За плином літ уже не можу точно пригадати дати, коли уперше почув про нього. Висловлюю тільки здогад: радше за усе це сталося восени 1980-го, коли після студій на журфаці Львівського держуніверситету почав працювати у редакції райгазети у Зборові. Там тоді відповідальним секретарем був поет Григорій Радошівський, який, напевне, із властивою йому теплотою розповів про Богдана Хаварівського, котрий із дружиною Майєю свого часу вчителював у Перепельниках – селі на Зборівщині.
А вперше віч-на-віч ми згодом зустрілися в Тернополі. І знову (хоч це і дуже прикро) висловлюю тільки версію. Знайомство, очевидно, відбулося завдяки незабутнім Ігореві Гереті (навколо його постаті гуртувалася чи не вся творча інтелігенція краю) чи Борисові Демкову. (Той, хто хоч іноді перечитує мої описи, либонь, зауважив приблизність тверджень у часовимірі. Якщо врахувати, що той факт, що у молоді роки память людини чітко не фіксує такі моменти, то все, мабуть, стане на свої місця).
Та факт знайомства хочу згадати з іншої причини. Як там не було б, а саме він помітно вигранює людський характер. ( Чи не на це вказує приповідка: з ким поведешся, то від того і наберешчя). Маю на увазі, звісно,коло спілкування та уподобань особистості. Коли з цієї точки зору згадувати про мого візаві, то стає очевидним: люди, з якими зводило щодення, так багато промовляли про сердечність і доброту того, хто не уявляв себе без них.
Отже, сага про любов особи до навколишнього світу, який відплачував йому такими ж моментами уваги. Пригадую, як восени 1983-го в Ірпені на Київщині молодий тоді поет Володя Вознюк з Чернівців після нашого знайомства жваво цікавився, чи не знаю Богдана Хаварівського. А коли отримав ствердну відповідь,то просив неодмінно передати вітання колишньому однокурсникові зі студентських літ.
До речі, це щире приятелювання витримало випробування роками. Наведу лишень два епізоди, які свідчать про це, Минулого року “Буковинський журнал” оприлюднив цікаве есе Олега Гайнічеру про Володимира Вознюка, Пригадую, що під час телефонної розмови з паном Богданом повідомив його про публікацію, На той час він ще не бачив її, що було згодом зроблено… А ще через деякий час озвався мій “мобільник”, Мій знайомець пояснив, що він перебуває у Чернівцях, де спілкується з Володимиром Вознюком і головним редактором “Буковинського журналу” письменником Мирославом Лазаруком, з яким автор цих рядків заприязнився ще у роки спільного студентства, Напевне, того дня вони говорили і про оте есе, А мені усе запамяталося ще й тому, що на відстані порозмовляли з Володею Вознюком, згадавши про зустріч в легендарному Ірпені,
…Дрібні епізоди, скажете? Згоден! Та давайте не будемо забувати, що саме отакі миттєвості творять мозаїку життя, котру ніщо не може розбити, Саме це приходить у душу, коли думаю про спілкування Богдана Хаварівського з поетом Степаном Сапеляком ( на жаль, уже покійним) з Харкова, художником Іваном Марчуком з Києва, архівістом Володимиром Рожком з Луцька… А скільки таких епізодів зберігає пам’ять художників Богдана Ткачика, Ярослава Омеляна, письменників Богдана Мельничука і Олега Германа, журналістів Богдана Новосядлого і Олега Снітовського… (Змушений поставити трикрап’я, бо неможливо згадати про усіх, з ким він контактував).
Але не тільки про таке коло спілкування думається. Вельми цінними (принаймні, так мені здається) є взаємини Богдана Хаварівського із владою.
Не назвав би їх іделічними, хоча в уяві багатьох він був високопоставленим її представником, враховуючи посади, які займав. Мені чомусь здається, що він вмів бути своєрідним місточком межи чиновницькою братією і творчими людьми, контакти яких завжди не ладилися. Можливо, й потерпав через це. Але не означало воно, що докорінно змінювався, Зрозуміло, що час вносив певні корективи ( а як же без цього?), але головне залишалося незмінним. Чи не тому, що завжди пам’ятав про непрості перипетії на життєйському шляху.
Дещо згадаємо про них. У тоталітарні часи при картинній галереї в обласному центрі , якою завідував Ігор Герета, існував клуб творчої інтелігенції “Золотий вересень”. З тодішньої ідеологічної точки зору назва була комуністично витриманою. Здавалося, що владці могли б заспокоїтися, радо потираючи руки. Але вони розуміли, що за шатами чаїтиметься приховане несприйняття. Адже очільником клубу був Ігор Герета, який перебував під постійним “кадебістським ковпаком”. А тут ще, образно мовлячи, вертяться під ногами якісь Богдан Хаварівський та Олександр Астаф’єв ( члени ради клубу ) з дивнющими й незрозумілими ініціативами. Хоч і не це викликало лють власть імущих, а те, що задум народжувався не у їх кабінетах, а в головах тих, які б мали бути безмовними гвинтиками системи. (Розумію, що представникам молодого покоління вищеописане може здатися неймовірним, але так воно було! З пісні слів не викинеш!)
