Людмила Павлюк. “Книга Злати: Міграції й інтертексти”

“Книга Злати: Міграції й інтертексти” – це післямова Людмили Павлюк до її ж книги віршів, яку підготувало до друку видавництво “Апріорі” (Павлюк Злата, Міграції: Апріорі, 2016. – 192 с.). Авторка пояснює “міграції” як подорожі у фізично-географічному просторі й просторі уяви, розповідає про стосунки Людмили і її поетичного “віце-Я” Злати (збірку надруковано під “напівпсевдонімом” “Злата Павлюк”).

Прозовий розділ книги – післяслово, своєрідний “есей про усе”, вмістив мемуарні фрагменти, етимологічно-семіотичні роздуми й “автопсихоаналітичні” коментарі, а також діалогічні перегуки із текстом Ігоря Павлюка, який є автором передмови до збірки. Авторка досліджує – “розслідує” інтертекстуальну основу власних поезій – їхню пов’язаність із долями й творами інших людей, їхнє “проростання” із соціальних контекстів, віддзеркалювання у них того позараціонального, інтрапсихологічного світу, де “від міст-ичного до мист-ецького –один крок”, аналізує факти “дискурсної футурології” – візії майбутнього, які зміцнюють віру в позитивні розв’язки теперішніх духовних і політичних конфліктів.

КНИГА ЗЛАТИ: МІГРАЦІЇ Й ІНТЕРТЕКСТИ

Гаразд, нічого тепер уже не вдієш… Ігор Павлюк, автор передмови до книги “Міграції”, викрив Злату фундаментально і без шансів на подальше маскування поетичної частини її індивідуальності за допомогою напівпсевдоніма. Протягом багатьох років він знав її як Людмилу. І сама Злата знала себе під цим ім’ям.
Коли я, Людмила, принесла Ігорю книгу Злати, чоловік здивувався. Цьому здивуванню я мало чим могла зарадити. Я дивувалася не менше увесь час, поки писала книгу. Звідки ж узялася Злата? Якось так… приснилася сама собі. Злата могла народитися в уяві, у світі фантазій не обов’язково для того, щоби писати римовані рядки. Вона могла би просто вийти на прогулянку чи шопінг. Звідки ж з’явилися вірші? Із того ж космоcу, із якого вони приходять протягом тисячоліть до тих, хто виявляє бажання і згоду відкрити себе для цього потоку слів, ритмів і мелодій, підпорядкувати себе йому на якийсь час чи назавжди. А те, що активувало ретрансляційні процеси, розблокувало поетичні форми, власне й коментарів особливих не потребує. Ця книга несподівано написалася практично за рік – від вересня 2014 року до вересня 2015 року. Якби це було у 2012 році – вона була би зовсім іншою. А якщо точніше, то раніше у неї і не було шансів з’явитися.
Навесні і влітку 2014 року з кожним днем ставали все більш очевидними і логіка трансформації революційних подій у ще масштабніше цивілізаційно-збройне протистояння, і потреба для членів суспільства платити дорогою ціною за гідність і свободу. Рядок “Вони прийшли із пожежею 14-го року”, узятий за епіграф до вірша “Міграції”, є ключовою фразою загалом і до усього, що приніс потік вражень та переживань військово-революційного часу. “Вони”, ті, що прийшли із пожежею, – це і люди, і вірші. Нові люди прийшли зблизька і здалека, а ті, кого знала не один рік, раптом розкрилися по-новому.
Один із таких нових-старих львівських знайомих після участі в Майдані залишив редакторську працю в одному з технічних вишів і став організатором волонтерського руху. Влітку 2014 року він і сам був у гущі людських міграцій на східно-західних маршрутах, і колег залучив до спілкування з учасниками добровольчих батальйонів та мобілізованими військовими, які приїздили до Львова на лікування. Переселенцями зі сходу колега із товаришами опікувалися і з інстинкту доброго самаритянина – допомогти подорожньому в біді, і з патріотично-ідеологічних спонук – “рятуймо усе, що можна врятувати в Україні”. Дехто із цивільних і військових приїздив щойно “з підвалів” сепаратистського “терорленду”, після побоїв і тортур, потребуючи реабілітації і фізичної, і психологічної, пов’язаної з перебуванням у надміру травматичному середовищі і спогадами про тих, хто був поряд, але не врятувався.
У той час, коли розривалися снаряди, а кулі й осколки залишали на живих тілах автографи смерті, щось подібне відбувалося й у свідомості. Вона була пораненою, вона шукала способу давати собі раду із цим болем. Скільки людей – стільки тиглів для переплавлювання болю. Війна не дала зінфлювати слову “герої” – такі люди справді були, на цей час їх виявилося в Україні набагато більше, ніж можна було очікувати, бо настала їхня доба, час їхньої місії. Звісно, той досвід, який мали учасники бойових дій, був межовим, фізичним переживанням больових ситуацій, і власне лише він і був справжнім знанням про війну. Чи люди зі зони військових дій давали інтерв’ю, чи писали вірші, чи мовчали, заглиблені у свою правду, – цим словам або мовчанню не можна було не вірити. Емоції і тексти учасників “групи підтримки” були іншими, опосередкованими набагато безпечнішою дистанцією до кожноденних реальних загроз. Але твори цих медіаторів, інформаційних посередників і мали інші функції – були спів-переживанням, голосом спів-чуття. Це був варіант творчого волонтерства, причетності до подій війни через оборону духовних ліній ідентичності, через конденсування емоцій у художні форми.
Вірші у книзі віддзеркалили щоденний досвід періоду наростання екстремності військового часу – із усіма тими символічно-колористичними означниками, що відмежовували його від зовсім іще недавньої мирної фази життя. Камуфляжний колір, вкраплення військового одягу у вокзальних натовпах – із калейдоскопу дорожніх вражень; шрами, сліди поранень – розпізнавальні знаки багатьох із тих, кого доводилось зустрічати під час інтерв’ю, на похоронах у гарнізонному храмі, у вагонах поїздів. Суворі риски на чолах, розчерки біля скронь, ризиковані зигзаги на потилиці… – таким почерком у денниках пам’яті записано про те, як близько підступала небезпека до життів цих людей, а отож і про те, якою ціною вона відступила від нас. Ми не залишилися беззахисними, бо вони стали живим щитом перед кулями й осколковим градом.
За строфами циклу “Тільки повертайся” стоять фрагменти снів, деталі життєвих історій жінок, які чекали з війни своїх чоловіків, коханих. Пригадую, як одного холодного січневого дня 2015 року випадково зустрілася з однокурсницею, у якої цей день був присвячений пошуку адрес продажу військового спорядження. На початку січня прийшов у відпустку її чоловік, повернувся для короткого перепочинку із Пісків, де було у той час не просто гаряче, там було саме черево пекла. Йому, танкістові, що пішов до АТО як доброволець, потрібен був надійний шолом шістдесятого розміру, але відчувалося, що захистом була не тільки “каска”, захистом для нього був і сам цей ритуал вибору спорядження, і поїздки разом із дружиною вулицями промерзлого січневого Львова.
“Помоліться за них світло й тихо…” – у вірші, написаному в той день, зафіксовано прохання від “групи підтримки” до сил небесних – про порятунок і захист воїнів. Серед членів суспільства, які прилучалися до молитви через вірші, у віршах, були люди із різних регіонів і вікових територій. Тоді ж у січні довелося побачити телесюжет про восьмирічну школярку із придонецького міста Красногорівки, яка читала вірші, українською мовою до речі, про славних вояків, що “піднялись до бою”. Я подумала тоді, що, незважаючи на “протилежнополюсну” різницю у віці, почуваюся такою ж школяркою, якій хочеться висловлювати настрій віри і вдячності. Як це часто буває із початківцями, моя щирість іноді не могла віднайти кращого вбрання, аніж благенька наївність. А доросле розуміння мотивів власних вчинків не залишало сумніву в тому, що у вдячності було чимало від провини… Та первинний імпульс творчості ішов від потреби співпричетності. Цей внутрішній поштовх не можна було скасувати, заборонити собі, переспрямувати на інші потреби…
Війна парадоксально посилила різні, часто зовсім протилежні погляди на світ, модальності його сприймання. Десь у суспільстві йшов сильний струмінь об’єднавчих настроїв, а десь глибшими ставали лінії поділу. Ті люди із різних частин країни, що налаштовувались на консолідацію, мали на підтримку своєї програми достатньо “одноконтекстних” ситуацій спілкування та діяння. Соціальне довкілля іноді тільки й чекає, щоби декодувати знаки єдності у повсякденних речах. У звучанні знайомих, звичних слів… Як стверджують етимологи, назви найбільших водних артерій середньоєвропейського простору – Дніпро, Дністер, Дунай, Дон, Донець, Десна – мають спільну змістову основу, дуже давню, ще скіфсько-іранську. “Дана” – це “вода”, звідси, напевно, й “дно” – дзеркало “дани”. Символізм семантичних зв’язків уже сам собою інтегрує у свідомості простір, позначений такими гідронімами.
В одних випадках, як-от із Доном, ідеться про культурну співпричетність, історичні береги-́оберéги́ ідентичності. Інші назви додають символічної “клейковини” для семіотичного поля єдиної політичної мапи України. Якщо володіння “дани” перебувають у межах державних кордонів, то, безперечно, жодною із цих територій не можна поступатися у політичному сенсі. Навіть від найбезнадійніших із них не можна відмовлятися як від територій майбутнього освоєння, їх не можна відторгати в емоційному сенсі. Та й що значить “безнадійних”? Бабуся із села на Донеччині, яка говорить із телевізійниками українською, нагадуючи про колись зовсім іншу етномовну картину в регіоні, може переважувати у сприйманні цих місць інформаційні зусилля сотень професійних продукувачів туману. Отож, жодних образливих каламбурів. Це наша земля, територією і духом. Немає, але ж було. Не було, то буде. Звичайно, у художній реальності це простіше, ніж у політичній. Втім, головне – стан свідомості. Вірш “Експропріація” народився як агон, у чомусь із пародійної ноти, але у ньому більше ліричних інтонацій. І врешті-решт він створює контур для духовної розв’язки конфлікту. Бо власне насамперед такою є розв’язка усіх конфліктів.
Іще один вірш “агональної”, полемічної природи, а точніше походження, – про Русь-Україну як землю надії, – до збірки увійшов під заголовком “Обпалена, неопалима”. Він один із перших, написаний у вересні 2014-го, у час переживання трагедії Іловайська, звідси його патетика. Довелося у цей час опинитися у смузі далеких лісових доріг, і хоча це було доволі далеко від окупованого Донбасу, пісня, яка несподівано зазвучала із приймача маршрутки, із закликом поповнювати лави борців “за святую Русь”, – змусила гостро відчути масштаб і дисперсні форми окупації свідомості. Те, що раніше було просто імперським дискурсом, раптом обернулося своєю інструментальною стороною: назву “Русь” вороги України використали для виправдання збройної експансії “російської весни”. Ті, хто намагався написати “руський” на прапорах збройної боротьби проти українців, нащадків Київської Русі-України, зневажили простий факт історії: Русь – це насамперед Україна. Саме так українців і в побуті, і в наукових трактатах називали ще на початку минулого століття на найзахідніших теренах, галицьких, сприймання яких згодом стало невіддільним від “бандерівського” бренду.
