі біля кіоску.

А от «чанахування» в кожного мало свою адресу. І вона спогадується й досі. Чи не тому, що чанахи були дорогими. І ними смакували рідко? Навіть ті, хто отримував стипендію. А що вже балакати про позбавлених цієї насолоди через різні причини?

Та про харчування в студентські роки згадалося не через «тошнотики» та чанахи. Деякий час (після прочитання присвяти) «зайцював» в кімнаті, де мешкав Ваня Рибалко, з яким починав навчання, але після «академки» він продовжував навчання з іншим курсом. Хлопець писав щось ночами, немилосердно стукочучи при цьому. Ми звикли засинати під цей «акомпанемент». Та нерідко Ваня серед ночі будив усіх і заявляв, що зварив суп, але не їстиме його в гордій самотності.

… Після закінчення факультету його «десантували» на Рівненщину, звідки згодом перебрався до Києва. Там у метро (наприкінці 80-их чи на початку 90-их років минулого століття) випадково перетнулися наші дороги. Але бесіда була недовгою, бо кожен поспішав. А ще через деякий час дізнався, що Вані Рибалка  раптово не стало.

Але й нині, деколи думаю про нього, згадую отой нічний суп.

Неодмінно загостьовує розмисл! Якщо про людину залишився хоч один добрий спомин, то вона немарно жила на білосвіті. А про Ваню Рибалка він є не один. Ще й досі в інтернеті «гуляє» схвальна інформація про нього.

Весільне фото і … пам’ять

Я вже й забув про це фото, але воно зненацька виплило з бездонності домашнього архіву, коли родина готувала матеріали до творчого вечора до мого 60-річчя. Вдивлявся у лиця і згадував юність. З того фотокадрування на мене дивилися Леся Білецька, Марійка Татарин, Слава Кардаш, Петя Шегда, Володя Горбовий, Стьопа Семенюк. Серед  цього гурту і я. Ми – на весіллі  в Боді Карабіна. (Чому про це не забув? Та тому, що не люблю знимкуватися і пам’ятаю чи не про кожен кадр з моєю участю).

Недавно казав про це Стьопі Семенюку.  А взагалі пам’ять є примхливою пані. Недавно  один колишній однокурсник попросив відновити вірша, написаного понад 40 років тому, не зміг вдовольнити бажання. Не зберігаю колись написаного. (Й був дуже втішений, коли електронною поштою отримав копію давньої писанини, яку він таки знайшов у себе. Бо досі винятком були тільки публікації у тодішніх газетах).

Це може здатися дивним. Але й нині нерідко занехаюю свої твори. Не впевнений, що з нинішніми приуроченнями Валі Мартинюк, Свєті Бойко, Лізі Головнич, Тамарі Калиняк, Стьопі Лукасевичу, Галі Фочук і Юрі Шестилюку не станеться чогось подібного. Бо маю  їх тільки у «мобільнику», який періодично «чищу»   для нових есемесок.

 

Несподівані слова

Якось один письменник зауважив, що в моїх творах нерідко з’являються неологізми  та рідковживаності. І здивовано запитав: «І звідки вони беруться у твоїй голові?». Що міг сказати, коли й сам того не відаю? Й не задумувався над цим, бо вважаю несподівані слівцята   звичайністю, бо вони без натуги з’являються на білому аркуші, коли починаю писати.

Приклади? Та за ними не треба далеко ходити. Беру в книгозбірні свою книгу вибраних рецензій «Візії», яку видав у 2019-му і натрапляю на «буквовижі», «словогру», «бистроплин», «помежів’я», «споминальність». А добірка віршів «Оджерелення» в останньому числі альманаху «Курінь» познакований «квітовибухом», «щедрозливою», «терновогнем», «весноднем», «піснесловом». Зрештою, вони є й у цьому жмутикові окрушин: «незабудь-дерево», «зайцював», «подмух», «чанахування»… .

Це – тепер! А в студентські роки здавалося, що ніколи не дійду до дивослова. І більш заздрив письменникам та журналістам, коли знаходив чари у літеросплетеннях їхніх творів. Й уважно прислухався до чужих говірок.

Одного разу з кількома студентами пішов подивитися якийсь фільм. Швидко придбали квитки і стояли перед кінотеатром, міркуючи: де згаяти час перед сеансом. Раптом двоє хлопців (родом із Закарпаття) якось дивно заговорили між собою. Прислухався. Деякі слова були знайомими, але вимовлялися незвично. Потім мені пояснили, що то був русинський діалект української мови.

Після того першого мовного уроку мав ще углиблення у гуцульські, лемківські, бойківські, галицькі та інші говори. Одного разу навіть написав вірша лемківською говіркою, але скоро переклав його літературною мовою й опублікував у журналі «Дукля», що виходить у Словаччині.

«Грає кичера  на дідових гуслях, казка зніма капелюх з голови».  Цей твір теж присвятив геніальному лемкові Б.-І. Антоничу, який писав: «Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко». (такий екскурс у пам’ять зробив після того, як голова Закарпатської обласної письменницької організації Василь Кузан надіслав свою книгу, написану русинським діалектом.)

А нині подумалося, що прихильність до говірковості та уявне поринання у стихію літературного мовлення й родять несподівані слова. Хоча це – тільки припущення.

 

П’ятірка на екзамені

Пам’ятається, що четвертий курс завершували іспитом з історії української літератури в Ігоря Лук’яновича Моторнюка. Цього доцента знав не тільки з лекцій, а з того, що він від викладацького факультету опікувався літстудією «Франкова кузня», замінивши на цьому посту доцента Володимира Петровича Попова, який теж дуже лояльно ставився до літературних пошуків студентів.