Масла у вогонь підливало і те, що мій візаві походив із глибоко релігійної родини, пошанівок до якої не приховувався. Погодьмося, що у часи суцільного атеїзму це не могло отримати схвалення. Підозру викликало і те, що він не належав до “найпередовішого загону суспільства” – комуністичної партії.
От і доводилося час від часу змінювати місця роботи. Та що там про це казати, коли з якогось часу стали майже неможливими публікації у періодиці.( Пан Богдан не був професійним журналістом, але залюбки співпрацював з різними виданнями). Пригадується, як іноді стіну замовчування вдавалося пробивати за допомогою співавторства. Одного разу і я долучився до цього – десь у середині 80-х рр. минулого століття на шпальтах молодіжної газети “Ровесник” було вміщено нашу спільну рецензію на книги, яку всебічно (якщо можна так сказати) обговорили заздалегідь.
…Вільніше “задихалося” через розвал СРСР і після проголошення незалежності України. Він тоді (цього вимагали націонал-демократи краю і обстановка) став начальником обласного управління освіти. За короткий відрізок часу було розроблено концепцію реформи національної освіти і почалося її втілення. Власне, успішність цієї справи полягала і у тому, що в її основі були багаторічні напрацювання душі. Як часто ми говорили про це, зустрічаючись у Тернополі, Кременці, Ланівцях, Шумську.
На жаль, у ролі освітянського керманича йому довелося пробути недовго. Нерідко “відчуватиме” керівні переміни. Але не думаю, що воно так було насправді. Боляче ранили і “свої”, вважаючи його “білою вороною”, котра насмілилася заклювати “усталені традиції”. А скільки галасу наробила його ініціатива доручити заокеанню опікуватися долею сиріт надзбручанського краю!..
Та офіційно не існувало жодного(!) приводу звинуватити його у “смертельних” гріхах”. От і придумали почесну “еміграцію”, зробивши колишнього співробітника облархіву його керівником. Ніхто з тогочасних можновладців нині достеменно не скаже про суть задуму. Очевидно, думали, що він з часом “прогорить”, показавши керівну некомпетентність, як це було уже з деякими “щирими патріотами”. Але…найближчі місяці показали, що такі розрахунки є неправильними, бо вийшло, як у тій поговірці, де щуку кинули у річку.
Хіба не про це говорить запровадження особистісних фондів відомих краян, поява книжкової серії “Корінь і крона”, зведення нового приміщення облархіву, яке не з вини очільника стало довгобудом? Зрештою, чимало зусиль було докладено для виходу культурологічної газети “Русалка Дністрова”, відновлення незаслужено забутих імен. Про цю пору обре пам’ятає письменник Богдан Мельничук, який тоді працював архівістом і редагував часопис.
… “Спокійна” робота тривала аж до виходу на заслужений відпочинок. Можна було сидіти на “пенсійних хлібах” й ніхто не дорікав би, та… Владно покликав до себе “Меморіал”. Нерідко ми обмежувалися лише телефонними бесідами, бо ніяк не могли зістикувати мої нечасті появи у Тернополі з його поїздками у справах до Львова, Бережан, Теребовлі…
І знову – трикрап’я у кінці абзацу. Не думаю, що існує якась незрозумілість. Воно – насліддя непосидючості зверхника “Меморіалу”. А ще – вірність “метеликам юності”, літання яких відчувалося усе життя.
Запитаєте: а що то за дивовижні комахи? Поясню. “Метелики юності на павутинці осені”. Так називалася його єдина поетична книга. Він ніколи не зараховував себе до професійної когорти літераторів, але мав дивовижне відчуття справжності версифікаторства, в чому неодноразово доводилося пересвідчуватися. Чи не можна вже хоча б на основі цього висловлювати думки про “метеликів юності, котрі повсякчасно осяюють душу”? Принаймні, цього дуже хочу.
Та замислююсь над літанням іншого “метелика”: письменники, які його знали, цінували його думку і завжди рахувалися з нею. Навіть більше: чимало літераторів присвятили йому свої твори.
Дозволю собі одну паралель. Якось підрахував для себе, що найпишніші букети таких приурочень могли б зібрати мистецтвознавець Ігор Герета, поети Богдан Бастюк і Григорій Радошівський (як не прикро, уже стали на Божу дорогу), художник Богдан Ткачик й за ними почесне місце займає мій візаві.
Нині однозначно неможливо сказати, хто започаткував “літературну хаваріану”. Той, хто втаємничений у тонкощі друкованого слова, знає, що дати публікацій не можуть бути чіткими вказівниками. Тому й поведу мову тільки про твори, які на даний час є доконаним фактом.
Образ друга з літ студентської юності вивів в одному зі своїх оповідань уже згадуваний Володимир Вознюк, свої поетичні рядки тернополянину приурочили Михайло Левицький, Олександр Астаф’єв, Богдан Мельничук, Ірина Дем’янова… та автор цих рядків теж оприлюднював своє версифікаторство.
… Якось пан Богдан зізнався, що хотів би зібрати усі приурочення під однією обкладинкою. Не встиг. Може, ця книга візьме на себе таку функцію?!
Ігор Фарина, член НСПУ, м. Шумськ, 7 грудня 2016 р.