Наша старша донька, із покоління народжених у 1991 році, під час вивчення англійської мови у середніх класах, читаючи книги на зразок “The World History”, олівцем “редагувала” розділи про історію східних слов’ян, де автори використовували неправильний, на її думку, прикметник до назви “Kievan Rus” – “Russian,” що, звісно не сприяло асоціюванню назви “Русь” із Україною. Усі “Russian” були ретельно виправлені на “Ukrainian”. Те, що для молодшого покоління є очевидним просто зі спонук гідності, природного патріотизму, доводиться тлумачити раз по раз і для міжнародних аудиторій, для яких “Russia” тривалий час залишалася єдиною культурною і політичною реальністю Східної Європи, і для внутрішнього споживача пропагандистських продуктів. Серед багатьох фронтів війни, у якій Україна боронить свій суверенітет від сусіда-агресора, є й такий, який має захищати проукраїнський зміст історично-культурних концептів.
“У назвах доменів варто виправити “kiev” на “kyiv”, – думаю я собі. – “Давно треба було це зробити… А іще шансон варто би створити український, хоча щодо цього власне цілковитої певності у мене немає…” Як нам іще облаштувати Україну… Події революції і війни завжди дають шанс утопістам-мрійникам, що стурбовані упорядкуванням, переструктуруванням духовного й політичного життя. Отож, зовсім не дивно, що я усвідомила себе відповідальним працівником віртуальної групи ідеологічних конструкторів. Та власне і спільнота ця завбільшки у півкраїни. А все ж у цьому самоусвідомленні себе як ідеолога-ідеаліста дивувало дві речі – та міра, до якої ця роль резонувала з душевними станами й інтересами… а по-друге, вона видавалася на диво знайомою і не раз пережитою. Транстемпоральний досвід? Так, можливо, тобто, схоже на те, що у такій ролі довелося пройти крізь час, крізь різні його товщі і пласти. Революції останніх двох-трьох століть видавалися надто знайомими якщо не деталями, то емоційним сенсом головних конфліктних вузлів. Звідки це відчування себе очевидцем подій на площах Парижа, до болю знайома історія шліфування змісту й задуму повстання через крах скоростиглих проектів, контрреволюційні “відпливи” і цикли постреволюційного терору? А українські національно-визвольні змагання першої чверті минулого століття – зовсім близько коло серця, хоча спогади “свідка” й жива пам’ять про них припали історичним пилом.
Теоретиком-ідеалістом я стала напевно що не одразу. Спочатку цей ідеаліст і пропонент теорій був фанатиком і практиком. Гуманістичний ідеалізм став еволюційним надбанням, наслідком проходження крізь час… Після шліфування у обставинах, де вартості політичні перевірялися на сумісність із вартістю людського життя… І врешті-решт, після багатьох епізодів досвіду на різних кругах часового “колодязя”, ідеологом революцій я почулася таким… який через століття-друге повертався на землі пристрасті, скривавлених спогадів, зберігав пасіонарність стосовно принципових речей, але все ж усвідомлював, що виходом, стратегією для майбутнього є не фанатизм, а примирення на ґрунті духовних вартостей. До речі, чим трансміграції відрізняються від просто міграцій, якщо взагалі відрізняються? Вони передбачають проходження крізь щось, сенсотворчу метаморфозу, а не лише шлях від одного пункту до іншого.
Напевно що десь поряд із роллю концептотворця у моєму транстемпоральному досвіді стоїть роль учасника збройного конфлікту. Може й переплітається із нею. З одного боку, роль ідеолога – альтернатива участі у військових подіях, а з іншого боку – вона споріднена. Як і багато моїх друзів і членів сім’ї, влітку 2014-го я зважувала варіант щонайактивнішої участі в заходах на лінії оборони. Але якщо на одну шальку терезів клала обов’язок і бажання, то на іншу лягало усвідомлення того факту, що цього разу мій контракт із життям полягає у чомусь іншому. Серед побутових деталей цього контракту, окрім такої примхи, як вегетаріанство, є і набагато серйозніші химери й халепи боротьби за виживання. …Але звідки сам цей внутрішній діалог, процес у “заповнювання анкети” потенційного учасника військових дій, постійна тривога із приводу того, як же там без мене? Питання, яке могло би зовсім і не постати, усе ж поставало із далеких і глибоких речей, на зразок знання про війну як частину особистої долі. У міграційному, транстемпоральному вимірі підсвідомість якось і чомусь знає про мене як про воїна, який загинув у одній із масакр двадцятого століття – чи то Першої, чи Другої світової.
Транстемпоральна міграція, переходження крізь час і тут додали еволюційного змісту до усвідомлення ролі. Той потенційний комбатант, який живе у мені, є людиною військового обов’язку і готовності відгукнутися на заклик узяти зброю до рук, але ця внутрішня людина із легкістю і вдоволенням залишила б справу, коли б військова професія стала непотрібною, коли б так вирішила свідомість спільноти людей на землі, бо мир є природнішим і продуктивнішим, чи не так? Але чомусь іще не час. Із весни 2014 року у моєму світовідчуванні оживала пунктирна лінія причетності до військових подій. Лише пунктирна, трансміграційно-віртуальна – через причини, про які згадано вище…
У народженні Злати як транстемпорального проекту, може, і є містика, безперечно, таки є дещиця містики, але спочатку не про неї, а про її протилежності – про цілком матеріальні, реально осяжні засоби кшталтування свідомості. Перевтілювання іноді не означає чогось іншого, аніж художнє перевтілювання. Подорожування в часі може бути просто мандрівкою через посередництво чужого досвіду. Відчуття причетності до військово-ідеологічних ролей і пластів досвіду формувалося через безліч цілком документальних, фактологічно беззаперечних джерел. Через масу книг про війну, які прочитала у дитинстві. Пізніше – через налаштованість підсвідомості на сприймання інформації про геополітику, Альянс і стратегії боротьби із тероризмом. Врешті-решт, через родичів, яким довелося пройти багатьма колами пекла у час від початку й до середини минулого століття.
У тій частині моєї біографії, в якій соціальний час маркований “до незалежності”, є сторінки з описом кількох стандартних стадій того, що називалося військовою підготовкою в її “есересерівському” варіанті. На диво, мілітаризаційні виховні процедури шкільного й студентського періоду життя в особистому сприйманні навіть віддалено не асоціювалися із перспективою воєн. Конфлікт зі світовим імперіалізмом був темою, ритуально розбалаканою у радянській пресі, але зовсім не активованою у мотиваційних зонах свідомості. Тим більше у часи незалежності середньостатистичне уявлення про майбутнє ніколи не затьмарювала навіть думка про те, що образ мирної-мирної України може всерйоз законфліктувати із її ж надзвичайно ризикованою, вразливою позицією перебування на цивілізаційній межі. У школі мої однолітки вчилися збирати автомат Калашникова так само звично, як складати нормативи на крос чи стрибки у довжину. А військова кафедра в університеті, звання лейтенанта, яке наша група дівчат-студенток отримала в останній рік існування Союзу, – усе це видавалося таким само далеким від життя ритуалом, як і багато іншого в житті тоталітарної держави.
Зміст військової науки того часу заліг у звалища інформаційних відходів “відпрацьованого” хронологічного етапу, а процес запам’ятався різноманітними байками. “Девушки, почему строй неровный?” – вправлявся у почутті гумору відповідальний за нашу стройову підготовку офіцер, оглядаючи лінію шеренги дівочої групи і натякаючи, що помітна вагітність однієї з одружених студенток не пройшла повз його увагу. “Простіть полковнику його безвітамінне дитинство”, – жартував про старшого колегу інший викладач, майор. Військовий вишкіл здавався цілковито суперечним із майбутнім професійно-світським життям, а ще більше у ньому відчувалася суперечність із ролями традиційними жіночими. Пізніше, із настанням епохи незалежності, коли індоктриновані перед тим сенси військової справи як захисту країни-тоталітарного табору вивітрилися, шкільні й студентські практики військової підготовки почали видаватись зайвими через недоречність іншого типу – гіпотетичний конфлікт із начебто повсюдним наступом гуманізму у світі. І ось маєш – здрастуй, зброє. Рушниця на стіні холодної війни таки вистрілила, хоча, на щастя, Україні у новітньому зіткненні не довелося захищати атавізми “радянської гордості”. Спільноті людей, які називають себе українцями, тепер ідеться про природну функцію – захист власної держави.
Історії нашого роду прототипні у сенсі ілюстрування історії України як вразливого місця, відкритої мішені на центрально-східноєвропейському політичному просторі. Вони класичні у тому сенсі, що люди, приналежні до її колективної долі, у часи великих світових битв виявлялися мобілізованими до боротьби, причому часто до протилежних таборів. Маю декількох приятелів, яких представники різних гілок роду так само ставали репрезентантами сил антагоністичних, чи, може, краще сказати, різноспрямованих, – отож це доволі типова ситуація у сенсі стояння України на геополітичному перехресті. Двоє синів мого прадіда, маминого діда, за участь у боротьбі повстанських загонів за державу Україну довгі роки відбули у радянських таборах, а для самого прадіда патріотизм дітей обернувся висланням Сибір. До політичних причин репресій додавалися і соціальні – нові господарі поліських земель комуністи вирішили, що прадідова хата під залізним покриттям у вигідному місці мала належати саме їм. Дід із татового боку, на ім’я Каленик, був музикантом військового оркестру в радянській армії, ледве вижив після нацистського концтабору. Високий, мовчазний, дуже худий до останніх років життя. Про війну згадував неохоче, може, тому що його спогади не надто збігалися із офіційними версіями. Чомусь був переконаний, що на людство ще чекає велика війна. Дивно було це чути у мирні вісімдесяті, не вірилося.
Старша донька недавно згадала, як за декілька років до початку військового конфлікту в Україні написала вірш “Як добре, що нема війни…” “Ти пишеш вірші?” – здивувалися ми, батьки. “Вірші не пишу, але один вірш, саме цей, написала”, – уточнила донька. Якимось дуже сильним був той струмінь, який виніс здогад про можливість війни із глибин підсвідомості на поверхню. Здавалося, що історії про те, як наші бабусі чекали чоловіків із війни, – як чекала бабуся Устина діда Каленика, – це сімейні і національні міфи, у сенсі і віджитого досвіду, і чогось такого неймовірного, що до реального життя не має стосунку. Коли донька писала вірш, ще не знала, що їй випаде чекати чоловіка із зони новітньої війни, з території АТО. Не могла знати, та могла відчувати, так само як відчувала згодом, коли полум’я конфлікту уже розгорілося, драматичні події в місцях збройних сутичок на підсвідомому рівні іще чутніше, ніж через інформацію з відкритих каналів. “Цілу ніч снилося, як залізо бряжчало”, – скаржилася після однієї із ночей того часу, коли окупаційні війська танками вминали у землю Дебальцеве. Хрещений тато Наді працював у складі волонтерської групи в цьому місті, допомагав евакуювати мешканців перед наступом путінських “відпускників”. Не телефонував звідти, про пережите розповів згодом, але, мабуть, не обійшлося без віртуального “лінку” до місця подій через його відчуття очевидця.
Вище я згадувала, що вірші у книзі створені простим методом віддзеркалювання життєвих реалій. Але іноді дзеркало тьмяніло, відверталося, розліталося на друзки, відмовлялося показувати жах, до якого його повертали лицем. Серед знайомих і “підопічних” мого колеги-волонтера були люди, яким довелося віч-на-віч зустрітися із жорстокістю у її найбільш “відморожених” формах, пройти крізь моторошно нелюдські обставини й фізичні знущання. Хлопчина із села піді Львовом Василь Пелех у полоні на Луганщині втратив руку – терористи відрубали, побачивши патріотичне татуювання, зображення тризуба. Львівський колега-волонтер добре знав горлівського депутата Володимира Рибака, знівечене тіло якого знайшли у річці, після розправи, яка мала показати місцевим мешканцям, що буде із тими, хто не стане на сторону сепаратистів. Знайома дівчина-волонтер стала свідком розстрілу протестантських священиків зі Слов’янська, яких звинуватили у підтримці українських військових. Сестра цієї дівчини, мешканка прикарпатського містечка, взялася доглядати дітей жінки родом зі Слов’янська, яка загинула від кулі на Майдані. “Це світ настільки тісний, – думала я, – чи у країні почалося таке панування мороку, що лише у колі мого найближчого спілкування свідків і свідчень жертв тортур і показових екзекуцій виявилося понад міру достатньо, щоб ілюструвати історію новітнього варварства”. А світ тим часом вдавав, що не бачив цих подій як підстави для однозначного ставлення до сепаратистів як терористів.