(Не знаю, що стало вирішальним при «сватанні» І. Л. Моторнюка на цей кавалок роботи. Очевидно, сподівалися, що він «закручуватиме гайки». Але його дії були пронизані неймовірною добротою. Чи не тому, що у крові вирувала любов до слова.)

… Якщо чесно, то історія красного письменства тоді мене дуже цікавила. (Люблю її і нині). І міг годинами сидіти в «читалках», і, найчастіше, в науковій бібліотеці імені В. Стефаника. Запоєм читав книги на цю тему. А іноді замовляв книги письменників, видані в Радянській Україні в 60-ти чи 70-тих роках. Й дивувався, коли отримував відмову. (Бібліотекарки, безсумнівно, знали, що видання є у книгозбірні, але «арештовані» для «спецхрану». Але не могли відкритим текстом сказати, що бідному студентові туди не дістатися.)

Чи не найбільше обурювало, що інколи ставав першим читачем деяких книг, бо сторінок з поліграфічним браком ніхто не розрізав. Якось не в’язалося це з тим, що Радянський Союз вважав себе країною, де найбільше читали.

Усе це спонукало до гіркотючих роздумувань. І потайки гордився людьми, котрі для влади були звичайною радянською масою, а після участі в «комуністичних масовках» тихо пишалися нерозстріляністю свого українства.

Чи відав про усі ці непростості Ігор Лук’янович? Очевидно! Життя навчило, та зовні виду не подавав. Робив це дуже оригінальним способом. Через дисципліну, яку викладав. … Я до того екзамену готувався, як до свята душі. Й був подивований, що не довелося відповідати на запитання білета. В «заліковці» (хоч я того не чекав) з’явилася «п’ятірка» від Моторнюка. (Пізніше доцент пояснив, що це його дяка за увагу до предмету, за літстудію, засідання якої намагався не пропускати).

…Цього спогаду, напевно, не було б, якби недавно не прочитав в одному журналі про таку «п’ятірку» від Моторнюка для поета Василя Рябого, з яким звела «Франкова кузня», адже згадка підтвердила правильність моїх розмислів.

 

Помилка в газеті

Доцент Моторнюк запам’ятався вищезгаданою історією. А старший викладач Володимир Михайлович Кибальчич – любов’ю до вишукування мовних помилок в газетах. Часто-густо його виступи перед студентами починалися з аналізу таких «ляпів» у найсвіжіших випусках «Правди»  «Известий», «Радянської України», «Ленінської молоді».

І це було найліпшим прикладом того, як не варто писати. (з височіні часу розумію, що в моїх нотатках Володимир Михайлович (царство йому небесне!) знайшов би хиби, бо не може їх не існувати в мішанині літературної лексики, галицизмів та волинізмів. Але він також розумів, що мова, незважаючи на певні канони, є рухомим організмом).

Але згадую не тільки про це, але й про інші помилки. Мені, приміром, свого часу чимало крові попила цензура лише за те, що механічно переставив два слова у «важливій» постанові компартійних верхів. До звинувачень безапеляційно причепили і студентську присвяту. І добре, що все  завершилося суворою доганою і попередженням, що в майбутньому оргвисновки можуть посерйознішати. Якщо врахувати, що в одній районці журналіста вигнали лише за помилку друкарів в його реченні – заклиці «всі в поле орати», то дурість не мала елементарного поняття про межі.

«Кумедії» траплялися і пізніше, коли власкорував в обласній газеті, то кілька разів «ображені» бігали в суд захистити « скривджену» честь і гідність. Але програвали. Радію цьому, як й тому, що жодного разу темою розмови не були мовні «ляпсуси». Запам’яталися уроки Кибальчича. Вони, мабуть, є і в тому, що й нині у рецензіях перш за все звертаю увагу на лексику.

Неможливе    повернення

… Про роки навчання згадуються й інші випадки. Але що було далі? Та робота. Мене направили на Волинь. Своє робоче місце подарував одному доброму знайомцеві, бо воно було потрібне йому для родички? Після  різних перипетій опинився на рідному Тернопіллі, де «мандрував» районними газетами.

З 1985-го мешкаю у Шумську. Завідував відділом місцевої районки, виконував там обов’язки відповідального секретаря. Перед виборами 1990-го пішов на збори одного трудового колективу, щоб написати про «претендентів на депутатські папахи», а повернувся з них кандидатом в обласну раду. Пройшов уже в першому турі, хоч альтернативою безпартійному були чи не всі відомі компартійні діячі краю.

В тому складі обласної ради виявися єдиним професійним журналістом. Наче з рогу достатку, посипалися пропозиції посісти престижні пости. (Не переводилися вони й пізніше). Та «газетярська  вольниця» мені подобалася більше. І майже 20 років був власним кореспондентом обласної газети «Сводоба». До появи якої мав відношення як депутат.

Що ще? І досі в анкетах соромлюся писати, що перебуваю на заслуженому відпочинку. Кажу про творчу роботу, бо ще є «порох в порохівницях». Мої твори публікуються в Україні і за кордоном. Член редколегій кількох часописів. Видав десяток книг поезії, прози, публіцистики і літературної критики. Став членом національної спілки письменників України. Лауреат кількох літературно-мистецьких премій, в т.ч. міжнародних.

Та все без жалю поміняв  би на можливість повернутися у літа студентські та відчути безмежне дихання молодості. Та, на жаль, неможливо. Найтямковитіші голови не вимудрували такої машини часу. Й доводиться сумовито дивитися на уявне незабудь-дерево та боятися, щоб часовий вітруган не відніс його тремких листочків у невертання.

P.S.:  Прошу вибачення за фамільярність імен та, коли уява мандрує у юність, то про солідність забуваю. І не можу нічого вдіяти з собою. Й не хочу, чесно кажучи.

Ігор Фарина

26 квітня-10 травня 2020 року.