У країни відібрали цілий східний кордон, а міжнародне право ніяк не видобудеться із летаргічного сну. Нікому би на думку не спало планувати “демократичні місцеві вибори” в ІДІЛ, а чомусь таку процедуру всерйоз пропонують для “ДНР”-“ЛНР” як частину плану “мирного врегулювання”. Примирення можливе, навіть неминуче, особливо якщо його насправді прагнути. Але не штучне у час конфлікту, а після нього, після усіх розв’язок і оцінок, після нейтралізації зовнішніх чинників конструювання катастрофи в Україні. Закону потреби прощення ніхто не скасовував, але й закону відспокутування злочинів також. Може, просто і для юридично-політичних медіацій, і для соціально-етичного перекодування свідомості потрібен час. Занадто важко сумістити і відплату, і примирення в одному часі, одразу услід за подіями. Значить, слід чекати іншого часу.
Доколи? “Усе це триватиме до дві тисячі двадцятого року”, – пригадую фразу зі сну, який, мабуть, був наслідком наполегливого зазирання у майбутнє і спроб побачити світло у кінці тунелю. Цифра чи то прозвучала, чи з’явилася на екрані чиєїсь (чи не моєї?) презентації про негібридні наслідки негібридної війни, але була розмитою. Може, ішлося про дві тисячі двадцять другий рік? І чи “усе це” стосується саме цього конфлікту, і чи “завершення” означає бажану для нас розв’язку – тобто чи разом із кінцем тунелю з’явиться й світло? Життя скорегує усі наші спроби намалювати його портрети у майбутньому, і, може, запросить до конструювання тих запитань і відповідей, яких іще не існує. Часу – достатньо, попереду – історія.
Із надміру складними темами, які мають стосунок до випліскування найнегіднішого і найжорстокішого із душ, а у ще більших масштабах – до фактів безпорадності світової спільноти у приборкуванні зла, важко було дати раду й у поетичному сенсі. Якоїсь ночі наснилося розмова людей, які знали багато про тих, хто постраждав від тортур… Один із чоловіків, що був у капелюсі, витирав сльози зі щоки. Плачуть в капелюхах вчителі… Лише цей образ і залишився від спроби написати вірш про новочасних постачальників експонатів для музею тортур. Є, до речі, такі музеї в Україні. І є вірші, які можна було дописати лише сльозами або мовчанням. А в інших поетичних текстах жорстокі деталі пом’якшені, профільтровані.
Ті факти, які відмовлялися бачити свої відображення у дзеркалі слів, не переставали тривожити, спонукали думати про страждання і жертви. Цей ланцюг безконечних втрат у часи воєн – для чого? А головне, ті, хто начебто є гравцями, позбавлені можливості вносити корективи у правила ігор – “Цей закон ухвалили давно, не запитавши у нас…” Врешті-решт чимало віршів віддзеркалили, замість фактів, філософські ідеї. Тобто, духовно-ідеологічні. Злата як ідеолог завжди із підозрою ставилася до уявлень, згідно з якими деструктивно-конфліктні процеси в сьогочасних суспільствах добігають кінця, що є еквівалентним добіганню до кінця самої історії. Протягом останніх десятиліть у науково-публіцистичних сферах не бракувало пророків близького виходу на фінішну пряму цивілізованості й демократії – але транстемпоральний досвід Злати казав про інше.
Колись в одному із наукових трактатів Людмила, іще не знаючи, що підсумовує практичне знання Зла-ти, сформулювала таке: “Твердження про її (ідеології) радикальну трансформацію видаються злим жартом на фоні воєн модерної доби і повсюдної високовольтної боротьби за владу. …Терористи-смертники, які вийшли на арену глобальних ігор із початком двадцять першого століття, своєю появою запевнили, що зупинка у пошуку цивілізаційних сенсів була тимчасовою, що нові протистояння історія створює заввиграшки, а повернення до авторитаризму на початку нової епохи, попри всю позірну неймовірність, може бути так само неминучим і мотивованим, як народження тоталітарних ідеологій двадцятого століття після самовпевненої самозачарованості епохи просвітництва. Відповідно, теоретичні парадигми фіналістського спрямування можуть чи мусять невимушено чергуватися із парадигмами циклічності”.
Колові рухи історії завжди були занадто очевидними, щоби повірити у можливість легкого й прямолінійного прогресу, який виключає війни та інші форми насильства. Надворі двадцять перше століття, а війна продовжує сіяти лихо. Не лише не послабила запалу, а й значно вдосконалила засоби не залишати каменя на камені. Робить свою звичну справу і при цьому так часто забирає найкращих. Найдобірнішими, без ґанджу і червоточин, – саме такими мають бути фрукти, які добирають для прасаду, жертовної їжі для вшанування богів у ритуальних практиках індуїзму. У цій алюзії із вірша “Жертва” – трохи докору тим, хто поквапився пообіцяти майбутнє, побудоване на уявленні про уже-вирішеність головних теперішніх конфліктів, – у час, коли насправді щойно назрівали чергові витки дегуманізації… Але ж обманутим міг себе почувати лише той, хто довірився одному джерелові і не прочитав альтернативних.
Якщо з’являється відчуття настання близького й остаточного благоденства – то це може виявитися не тільки ілюзією, а, навіть більше й парадоксальніше, – вказівником небезпеки. Саме поняття “жертва” – один із симптомів глибинної недосконалості ладу стосунків між людьми. А ось “жертовність” – завжди вважалася ознакою високої проби людської душі. Вірш “Жертва” згадує саме про цю амбівалентність, у якій людське суспільство живе уже тисячоліттями. Розв’язка амбівалентності прописалася ось яка: дивитися на цю недосконалість як тимчасову, а завдання перемоги над війною переадресовується тепер поколінню дітей-миротворців. Джерела, які чесно кажуть про Закон Боротьби й Меча, – а про це кажуть, зокрема, й християнські джерела, – дають одночасно і велику надію.
Існує, задумана, запрограмована для нас як дар остаточного визволення – позитивно радикальна розв’язка – смерть буде знищена як останній лютий ворог. А до того часу – ми замкнені у парадоксі толерування важко-прийнятного, любові до ближнього навіть у подобі недруга. Серед відчуттів і здогадів, які допомагають зберігати рівновагу у теперішньому варварстві, є інстинкт покладання на Божу волю, уявлення про те, що крім смерті, є вознесіння і воскресіння. Порятунок у будь-яких ситуаціях насамперед індивідуальний – через віру. А у часи випробувань особливо центр ваги автоматично переноситься на цінності іншої сторони реальності, світу надії на Господа.
Якщо у багатьох віршах ідеться про хрест – то це не лише про знак трагедії, а й також про символ порятунку – радше духовного… Братова донька Лаура, із тих звичайних і водночас особливих, талановитих дітей, яких називають crystal kids, одного разу переповіла мені десь почуту притчу на цю тему – про людей, які, ідучи далекою дорогою, несуть важенні хрести на плечах – але врешті-решт по-різному ними розпоряджаються. Не всі хотіли і могли нести цю ношу – тоді залишали її у придорожніх лісах і канавах. Аж ось люди підходять до річки… І тут ті, хто мав хрести із собою, поклали їх упоперек течії, від берега до берега, і перейшли на інший бік…
Мистецтво – це засіб олюднювання світу в час війни, ритуал пам’яті. Воно не може заховатися від речей важких і болючих, але водночас і намагається шукати шлях до гармонії і радості як противаг стражданню. Не раз те, що містить у собі травми війни, втрат, перебування в казематах чи будь-чого, що є екзистенційно еквівалентним досвідові наближення до смерті, зрівноважується посиленою потребою мистецького перебування у світлі, і це занурювання людини у різні психофізичні модальності зафіксоване в одній життєвій історії як її різні, контрастні “смуги”. Згаданий уже дід Каленик, в’язень нацистського концтабору у часи Другої світової, не уявляв життя без того щастя, яке давала музика. До речі, вдячна Ігореві Павлюку за згадку про діда Каленика у родинно-поетичному контексті. Це начебто кумедне ім’я насправді утворене із двох вельми естетично позитивних частин – “краса” і “перемога” по-грецькому. Дід, родом із села Дроздні на Ковельщині поблизу Колодяжного, батьківщини Лесі Українки, пам’ятав із часів свого дитинства-отроцтва, що мешканці навколишніх сіл добре знали про сім’ю Косачів та їхню доньку-літераторку, яка змагалася із недугою.
Моя двоюрідна сестра Леся, сама чудовий музикант, якось під час однієї зустрічі кількома словами начеркнула штрих до портрета діда Каленика: “Уже троє дітей, а дід із кларнетом у руках, іде собі лісовою дорогою і співає… Приятель чех колись навчив його гри на кларнеті”. Брат Лесі, лікар-хірург за професією, зі шкільних років був відомий тим, що грав на усіх музичних інструментах. Багато членів родини мають добрі голоси і слух. Мені ж завжди доводилося стояти осторонь цього клубу музикально обдарованих… “О, і мама губами ворушить”, – схвально коментували діти, підбадьорюючи мене, коли під час родинних свят я долучалася до хору тихеньким речитативом, щоб не порушити мелодію. Але, на мій власний превеликий подив, багато віршів з’являлося разом із мелодіями, а деякі, можливо, й із мелодій.
Саме таким чином, із одночасного звучання слів і музики, народився вірш із першим рядком-акордом “Це щастя вже відкрите, знайдене…” “Запис” ішов у віденському аеропорту, де реальний образ літаків, що кружляли над смугами, мимоволі накладався на уявну картинку кружляння пар у вальсі… Щоправда, ніч, яку довелося провести тут, на самому початку подорожі у вересні 2015-го, у залі для транзитних пасажирів, відзначилася такими диверсіями фізичного стану, що у якийсь момент продовження подорожі почало видаватися проблематичним. Треба ж так недоречно розхворітися. Єдине, що тішило протягом довгих годин без сну, – споглядання двох щитів із рекламою шедеврів відомого Бельведерського музею. На одному – фрагмент ставково-листяно-лілейного пейзажу Моне, на іншому – знаменита картина Густава Клімта “Поцілунок”. Мистецьке тло було світлим і легким, на противагу до відчуттів перетворення тіла на непідйомний вантаж, але це, як і належить, мало на меті активувати творчі процеси. Коли Людмила дивилася у стелю і рахувала години й хвилини до настання ранку, Злата диктувала свої вірші. Хоча урешті-решт вони були одним цілим.
Ці інтраперсональні враження можна було б залишити поза завісою. А причина, через яку я відчуваю потребу поділитися результатами різноманітних самоспостережень, – і внутрішня потреба бути зрозумілою для інших, і зовнішні спонуки – або прямі запити, або чиїсь провокативні натискання на мої рефлексивні клавіші. По-перше, Ігор Павлюк не залишив простору для гри, а зобов’язав до аналізу, дослідження, або ж розслідування, стосунків Злати і Людмили. Ще одним поштовхом і до самоаналізу, і до оприлюднення його результатів були різноманітні інтерактивно-практичні стимули – на зразок запитань про природу літературної творчості, із якими колись підійшла до мене студентка, яка вивчала курс психології творчості у заступника декана факультету журналістики Богдана Тихолоза. Богдан Сергійович пропонував студентам підготувати інтерв’ю із творчими людьми. Декілька років тому жодних віршів ще не було, але ділитися сумнівами із приводу того, чи мають стосунок до творчості мої наукові писання, – не мало жодного сенсу. Що справді важило у тій ситуації – чимскоріше надіслати дівчинці відповіді, бо домашні завдання – це така річ, яку обов’язково треба виконувати. Я і студентці допомогла, і себе “запрограмувала”.
Матриця запитування себе про “механізми” й “природу” творчості так і залишилася в одному із файлів свідомості і спонукала продовжувати давати відповіді на колись задані запитання. А також і оновлювати ці відповіді. Так, так, а ну ж бо, що я там, у тому інтерв’ю, писала про поезію. О, щось доволі-таки дивне, навіть обурливо неймовірне як на мій теперішній стан свідомості… На запитання “Які чинники стимулюють Ваш творчий процес, а які – навпаки, гальмують, стримують, його?” – зреагувала категорично: “Мушу свідомо “репресувати” бажання творити художні тексти. Бо це відволікає від наукової й журналістської творчості”. Неймовірно, але література була свідомо і з неабиякою готовністю принесена в офіру “солідним” формам дискурсотворення.
Справді, написання віршів і тим більше їх публікація – це те, чого я зовсім не планувала робити ще донедавна, а протягом останніх кількох десятків років свого життя навіть уявити не могла, що таке зі мною може трапитися. А коли час для віршів таки настав, вони і не подумали запитати у моєї свідомості дозволу на оприявнення. Усе стихійно розвернулося з точністю до навпаки – і наукові писання, колись інструмент притлумлення художніх форм, самі стали об’єктом репресій. Після довгих часів зацитькування, ліричне “я” раптом виборсалося із неочікуваною силою. І у процесі написання віршів, і у процесі описування цього процесу слово “я” доводиться повторювати стільки разів, що у нелюбові до себе мені уже не доведеться себе запідозрити.
Отож, колишня дискримінація художньої творчості покликáє тепер до виправдовувань. Це була не я, а точніше, тоді це була інша я… А от свідомість деяких інших “механізмів”, пов’язаних із творчістю, практично не змінилася. Це стосується насамперед уявлень про докогнітивне знання. “Які психологічні механізми відіграють більшу роль у Вашому творчому процесі – свідомі чи несвідомі, раціональні чи ірраціональні, логічні чи інтуїтивні?” – допевнювався інтерв’юер. Слово “ірраціональний” виявилося доброю відмичкою для викладання, “видавання” інформації, яка в іншому разі була би доступною лише для внутрішнього вжитку: “Я бачу багато елементів планування видань та ідей у снах. Іноді виразно звучать навіть деякі ключові фрази для майбутніх текстів. Отож постійно іде такий собі підсвідомий моніторинг творчого процесу. Якби цієї інформації – меседжів у снах, зазвичай закодованих архаїчною мовою метафор і символів, – не було, то видавалося б, що це всуціль свідомий процес. Якісь “уривки” моніторингових звітів, різноманітні схеми-плани діяльності, у тому числі й творчої, пробиваються на рівень свідомості як “докогнітивне” знання. Хоч би як називати ці механізми – несвідомі, ірраціональні, інтуїтивні, – та немає сумніву, що “за ширмою” видимого безперервно триває інтенсивна творча робота”.
У когось це відбувається по-іншому. Зазвичай інтуїція залишає “за кадром”, за бар’єром свідомості усю ту масу інформації, яку отримує зі сцени уявного світу, де проходять “репетиції” постановок на сцені “справжнього” життя. А у когось, навпаки, здатність читати коментарі й бачити кадри зі сфери інформаційного дублювання реальних подій розвинена до професійного рівня. Неймовірно, але сни не тільки доправляли мені “пакунки” з ідеями, а й повідомляли, коли слід бути готовою до творчих подарунків. Ну, наприклад, так – “повний кошик суниць”, або й зовсім лірично – “тепла злива з небесного лугу” – коли у день доводилося написати (записати) два чи три вірші. Кажу ж, архаїка… Правда, траплялися несподівані техніко-фізичні метафори інсайту – про надсилання на персональну “станцію зв’язку” хвиль із центру “поширення світла” E = mc2.
Та все ж “злива” на загал була контрастною. Якось раптом, одного разу… На мій “автовідповідач” надійшло повідомлення: “Справа муз є грішна”. Цей рядочок пробився у свідомість в одному із надранішніх снів. Отак попередили, майже не зашифрованим текстом, що увесь отой творчий процес зовсім не варто вважати цілковито собі ідилією. Отакої! Але ж справді, мій “автовідповідач” (“-доповідач”) має рацію. У той час, коли я щиро вважала, що художня творчість означає поринання у лінь і меланхолію, напівсвідому деградацію дозрілої особистості до стану податливого напівпровідника, я почувалася більш захищеною.
Із оцінками все зрозуміло, справа за рішеннями. Що ж тепер? Як струснути із себе небезпечно безпечний, ейфорійний настрій? Згадалися думки якогось автора-психоаналітика про “регресію під контролем его”. Якщо це конфлікт, то свідомість і підсвідомість не мають іншого виходу, як дійти згоди… і щось мені запропонувати. Не виключено, що ідеться просто про корективи у таблиці пріоритетів. Є вартості, які навіть поезія не повинна посувати із належних їм місць. Стосовно найвищих із них в ієрархії духу – це зрозуміло. Є й інші, побутово-щоденні. Як правильно зауважив рідний чоловік, поезія, принаймні у моєму випадку, таки виступала конкурентом борщеві. У новому житті, як я його собі уявляю, право вирішального голосу матиме саме ця страва, без перебільшення видатна – національний символ, джерело антиоксидантів, засіб комунікації, інтеграції сім’ї тощо.
Ігорю Павлюкові розділ “Лабораторія Психе” видався дещо дивним. Чому ж так? Може, він зауважив це навмисне – щоби спровокувати мене до розмірковувань про психе – душу. Про що ж іще уся поезія, як не про душу, і це можна як шифрувати, так і визнавати – у тому числі й у заголовках. Правда, “лабораторія” якесь наче не поетичне слово – анонсує дослідницьку позицію, і це правда, усе саме так і є, але дослідження усе ж поетичне. Предметом дослідження в цій лабораторії були ексцеси й екстреми на тіньовій стороні Аніми. Боротьба там іде не на жарт, а травми іноді не сумісні із життям.
Варто чесно визнати, що душа іноді береться руйнувати себе з такою потужністю, що природні катаклізми і соціальні потрясіння можуть відпочивати у ролі тренажерів стресостійкості. “Вона не винна” (І. П.) – бо стає полем боротьби із монстрами, яких темрява посилає на її ж, цієї душі, завоювання і підкорення. Але душа врешті-решт може користати із ситуацій потрапляння в зони підвищеного ризику – бо сама себе навчає опірності до руйнувань. Здавалося би, усе просто: є злочин і кара, провина і спокута, і у багатьох випадках цілком достатньо інтерпретації життєвих подій у цих “нормоцентричних” термінах. Але ж є іще і шлях між ними, історія переходу від деструктивного вибору до очищувального, і цей шлях – це територія мистецтва, простір творчості. Простір, який замешкують іще далекі від досконалості люди і… твори мистецтва, їм присвячені.
Про те, що навчально-виховний процес для свідомостей – об’єкт творчого висвітлення, можна писати по-різному. Дидактично, патетично. Або про це ж – з іронією, яка вдавано, а отож не завжди вдало “прикриває” правду про болісність різноманітних процесів вибору чи усвідомлення його відсутності. Тому – “сміється карма”, пишуться іронічні вірші про те, як важко дається примирення рішень свідомо-наглядових психічних інстанцій зі свавільними бажаннями его. Слово “ін-темність” стало частиною образної ілюмінації цієї теми. Воно запозичене із лексикону каламбурів Віктора Вербича, чудового поета й журналіста. Зовсім не випадково він був вчителем української мови й літератури у Луківській школі, де я навчалася. У наші із чоловіком студентські роки він став творчим побратимом Ігоря Павлюка. Чудова людина, із тих, хто приходить у цей світ із величезним запасом світла у душі, щедро ділиться ним через творчість, віддає себе громадським справам. У теперішньому житті нашого вчителя – більше відстороненості від різноманітних гучних публічних акцій, більше прислуховування до тихої бесіди душі. Подібна фаза самозаглиблення, як любить казати Ігор, симптоматична. Це модель переходу від межової інтенсивності творчості – до таких ритмів і обертів, які дозволяють зберігати творчий заряд одночасно із життям. Бо іноді ці речі вступають у конфлікт.
У конфлікт із життям вступає не лише спалювання великих кількостей енергії на великих швидкостях, а й відсутність, чи радше невіднайденість, виходу для тонких субстанцій душевних устремлінь. Там, де немає зворотного зв’язку із середовищем, із чиєї б то не було вини, з’являється небажання дописувати життя до останньої сторінки. Одного разу, приїхавши до рідного селища Лукова, я відчула, що у “центрі”, де зосереджені життєво важливі “точки”, зокрема й торгівельні, чогось бракує. Раніше там, під каштанами біля перехрестя, збиралися чоловіки, звиклі покладатися на прості пляшкові засоби для симуляції стерпності буття… Цей факт ніколи не хотілося сприймати як першорядний у думках про учасників тусівки, бо ті з них, із ким доводилося розмовляти, мали для посвідчення своєї справжньої ідентичності щось зовсім інше, іноді особливе і зворушливе – соціальний ідеалізм, голлівудську зовнішність, цікавість до глобальних процесів… Тепер тут порожньо. На моє запитання, куди перебралися ці люди, мені пояснили коротко: “Багатьох уже немає серед живих”. На лавочці читаю нашкрябаний коментар-епітафію: “Они устали шагать”.
Про що це я? Про особливу потребу для маленьких містечок опиратися застояності життя – через наповнювання його зсередини. На загал справа така ж, як і з правилами порятунку у великих містах. А все ж невеликі населені пункти особливі, бо кожна душа тут на видноті. Вони зворушливо беззахисні сьогодні з погляду соціального, зяяння занепаду тут помітніше. Щоби пояснити незнайомцям, що цікавляться моїм походженням, усю значущість Лукова як культурного центру, я завжди додаю: “Там колись навіть книжковий магазин був”. Зараз це одна із поруйнованих будівель. Жодної трагедії, думаю я собі, просто законсервований об’єкт, чекає свого часу, щоби його відбудували, переспеціалізували.
Луків має чудові природні можливості, так що декілька проектів Великих Васюків просто витає в його атмосфері. Наліво підеш – в урочище Ку́мар потрапиш, там навіть нафта є. Мало хто про це знає, от і добре. Направо – дорога на озеро Сомин, також неабиякий скарб для теперішнього світу, який усе більше усвідомлює коштовність речей, що раніше видавалися безкоштовними. Під час останнього приїзду додому дивує порожній автобус до озера. Автостанція стоїть пусткою, а колись працювала. Коли ми були школярами, не пригадую, щоб у теплу літню погоду до озера не ходив переповнений автобус. Автівок на березі небагато. Очерет розрісся. “Еко-консервація..,” – знову втішаю я себе.
Розділ “Озеряни” – емоційне повернення на території дитинства. Компенсація реальних нечастих відвідин рідних місць. Іще одна назва, якою я трохи здивувала автора передмови. Ну, та це ж просто ідентичність, в основі якої лежить озерно-лілейна символіка. Така, можна сказати, антропологічна популяція. Доволі відкрита. До неї належать усі, хто знає, як робити намисто зі стебла лілей. Урочище Кýмар із журавлинниками, світильниками багна і розсипами росички, як і ліси навколо Сомина, – живописні фрагменти щасливого спогаду зі шкільних років. Потім, правда, ліси прогіркли від Чорнобиля, але у пам’яті дитинства вони ще чисті. Як і, хочеться сподіватися, будуть у майбутньому чистими знову. І просто будуть.
У мандрах лісами мені, як правило, доводилось долаштовуватись до тих, хто був справжнім лісовиком – міг вийти із будь-якого кутка лісу у будь-яку пору. Мої дві тітки, мамині сестри, були саме такими завзятими лісовичками. У них, педагогів-математиків, добре працював геометричний просторовий модуль, і з ними завжди було надійно у сенсі орієнтування на місцевості. Цей орієнтаційний “модуль” я не успадкувала, як і музичний із фонду талантів по татовій лінії. Мама моя також математик за освітою, але у душі більше філолог. У всіх трьох сестер, дуже різних і зовнішністю, і за характером, – подібний “математичний” почерк, у його чіткому педагогічно-креслярському варіанті. За цим типом почерку мені вдалося декілька разів успішно ідентифікувати математичні обдарування незнайомих людей. Схильності таки дають себе знати через зовнішньо виявлені риси, індексальні знаки тобто.
Сестри мали нелегке дитинство, росли не пам’ятаючи батька. Після того, як Феофан повернувся із Аргентини, прожив лише кілька років, протягом яких доньки і з’явилися. Бабусі Валентині довелося пережити важкий час протягом тижня після загибелі чоловіка, поки знайшли його тіло у луківських луках, – у сім’ї трагедія, а представники “органів” щоночі у двері гримають – перевіряють, чи не ховається вдома, допитуються, чи куди знову не подався. Була вже одруженою на той час, коли батька Павла відсилали у Сибір, отож уникла долі молодшої сестри, яка поїхала разом із ним. Чоловік, Феофан, повернувшись із-за океану, почав працювати землевпорядником, та, очевидно, став жертвою чиєїсь заздрості й жорстокості. Коли доньки Феофана виросли і після закінчення школи одна за одною вступили на фізмат, ті, хто схильний принижувати успіх ближнього посиланням на гадані можливості “купити” цей успіх, шукали у фінансових можливостях причини з’яви трьох студенток у сім’ї – “мати їхня золото має”. Насправді жінка важко працювала на те, щоб діти мали хліб у хаті. Окрім того, вартість вступу на фізико-математичний, і особливо саме сюди, зовсім іншого плану. “Золотом” були самі сестри. А дід тільки й встиг продовжити рід, а ще створити трохи карми для нащадків – і сімейної, пов’язаної із рідною землею, і мандрівної, яка веде в далекі дороги… і знову додому.
Серед історичних фактів, які додають вагомості Лукову, було Магдебурзьке право. Цьому статусові, до речі, ось уже скоро чотириста сімдесят років – ювілей у дві тисячі сімнадцятому. Про “магдебурзьку” історію Лукова я згадую так само, як і про книжковий магазин, інформуючи про місце мого народження потенційних візитерів, які можуть приїхати сюди і за поруйнованістю багатьох об’єктів у селищі не побачити всієї його глибинної краси. Земля тут у багатьох місцях по-міфологічному контрастна – багато чорнозему у верхніх шарах і глини у нижніх. Чорнозем подекуди із намистинами білих черепашок, не інакше як зберігає якусь містерію еонів років. “Тут було колись море”, стверджує назва однієї із повістей Ігоря.
На зрізі глибших пластів – крейда. Є й клапті, де глина та пісок проступають на поверхню – отож міф чорноземної розкоші не був суцільним, а, власне, він тільки й вимальовувався в уяві на тлі скромних загалом ґрунтів перед-Полісся. На околицях селища, у місцях колишнього видобування глини, тепер кар’єри, що перетворились на штучні водойми, у яких вода із глиняного дна відсвічує блакитним кольором. Крейдокомбінат, що стоїть у тій зоні мовчки й застигло уже понад півтора десятка років, – один із “великовасюківських” маркерів у селищі. Теж чекає свого часу – вирішення долі крейдяних площ навколо кар’єрів – чи це промисловий ресурс, до видобутку якого варто колись повернутися, чи краса, яку слід неторканою зберігати якомога довше. Поки що життя робить вибір на користь естетики й органіки.
Природа, і то чиста й щедра природа, довго не відступала із найбільш людних місць у селищі. Печериці після дощу у м’якій чорній землі у часи мого дитинства росли уздовж тротуарів просто на головних луківських вулицях. У “центрі” протягом століть зосереджувалися культурні й комерційні об’єкти, до наявності яких зобов’язував Магдебурзький статус. До Другої світової війни, коли містечко було центром гміни, – воно мало величезну, як на пізніший порівняльний погляд, кількість промислів – від цегелень до вітряків-олійниць-броварні тощо. У радянські часи з’явилося декілька нових більш чи менш потрібних підприємств, але зникали осередки виробництва життєво важливих продуктів. “Ось тут до війни був млин, а на сусідній вулиці – пекарня, яку збудували уже після війни, але потім вона занепала,” – розповідали мої старші родичі. Руїни пекарні я сама пам’ятаю, як і кілометрові черги за хлібом у мої шкільні роки. І тільки тепер розумію доволі прямий зв’язок між цими фактами – нищення місцевих промислів і дефіциту всього найнеобхіднішого, із хліба починаючи, у центрі колись самодостатнього району. Повсюдність такого абсурду врешті-решт і винесла присуд радянській системі.
І до польського, і до білоруського кордону від селища по декілька десятків кілометрів. Тут, на волинських землях, проходить південна крайня межа зони досягання балтійського етнічно-мовного елементу. Мені завжди здавалося – хоч не знаю, наскільки ця версія може бути прийнятою за більш ніж поетичну, – що доволі близький від наших місць Світязь (дехто вимовляє “Свитязь”) є топонімом, що фіксує значення “свічення” і “світлості” у балтійському фонетичному виконанні. Ваша світлосте Світязю… чи витязю-Світязю. У середньовіччі ця смуга належала до сфер упливу русько-литовської адміністрації. Вікіпедія розповідає, що сусіднє із Луковом село Cомин офіційно входило до реєстру поселень Великого князівства Литовського. А село Литовеж під Нововолинськом, із подібної перехідної смуги від Литви-Русі до Корони польської, зберігає у назві пам’ять про оборонну вежу литовських князів. У тринадцятому столітті Cомин переходив у спадкове володіння заповітом галицько-волинського князя, а наприкінці п’ятнадцятого століття право власності на нього фіксувала уже грамота Великого князя литовського. Сомин у той час дістався чоловікові на ім’я Івашко Русин. Форма імені Івашко нагадує про те, що сучасна українська мова – із тих глибоких часів. Наші луківські діди так називали один одного – Ю́рко, Афанасько, Михалко. Очевидно, що насамперед простолюд, міщани, духовенство були причетними до збереження “русько”-українського ладу життя, включно із мовою. Історія ж волинських магнатів, зокрема й власників Лукова, ілюструє багатовіковий процес “затоплення”, як висловлювався Грушевський, колишнього українського елементу в польському шляхетському морі.
В літописі Лукова стільки нашарувань, що його факти можна умовно укласти у дві історії – однорідності, тяглості традицій, а з іншого боку – динаміки, навіть “динамітного” підриву попередніх набудов наступними проектами. Картина містечкової історії може видаватись застиглою, як озерне плесо, і зрозуміло, чому – окрім відчуття константності, що його дає природа, стійким, “опірним” матеріалом завжди були люди, які протягом століть тримали тутешнє життя у берегах однакових звичаїв. І разом з тим так швидко накладаються антропологічні шари на той самий клапоть землі – що разючі контрасти нагадують зміну мікроцивілізацій. У часи Першої світової війни в “тамплієрському” замку, а точніше – в палаці, побудованому на його місці, квартирували австрійсько-німецькі вояки, у десятиліття перед Другою світовою там діяв католицький жіночий монастир, зі школою, яку відвідували й православні дівчата-українки – у сімейних архівах збереглися фотографії подруг бабусі біля входу до цієї будівлі із вивіскою “кляштор” по-польськи; у радянські часи його перетворили на корпус для лікарні залізничників. Остання сотня років буття Лукова вмістила перехід від імперсько-російського правління до “життя за-Польщі”, потім – до радянського періоду, а тепер ось – до подій російсько-української війни.
Іноді, правда, причиною того, що пізніші за часом пласти ледве зберігали зв’язок із попередніми, ставала жорстокість, із якою новоприйшла влада “зрізáла” усе, що загрожувало відтворенню її ідеології. Унікальна в цьому сенсі історія групи юних луківчан “Молодіжна організація націоналістів”. Одинадцятьох учнів школи, випуску тисяча дев’ятсот п’ятдесят другого року, радянські репресивні органи засудили на двадцять п’ять років Сибіру. Уся провина висланих у бараки на лісоповали сімнадцяти-вісімнадцятирічних школярів полягала у тому, що вони були романтиками й патріотами, збиралися для обговорення літературних творів, дехто із них сам писав вірші. Щоправда, їхня обітниця містила сильне формулювання: “…Своє життя присвятити боротьбі за визволення українського народу з-під московського ярма”. Багато документів і свідчень про історію МОНу зібрала моя двоюрідна тітка Марія Антонівна, головний архіваріус родини й ентузіаст вивчення селищної історії. Вона ж стала організатором щорічних з’їздів МОНу в часи незалежності. Ігор Павлюк написав повість “Буг” про історію цієї групи. Хрущовська відлига трохи скоротила термін сибірських таборів для “монівців”. Їхній вибір, зреалізована у жертовний спосіб присяга, виявилися сполучною ланкою із періодом попереднім, де в селищній історії були ЗУНР і Союз українок – до сьогодення, коли “визволення від ярма” набуло такого буквального сенсу. Слухаю розповіді шкільних друзів про тих, кого мобілізували на східний фронт із Лукова. Хтось не повернувся із місць запеклих боїв, у когось контузія, у когось важке поранення. Під час однієї з подорожей до Литовежа Ігор на тамтешньому цвинтарі зустрів матір, що оплакувала загиблого сина. Тиша, яка зависла над багатьма поселеннями, зокрема й та безмовність біля озера Сомина, яка мене так здивувала, – вона доречна, у ній солідарність із теперішнім тривожним переживанням подій війни.
У час перед Другою світовою війною у Лукові жили фактично три спільноти, обриси доль яких для мене віддзеркалені у розповіді старих мешканців про історії кладовищ. Окрім сучасного кладовища, “мóгилок” по-місцевому, що усе збільшуються пообіч траси Ковель-Любомль, у Лукові колись були ще кладовища єврейське та польське (“католицько-православне”, – уточнюють деякі мешканці). Про єврейське кладовище залишилася тільки згадка. Місцем масового розстрілу і захоронення тисяч євреїв із навколишніх поселень під час господарювання нацистів у краї стали крейдяні кар’єри. Тітка Марія Антонівна домоглася встановлення пам’ятних знаків на місці розстрілів, листувалася із кількома порятованими, згодом мешканцями США й Ізраїлю. Мені ж випала нагода відчути відлуння тієї історії у далеких і несподіваних місцях. Вперше опинившись на подвір’ї університету Арізони, я стала свідком акції вшанування жертв Голокосту, яку проводили члени тамтешньої молодіжної спільноти. Дівчина читала імена зі списку загиблих, називаючи також їхній вік – від найстаріших до дітей. І вона, і її друзі понад годину стояли під палючим сонцем, і це мене, людину із алергією до сонячних променів, особливо вразило, зафіксувалося у свідомості як взірцеве пошанування пам’яті про національну трагедію… Польське кладовище у Лукові фізично, “артефактно” збереглося, хоч і поруйноване часом. Там живуть лелеки і ростуть фіалки, а прізвища, які викарбувані на плитах, видаються знайомими – звичні у Польщі, не чужі в Україні, їх часто побачиш на вивісках американських офісів.
“Чи ворогували люди різних національностей, чи мали конфлікти?” – допитувалася я у сестер бабусі, які жили набагато довше за неї. Їхні спогади сягали лише мирних, неконфліктних днів “досовітської” доби, яка разом із тим була щасливою порою їхньої молодості: “Добре жили люди, мирно. Ось же наша пра-пра… бабця Кароліна полькою була”. Про лихе вони не згадували, свідомо чи несвідомо, – може, не хотіли щось прикре зробити підставою для моїх уявлень про містечковий діалог культур. Примирливо-вибіркова пам’ять моїх родичів про життя до радвлади – причина того, що традиційні ідентичності середньоєвропейського поселення тих часів співіснують у моїй душі в якомусь пост-травматичному, суто антропологічному вимірі. Цей настрій налаштованості на позитив сприяє впізнаванню споріднених душ, а також є і самим механізмом такого “споріднювання”, встановлення контакту під час мандрівок у далекі світи.
У Нью-Йорку серед багатьох кварталів із етнічним колоритом є район Грінпойнт, де живе багато американських поляків. Там часто люди, до яких звертаюся, реагують на мій акцент запитанням: “Розмовляєте по-польськи… чи, може, по-українськи?” Подібно до того, як у Квінсі цікавляться знанням російської мови або переходять на російську не питаючись. Якось старший чоловік поляк із Грінпойнту за вимовою, і може, із вигляду також, відчув мою прийшлість, “звідкись-закинутість”, правда, інформація про те, що я зі Західної України, спершу змусила його зануритися у дисонансні пласти пам’яті: “Колись між нами різне було”. Він вагається, наче перед винесенням якогось вердикту. Але бачить, що у моїй душі немає агресії на теми українсько-польських стосунків, – і поспішає запевнити мене: “…Але тепер усе по-іншому!”
Прикметна для старих волинських містечок етнічна тріадичність, чи ж культурна дуальність – якщо брати до уваги опозицію “українці – інші”, – у берегах яких зав’язувалися і розв’язувалися конфлікти, випробовували себе, знаходили для себе межі як впливи, так і антиасиміляційний досвід, – завжди була для мене також і матрицею для комфортного почування у Львові з його подібним зразком мультикультурності. Волинь і Галичина цікаві і своїми “подібностями”, і відмінностями (сама тільки австро-угорська епоха-епопея на галицьких теренах чого варта), з переходом у протилежності, – простіше кажучи, доповнюють одна одну за антагоністично-комплементарним принципом. Ледве не назвала один із віршів “Дорогами Галицько-Волинського князівства”, та ідеологічна відповідальність перемогла творчу ідею. Самоцензурна “заратустра” змушує притлумлювати “сепаратизми” навіть у художніх формах.
За що я справді вдячна Львову – за українську гідність. Багато речей – від архітектури площі Ринок до змішаних настроїв пасторальної безтурботності і модерно-комерційної заклопотаності спального району Сихова – роблять моє життя тут щасливим. У Львові не вистачає лише моря. Колись ми із чоловіком визирали із балкону квартири свого будинку на Сихові і мріяли про те, що на місці висохлого озера із дачними ділянками на колишньому “дні”, з’явиться нове озеро із лебедями. Натомість там побудували термінал морепродуктів. Також непогано. А кораблі, яких так багато у віршах, – вони припливають із мрій.
Óбрази у віршах дуже часто мають не тільки прив’язки до символічних “топосів”, а й співавторів-натхненників. Люди, які ненароком ставали постачальниками матеріалу для алюзійного “калейдоскопу”, походять із різних культур і професійних середовищ. Наприклад, “марсіанський” слід у віршах залишила Девон, американська дослідниця-геофізик і викладач. “Сухі канали на Марсі” не завжди були такими, вчені тепер у цьому переконані, а підземні (підмарсіанські) пласти, як припускають, можуть зберігати сліди води у якихось формах і досі. Девон була однією з перших, хто почав знайомити пресу і публіку із доказами існування води на Марсі. Якось перед конференцією, перед тим як спрезентувати нарис теорії, тоді ще гіпотези, для колег, Девон провела репетицію – виголосила історичну промову для друзів, мешканців дому американки Джен, відомої прихильністю до науковців-пошуковців, яких професійна доля скеровувала на той крайній жаркий південь Штатів, де на Різдво прикрашають не ялинки, а кактуси.
Інший, уже новітній пласт контактів, присвячений стурбованостям воєнного часу. Коли так хотілося, щоб хтось зі зовнішнього світу транслював у міжнародний інформаційний простір проукраїнські версії подій в Україні, – бо не надто прихильних інтерпретацій і нерозуміння української трагедії виявилося більш ніж достатньо у безсумнівній, здавалося б, ситуації “агресія проти України”, – у моєму та Ігоря житті з’явилася британська письменниця і викладач Наомі Річі (Фойл). Вона стала і нашим другом, і другом України, присвятивши дослідженню військового конфлікту своє внутрішнє відчуття справедливості і скрупульозність серйозного аналітика. Не шкодувала часу, щоби особисто зустрічатися з тими, хто був свідком подій на Сході, мав не пропагандистське, а винесене з-під обстрілів уявлення про патріотизм і склад груп протистояння. Готовність Наомі вислуховувати деталі походила із бажання з’ясувати істину, і зрештою її публікації стали корегувальним внеском у творення образу України у глобальному медіавимірі. А з іншого боку, ми у процесі комунікування мали нагоду зіставити свій уявний, крізь-літературний образ Британії із реальним. Почали зі зразків того, що, на думку багатьох наших співвітчизників, є англійськими традиціями та гумором. Як і слід було чекати, англійці не знають, що вони мають схильність залишати зібрання по-англійськи, тобто не прощаючись, а популярність фрази “вівсянка, сер” набагато більша в Україні, аніж у місцях її гаданого автентичного циркулювання.
Одним словом, міжособистісне спілкування було водночас міжкультурним – і навпаки. Одного разу Наомі привезла нам з Ігорем гарне віскі у подарунок і пояснила свій вибір і сентимент: “Друг колись приніс дуже дороге віскі… Це напій, сенсу споживання якого я раніше не могла второпати, а тут раптом відчула після перших ковтків, що з’являються маленькі крильця у крові”… Ось така прозаїчна балада про маленькі крила. Так і вірш написався про нашу людську поблажливість до маленьких слабкостей – ну, допоки вони справді маленькі. А ось сутність життя насправді у тому, щоби пам’ятати про великі крила. Поетичну історію про великі крила розповідає Наомі, пояснюючи, що означає пір’їна-тату у неї на передрам’ї. У єгипетській міфології є уявлення про те, що коли людина полишає земний світ, то “на виході” зі земного життя і “на вході” до інших реальностей її зустрічають сутності, які зважують душу. Душа не має бути обтяженою… Пропускають у інші, вищі виміри лише тих, у кого вона легша, ніж пір’їна. Ось таке запрошення до тотальної відповідальності. Ну і ще, звичайно, перо – символ письменницького шляху Наомі.
У школі я любила літературу. Але так сталося, що якесь визнання – пов’язане із виходом за межі звичного шкільного кола контактів, – принесли олімпіади з біології. Таким чином вперше потрапила до Львова, побувала у Харкові. Найбільше, на що могла там розраховувати, у серйозному товаристві ерудитів і вундеркіндів, тих, хто всерйоз готував себе до кар’єри лікарів чи мікробіологів, – грамоти за висвітлення екологічних тем. Але все ж сама участь у змаганнях рівня вищого за область – це був успіх, а окрім того – пунктирне означення якоїсь альтернативно-запасної лінії життя, варіанту майбутнього. Реалізація програми інтересів військового-ідеолога – моє сьогоднішнє “втрапляння у тон” із набутками минулого, а перспектива професійної долі біолога-дослідника – контур майбутнього, очікувана транстемпоральна пригода. Еге ж, чому б не помріяти, може, в інстанціях планування майбутнього візьмуть до уваги мою думку. На разі фактом є те, що куди б не потрапляла – скрізь на мене чекали знайомства із біологами. Навіть знайомитись особливо не було потреби – наче завжди знала цих людей.
Ось так у певний час (в далекому двохтисячному, який так недавно ми зустрічали), у певному місці (той самий Тусон біля американсько-мексиканського кордону) розпочалося спілкування із біологинею Сонею. Німкеня у всіх відомих їй поколіннях, а ім’я… здається, не заперечувала, що на вибір батьків Достоєвський вплинув. Докторант одного з університетів у Німеччині, Соня вивчала механізми болю на клітинному рівні – не більше й не менше. Як поезія вивчає їх на рівні часток душі. Ще одна зупинка в американській частині біологічного маршруту – вашингтонське помешкання колишнього чернігівчанина Олеся, за час гостювання у якого мала нагоду дослідити полички у кімнаті, заставлені книгами з генетики. А з іншим Олесем, киянином, приємно поспілкувалися в Одесі під час конференції. За той час, поки ми ішли від привокзального готелю до набережної, Олесь встиг висвітлити мені усі головні проблеми біології в Україні, чи, точніше, біологів. Сам він вивчав дані про лікувальні властивості джерел – про це й розповідав під час одеської конференції. А серед тих, хто приїздив до Львова зі зони військових дій, були люди, які знали не лише українські і російські, а й латинські назви багатьох рослин… Люди, які звертали увагу на дерево, що росте уверх корінням, – “так буває…”, або на дерево, що сохне без причин – чи ж без видимих причин. Із усіх тих зустрічей з біологами залишилися образні частки у віршах – про цвітіння еритроцитів чи лабіринти геному.
Так само як лінгвістичні факти, чимало біологічних видаються глибоко символічними… Наприклад, за даними генетики, найвіддаленіші родинні зв’язки між людьми на землі, включно із тими, що живуть на різних континентах і належать до різних етнічних груп, – на рівні “чотирнадцятирідного” братерства і сестринства. “Дорогі брати і сестри…” Ця зворушлива фраза – насамперед про єднання у духові, але ж от і біологія дає свідчення, що усе саме так, тобто повинно бути так. До речі, парадоксом і символом є сам статус природничих наук – поки одні земляни воюють, інші тим часом вивчають механізми запускання зворотного ходу біологічного годинника, бо власне із цим пов’язані надії на суттєве продовження терміну людського життя. Біологія має шанс зробити дуже реальний внесок у подолання “останнього ворога”.
“Біологія чи філологія?” – запитували мене у школі. Обралася філологія. Саме так, “обрала-Ся”. Книга написала-Ся, була несподіваною… а потім назвала-Ся так, а не інакше. У багатьох випадках ця ухильна дієслівна форма, із пасивним постфіксом, якому дорікають приховуванням “діяча”, є все ж вказівкою на справжнє “авторство” дії, у випадках якщо автор має причини на те, щоби не здіймати зайвого галасу. Мова фіксує психологічну реальність того агента-розпорядника подій, який не є чимось зовнішнім щодо “я”, але все ж воліє залишатися за фіранкою, у тіні чи у світлі, невидимому неозброєним оком. Дослідники образних транспозицій кажуть, що “інтраперсональна” метафора фіксує діалог між колишнім і теперішнім Я, розпорядчо-вольовим і “виконавським” Я – і ця метафорична опозиція дає себе знати навіть у простих зворотах, звичних фразах на зразок “я не впізнавала себе” чи “я дозволив собі”. Такі ось побутово-мовні симптоми, що видають двосторонній, чи багатоканальний, рух свідомості.
Вихід на сцену різноманітних внутрішніх індивідуальностей, до пори до часу приспаних, може видаватися дуже несподіваним, але зазвичай ці актори – це давні співмешканці “я”, і у фактах із попередніх, проминулих періодів життя можна побачити відбруньковування перспектив їхньої з’яви. Понад десяток років тому знайомий психолог, який хотів пояснити мені більше, ніж я на той час про себе знала, попросив намалювати, як себе уявляю. Через кілька секунд я подала йому малюнок із двома силуетами. “Велика я” за руку тримала маленьку дівчинку. “Хто це?” – поцікавився ініціатор тесту. Тоді ще я не здогадувалася ані про вакансію віце-“я”, ані про те, хто її має заповнити. Тривалий час Златі вдавалося бути невидимою, напевне, через подібність до “близнюкового” екземпляру. Навіть обидва імені не відрізняються надто за фонетикою – “Люда” трансформується у “Ладу”, а тоді в “Злату”. До речі, такі трансформації – безупинний семіотичний калейдоскоп у снах.
У сучасній літературі з психології, зокрема у тих жанрах, що конвертують складні теорії у популярні форми, набула неабиякого поширення ідея “множинних” особистостей. Відповідальні автори, які пишуть про багато-вимірність “я” і складні перипетії стосунків різних його “галузок”, водночас іронічно натякають або й прямо попереджують, що приймати деякі теоретичні метафори за чисту монету не слід. Тобто захоплюватися виявленням, а тим більше множенням двійників не варто. Бо який експериментатор може із впевненістю стверджувати, що оволодів темою контролю настільки, що не пропустить той момент, коли відмовляє “інтегративна функція его” та інші гальма…
Взагалі-то перед тим, як книга остаточно назвалася “Міграції”, вона “приміря́ла” варіанти назви – наприклад, “Трансміграції”, – що би говорило про подорожі із перевтіленнями, або “Міграції й інтертексти” – і це би відповідало авторефлексивним схильностям авторки, …вірші тут не стали винятком. Дуже часто, написавши (записавши?) черговий вірш, я не могла позбутися відчуття дежавю. Хм, здається, із цим віршем уже десь ми зустрічались… Але явних алюзій виявила лише декілька. Варті уваги міркування на тему впізнаваності начебто нового мають психологи. Ефект дежавю вони пояснюють попереднім “реальним” проживанням матеріалу творів в уявному світі. Отож, не я перша. Отож, міграції – це ще й фантазії. А уява – це той простір, куди душа мандрує у пошуках свободи.
Ага, на завершення іще слід написати про згадану уже містичну дещицю серед компонентів “буттєвого контексту”, який сформував книгу Злати. Від міст-ичного до мист-ецького – один крок. А іноді навіть кроком вони не розділені – просто два в одному. Після того, як Ігор Павлюк на повному серйозі написав про поліське селище Луків як столицю тамплієрів, мені уже, здається, можна ні в чому собі не відмовляти.
Книга Злати – це книга снів Злати. Хоча сни, можливо, є найменш містичним інгредієнтом творчих процесів. Це і не інгредієнт навіть. Сни – це інша реальність. А ще предмет наукових досліджень, ключ до великих теорій. Саме завдяки здатності відчувати інформаційно-психологічний матеріал снів Зигмунд Фрейд і Карл Юнг зуміли побачити сцену подій індивідуального і колективного позасвідомого. Еге ж, тіні цих класиків виринають щоразу, коли ідеться про дійсність сну. Їхні ідеї завжди видавалися мені близькими теоретично – щоправда, Юнгові більшою мірою – бо його цікавила символічна мова снів як шифр до розкриття змісту життя душі та природи соціальності, – у той час як Фрейдова теорія самодостатньо обертається навколо термінології притлумлених бажань і не особливо потребує якогось культурологічного “розширення свідомості”.
У будь-якому разі ідеї засновників психоаналізу привертали увагу, мабуть, тому, що із часом вони мали стати для мене прикладними, практичними – щоправда, у “самобутньому”, аматорському варіанті. У якійсь фазі життя я раптом пересвідчилася, що мої власні глибинні інформаційні джерела оперують поняттям індивідуальної й колективної душі – чи то як результат знання про них, чи як наслідок їхньої психологічної реальності. Колись у сні прозвучала фраза, підсумкова характеристика із “досьє” на колегу, приїзду якого я очікувала: “Досвід співпричастя і співпричетності індивідуальної душі з душею України”. Отже, колективна свідомість, душа народу існує! Хто сказав? Моє ж власне підсвідоме “я”. Нехай і так – усі ці психологічні “багатоповерхівки” існують в індивідуальному сприйманні. “А що, є щось іще?” – чую саркастичне, риторичне бурмотіння “я”.
Що іще наша душа каже нам про себе? Вона не тільки усе пам’ятає, вона усе знає наперед. Саме у цьому сенсі – інформаційної підготовки до подій майбутнього, зв’язку між теперішнім і прийдешнім – поняття колективної свідомості Юнга дуже реальне. І власне у такому значенні я з деяких пір використовую його все більш усерйоз. Уже на початок дві тисячі чотирнадцятого року у мене назбиралася ціла колекція снів про наближення війни. Якісь тіні майбутніх кровопролитних подій задовго до часу їхньої зреалізованості розгулювали у просторі колективного підсвідомого і час від часу стукали у дверцята з написом “вихід”. Один із найраніших, ще із десятого-одинадцятого року, cнів-короткометражок показав у кадрі “хронік майбутнього” двох загиблих солдатів, юних русявих хлопців, на березі вузенької річки. Картина на екрані з’явилася зі супровідною фразою “Війна, війна, Чечня, Чечня”, яку хтось повторив двічі, щоб не залишити сумніву в намірові відправника передати інформацію саме в такому вигляді. Юнаки були виразно несхідної зовнішності, отож згадка про північнокавказький театр військових дій була лише історичною паралеллю, метафорою війни. Звичайно, тут слід додати – “як стало зрозуміло згодом…”
У лютому дві тисячі чотирнадцятого року стурбований українськими подіями колега Адріан із Вашингтона написав про побачену у сні фантасмагорію – учасникам міжнародного клубу на зібранні, присвяченому Україні, подають дивні, екзотичні своєю огидністю страви – гігантську жабу і велетенського пацюка. Якраз ми у той час в Україні думали, чи зупиниться путінська військова машина. Це ми були наївними, не могли повірити у наступ, а машина готувалася до великої трощі. Сон, як виявилося, повідомляв про назрівання кримських і донецько-луганських подій. Інший американець, Крістіан зі Сіетла, що приїхав у Львів до коханої, розповідав про сюжет сну зі своєї першої ж ночі у львівському готелі – Путін на екрані телевізора говорить про те, що йому потрібна Україна, вся Україна. Телевізор у номері справді був, але чоловік його не вмикав. Політичним прогнозуванням Крістіан не захоплюється, та й сни, як запевняв, бачить нечасто, але щойно прибув на територію потенційного розгоряння конфлікту, внутрішня сигналізація одразу увімкнула сповіщення і про небезпеку, і про розмір апетитів того, хто цю небезпеку втілює.
Вірш “Послання” також фіксує сигнали загрози в універсумі, але походить із незвичних джерел. Рядки, написані дивною мовою, не є фікцією, як можна припустити на перший погляд. Домисленими, припасованими є радше запитання, сформульовані по-українськи. А мова із квазігерманськими елементами має фактичне походження – лікар-фізіотерапевт зі Львова, якось відчувши навколо себе пульсування інформації, що просилася у світ, надиктував ці тексти. Пояснити їх не міг, просто виконав функцію медіума, а мову відчував як “староскандинавську”. У жодному разі вона не штучна. Будь-хто, кому вдасться подібний текст імітувати хоча би півхвилини, може себе привітати. Бо насправді це зробити досить важко. А їх, цих записів, було багато, зроблених в останні роки користування касетними диктофонами. Те, що із цими записами врешті-решт сталося, нагадує щось на зразок новели О’Генрі. Одного разу, коли старша донька була іще ученицею молодших класів, на якусь святкову оказію зробила собі із магнітних стрічок спідничку. Звичайно, поки мами немає дома. Коли я повернулася, справа уже була довершена, спідничка виблискувала у світлі люстри, приємно шелестіла, але матеріал, із якого вона була зроблена, втратив здатність бути об’єктом дослідження. Це, напевно, мало свій сенс, і то неабиякий. Уся сценічна дія нагадала мені про те, що уже віднайдені вартості зв’язку з рідними людьми є набагато важливішими за пошук позареальних сенсів і адресатів.
Не раз поверталася у думках до цієї історії, і врешті-решт мене спіткало осяяння не тільки щодо закономірності саме такого фіналу “староскандинавської” історії, а й щодо самого змісту меседжів. Цей дивний дискурс, ця мова – це ж поезія. Її зовсім не обов’язково перекладати. Хоча для деяких згустків “потокового” тексту це було можливо. Знайомий данець Крістіан, мимохідь глянувши на одну зі сторінок, “виловив”, упізнав декілька знайомих слів, простих словосполучень рідною мовою на зразок – “я маю”, “цей камінь” – і переклав їх для мене англійською. Іще одна германістка, інтегрувавши знання декількох мов, пояснила, що в одному із послань ідеться про шлях до якогось символічно важливого місця. Схоже, вона “перекладала” таким само інтуїтивним методом, як і лікар “назчитував” усе це десь із ближнього всесвіту. Інші ж солідні фахівці жодного змісту не побачили, можливо, якраз солідність завадила. Врешті-решт декілька розрізнених фрагментів матеріалу, які я встигла розшифрувати, надовго залишилися в паперових архівах і чекали на використання у тексті жанрового різновиду “есей про усе”, ось як цей теперішній.
До речі, із Крістіаном-данцем і уже згаданою біологинею Сонею пов’язана низка подорожей на півдні штату Арізона. Один із маршрутів привів нас у Седону, яка приваблює мандрівників мальовничими краєви-дами червоних скель і таємницями кількох особливих “звихрень”, “круговертей”, які ще індіанцям були відомі як “місця сили”, пульсації джерел енергії. Після відвідин Седони Соня почувалася вдоволеною як турист, але рішуче відкидала можливість впливу на себе якихось особливих субстанцій: “Ну, нічого такого я там не відчула…” Біолог-дослідник, вона стоїчно захищала свою свідомість від проникання в неї будь-яких містичних єресей. А загадкове усміхання Соні було пов’язане з тим, що вона припускала, наскільки суттєво більше значення ці місця можуть мати для мене.
Справді, cхоже на те, що декілька сезонів у Арі-зоні, зоні раю, розрухали конструкції інформаційних зв’язків із довкіллям, налаштували на потік новин із майбутнього. Починаючи із того часу уява все частіше дивні речі виводила на “монітор”, діставала із конструкторсько-проектних планів буття. Ось осипаються, наче пісок, височенні будинки, у сні місцем дії був Рим, а в реальності це сталося саме так – у Нью-Йорку, тільки на півроку пізніше. А ось на картинці сну – якісь дивні апарати у кольорах яскравих водополімерних фарб, вилітають із підземних ангарів у пустелі. Я зрозуміла, щó це, коли більш ніж через десятиліття потому вперше побачила дрони.
Південноарізонське містечко Ногалес розташоване на самому кордоні із Мексикою – причому по обидва його боки. Якраз тут, у Ногалесі, Карлос Кастанеда зустрів Дон Хуана, як сам же й описує. Про це я дізналася пізніше. А в час відвідин ми були зачудовані етнографічною дипольністю міста. Одна його частина – вулиці в мексиканському колориті, із безліччю крамничок для туристів і сувенірних розкладок просто на пішохідних частинах, а інша типово американська – відполірований склобетонний мегаполіс. За правилами, що були чинними у час наших відвідин, на мексиканську сторону усіх випускали легко і без перевірки документів, а назад до США – впускали дуже вибірково. Ось ми повертаємось додому, а на вході, біля дверей-обертівки, нас зустрічає полісмен. Крістіан і Соня показують свої паспорти, данський і німецький, – і за мить вони уже на американській території. Мій паспорт викликає у охоронця кордону зовсім інші емоції – бажання “розібратися”, а мені його реакція прояснює, що я накоїла, – без дозволу подалася у чужу країну. Соня і Крістіан вдають, що усе гаразд – “вона з нами”, “ми разом”, і після хвиль вагання офіцер усе ж дозволяє мені приєднатися до друзів. На таке ставлення до українського паспорта попрацювало багато поколінь. І досі працює. Але все ж у світі відчувається і зміна у ставленні до України. Є більше знання про неї, і, напевне, більше позитиву у цьому знанні.
Розмови з іноземцями про Україну із дев’яностих років минулого століття залишили незабутнє враження з приводу того когнітивного стресу, який переживали люди у період, коли Україну вчилися упізнавати, виокремлюючи серед інших суб’єктів колишнього Союзу. Ідеться не про агресивно-шовіністичні типажі – вони не зникли й дотепер, у якому завгодно закуткові світу знайдеться обиватель-гомо совєтікус чи “експерт” ватного штибу. Перебудова свідомості заторкувала тих, хто щиро намагався потіснити у своїй уяві таку тотальність, як близнюки-брати Союз і Росія, і знайти трішки місця для сприйняття української окремішності. І от, скажімо, людина, яка щиро хотіла бути приятелем України, вислуховує мою розповідь про події в новій державі, киває на знак згоди, але через кілька хвилин цікавиться: “І що у вас в Росії… ой, в Україні…” П’ятнадцяти хвилин спілкування було вочевидь недостатньо, щоби “перемалювати кордони” на внутрішній карті світу. Лінії на цих мапах відретушовувалися роками, і в дев’яностих процес переусвідомлювання лише починався. Зараз же люди, особливо із молодших поколінь, мають достатньо інформації, щоби прореагувати зі знанням справи і позитивно: “О, Україна! – це чудово”.
І що ж такого чудового знаходять в Україні ті, хто таки хоче сказати щось приємне її мешканцям? Дизайнер Селіна з Аргентини, красива дівчина з білявим волоссям, отриманим у спадок від ірландських предків, і виразними ластівковими чорними бровами, які дісталися їй від родичів з іспанським корінням, знає про Україну як місце, де є багато дівчат-моделей. Селіна приїхала до Нью-Йорка на курси дизайну, і з нею ми спілкуємося у хостелі на Манхеттені. У відпочинковій зоні цього ж закладу Фредеріко із Португалії розповідає мені про своїх українських друзів-програмістів, а ще показує на комп’ютері цілу добірку фотографій із Євромайдану – якраз на початку революційних подій він гостював у Києві, а повернувся додому до того часу, як ці події стали кривавими. Прихильні відгуки згладжують негатив від інших, об’єктивно прикрих віддзеркалень української дійсності в уяві зовнішніх обсерваторів. Найперше, зчищування накипу корупційності із образу України ще не починалося, а це ж і не єдина проблема.
Як у душі людської є схильність до зазирання у майбутнє – так відповідно є тексти із такою особливою функцією і тематикою. Я називаю їх “дискурси майбутнього”. Найчастіше ці дискурси “водяться”, трапляються у сфері художньої творчості. Щоправда, літературні дискурси майбутнього можуть дозволити собі зовсім не турбуватися перспективою “cправджування” написаного. Література, ця пошуково-дослідницька форма буття й існування душі, дозволяє приблизну футурологію, сенсом якої є конструювання суті, а не форми. Аудиторія щасливо плескає у долоні, коли хоча би так-сяк окремі передбачення збуваються. І все ж на тлі численних благеньких футурологічних спроб окремі автори вражають прецизійністю у передбаченні не тільки обрисів, а й деталей майбутнього.
Восени дві тисячі дванадцятого року мені пощастило побувати на зібранні поважних членів української вашингтонської спільноти, які прийшли в Український католицький собор Пресвятої Родини, щоб обговорити книгу Юрія Щербака “Час смертохристів. Міражі 2077 року”. Дехто встиг дотоді уже прочитати і наступний роман “Час Великої Гри. Фантоми 2079 року”, який став другою частиною “трилогії часу”. Кожен із промовців обирав для розгляду найближчу для себе тему – економічні реалії, політика, культура. Усі розуміли, що реальність у романі особлива, художня, гротеск посилює наголос на “улюблених” ідеях автора. Але все ж диспутанти з ентузіазмом ділилися спостереженнями із приводу того, як візії начебто далекого майбутнього із роману буквально справджуються на очах. Тієї осені “матеріалізовувалися” описані у творі сюжети стосунків між владою і народом: “симетрично” до романних замальовок увиразнювалися реальні симптоми авторитаризму і разом із тим – наростали ознаки спротиву суспільства.
А ще ж Юрій Щербак зробив запас для сцени подій у декілька десятиліть, і те, що не було схожим на повсякденність, можна було віднести до справ далекої і/або гіпотетичної перспективи. Так дивно тоді, у дві тисячі дванадцятому, виглядав опис перетворення країни на військовий табір. Озброєні групи людей, самодіяльні воєнізовані формування… Звідки це? Виявилося, що таки із майбутнього, причому із найближчого. У дві тисячі чотирнадцятому році ті картини стали реальністю. Треба віддати належне інтуїції автора, і це слово тут означає знання про майбутнє, що походить із його геополітичного, дипломатичного досвіду. А на це уже і трохи містики нашарувалося – досвід геостратега і просто знавця життя дозволяв авторові писати, перебуваючи у стані тісного контакту зі справжнім майбутнім, бачити його живі сценарії.
А ось різноманітним інтуїтивістам-ясновидцям, які є найбільшими постачальниками “дискурсів майбутнього” на інформаційний ринок, доводиться важче – від них очікують конкретики передбачень, яка власне є перепусткою у це звання. Тут і починаються труднощі. Бачення точних сценаріїв не роздають направо й наліво навіть довіреним і досвідченим. Наскільки знання про прийдешнє відкрите для підсвідомості, настільки воно закрите для свідомості. Причина проста – щоби підприємливе раціо не скористалося інформацією надміру корисливо.
Окрім того, доконаних провидців надто мало, бо життя мусить зводити бар’єри на шляху людської схильності до сотворяння кумира. А його ж, згідно зі заповідями, сотворяти не належить. Тому “просочування” важливих деталей у світ людських егоїстичних інтересів супроводжується “маскувально-захисними” маневрами, до яких належить компрометування джерела, включно зі самокомпрометуванням. Навіть найповажніший футуролог-практик просто-таки зобов’язаний на дев’ять правильних прогнозів зробити хоча би один скандально недоречний. А у резерві ще ж є і “ефект Кассандри”, тобто – чим “віщіші” передбачення – тим більш публіка не йме їм віри… Відповідальні за підготовку до майбутнього роздають реципієнтам маленькі порції знань, і тільки тоді, коли це потрібно, і тим, кому потрібно. Знати задум режисера – це ж означає і поділяти відповідальність за долі акторів та їхню гру. Замість багато знати – краще багато вірити й чекати.
Все ж іноді “дискурсам майбутнього” довіряють закидання у свідомість, чи, як тепер кажуть, “злив”, інформації про важливі речі, особливо зі сфери стратегічної футурології – її візії важче використати як товар, на відміну, скажімо, від знання про виграшний номер квитка. Cтратегічна футурологія, власне, говорить про добре відоме, але має на меті зміцнення впевненості. У нас cьогодні хаос? Такий вигляд мають великі післязавтрашні зміни. Завжди так не буде. “Дискурси майбутнього” обіцяють це із усією відсутністю наукового авторитету. Один зі згаданих психологів-інтуїтивістів, вдивляючись у далину-глибину прийдешнього, сказав: “Колись в Україні буде велика цивілізація. Років десь через сто-сто п’ятдесят”. Ну що тут скажеш. Зате надихає… Можна вірити не тільки у те, що так станеться, а й у те, що ми будемо свідками цього, хоча би у якийсь непрямий спосіб.
Є місця великого зустрічання душ, де вони стають або залишаються охоронцями одні для одних, незалежно від часу і простору. Опис одного із таких місць я опублікувала у “книзі облич” навесні п’ятнадцятого року – як коментар до вірша “Вознесіння”, у якому йдеться про спів далекого хору душ, прибульців зі земних негод: “…В окраїнному районі Львова, на відносно невеликій території одного із комплексів житлових будинків, доволі часто, хоча й із різними інтервалами, виразно чути дивний спів, який відтворює напругу земних подій. Мабуть, це спів близьких-далеких душ, хори Домінеї. На цих “верхніх поверхах” колективної свідомості усе вирувало в часи Майдану, з початком військових дій навесні минулого року мелодії наче самі йшли у наступ, за стилем це нагадувало ораторії. Цієї весни усе було доволі спокійно – перемир’я… чи “перемир’я”. Лише нещодавно знову відчутнішими стали тривожні ноти у мелодіях небесного хору…”
Коли розпочалися “трансляції” хорового співу, із осені тринадцятого року, я пригадала собі, як декілька років перед тим загадковий чоловік, із яким разом довелося шукати новопереміщену адміністративну установу на Сихівському масиві, кинувши погляд на дахи того комплексу споруд, зауважив мимохідь: “Особливе місце… cхоже на пункт управління територією”. А пояснити не потурбувався. Випадково чи ні, але саме це місце потім зазвучало мелодіями. Ще один характерник, якого бачила всього раз у житті колись давно, взявся, щойно познайомившись і не давши мені оговтатись, визначати, до якої “духовної групи” я належу: “Злагода”? Ні… “Технічна команда”? Ні… О, це – Домінея”. Мою стривоженість цей чоловік трохи заспокоїв, запевнивши, що багато членів родини і друзів також до неї ж належать. Дрібнички-небилички… тоді вони лише змусили усміхнутись. А зараз мені зрозуміло, що навіть найвипадковіші зустрічі, найхимерніші розмови із минулого були підготовкою до теперішнього часу, який став дивною амальгамою трагічних і катарсисних настроїв, тривоги і надії, буденного й незвичайного. Як і підготовкою до книги Злати.
Ну ось так – сама написала, сама “проаналізувала”. Або так: спасибі тобі, Злато, за те, що з’явилася у моєму житті у складний час, який, втім, дозволив усім нам знайти цікаві і змістовні відповіді на запитання про ідентичність – що, звичайно, не означає віднаходження остаточних відповідей. А далі… нас знову чекають подорожі різними маршрутами. Міграції у фізичному просторі й у просторі уяви, у яких кожна подорож, кожна наступна міграція зберігає пам’ять про усі попередні. Може, серед нових мандрівок будуть і поетичні. Якщо ж їх буде небагато – життя цікаве у всіх своїх виявах, і у всіх своїх виявах воно є поезією.

Людмила Павлюк,
листопад-грудень 2015 р., Нью-Йорк