Під час недавнього (12 липня) відзначення у Чорткові Дня міста серед найшановніших гостей був народний артист України Борис Мірус. Він, один із найвідоміших акторів Львівського національного академічного драматичного театру імені Марії Заньковецької, – уродженець села Синякове, що нині належить до Чорткова. Свого часу навчався в цьому місті у школі та гімназії імені Мар’яна Шашкевича.
Відтак, після другого приходу “визволителів” був заарештований, звинувачений у націоналізмі та підготовці замаху на компартійного діяча Микиту Хрущова і засуджений на десять років виправно-трудових таборів. Після повернення у 1957-му з Воркути продовжив служіння Мельпомені в театрі ім. М. Заньковецької. Тут творить і тепер: попри те, що торішнього серпня переступив межу 90 років, продовжує грати в чотирьох виставах…
При святкуванні Дня міста-2019 Бориса Михайловича відзначено званням “Почесний громадянин Чорткова”.
Цей спогад – про співпрацю Бориса Міруса із тернополянами, зокрема зі знаним митцем, заслуженим художником України Ярославом Омеляном.
…Я очам своїм не повірив! З опущеною головою сидів у коридорі другої міської поліклініки Тернополя, очікуючи прийому в лікаря. Раптом хтось доторкнувся до мого плеча. Звівши погляд, я побачив перед собою живу легенду заньківчан – Бориса Міруса. Так, це був він, зірка першої величини серед корифеїв та їхніх молодших колег. Едгар у “Королі Лірі” В. Шекспіра, Косак у “Для домашнього вогнища” І. Франка, Мілєвський у “Блакитній троянді” Лесі Українки, Сорін у “Чайці” А. Чехова, Пузир у “Хазяїні” І. Карпенка-Карого, Суворін та Кропивницький у “Марії Заньковецькій” І. Рябокляча, Хлинов у “Гарячому серці” О. Островського, Супрун у “Порі жовтого листя” М. Зарудного, Вусач у “Планеті сподівань” О. Коломійця… Такі різні, аж до протилежності, роботи, об’єднані спільним знаменником – талантом Актора, його вмінням відшукати ключ до творення неповторного образу… Це – враження з “гальорки” із моєї студентської юності, коли ми у Львові “ходили на Міруса”. А згодом, уже з Тернополя, “їздили на Міруса”. І в пам’яті – його Майор у неперевершеному за числом показів спектаклі “Дами і гусари” за однойменною п’єсою О. Фредра, Той, що застряг у ліфті – в колючому для компартійних чиновників “Замшевому піджаку” С. Стратієва, Овлур у глибинно-філософському “Сні князя Святослава” І. Франка… А ще – один із фундаторів галицького театру Іван Рубчак (“Я вибираю “Березіль” Н. Бічуї і Б. Козака), закостенілий у вчорашньому стилі керівництва директор Цибін (“Проводимо експеримент” В. Черних і М. Захарова), вогненний Максим Залізняк (“Гайдамаки” та Т. Шевченком)…
Від ролі до ролі Майстер вигранював талант, доповнював свою творчу палітру новими барвами, досягав цілковитої гармонії у їхньому поєднанні. Його не обділяли увагою ні критики, ні глядачі. Й значною мірою завдяки Б. Мірусу театр ім. М. Заньковецької і в складні у політичному розумінні часи залишався чи не найпотужнішим у древньому місті осередком високої духовності, джерельницею високих ідеалів.
І ось – особисте знайомство. Виявилось (уже після того, як Борис Михайлович таки переконав мене не відкладати візит до лікаря у зв’язку з несподіваним приїздом гостя, і ми продовжили розмову), приводом для приїзду Б. Міруса стало те, що він прочитав укладений завдяки моїм старанням збірник “Павло Загребельний у спогадах сучасників” (1998 р.), виданий до річниці від дня відходу у вічність цього народного артиста України, актора і режисера, багаторічного очільника Тернопільського театру ім. Т. Шевченка, й забажав, щоб я допоміг йому впорядкувати і випустити книгу споминів. Пропозиція почесна й відповідальна. Мої “віднікування”, мовляв у Львові є багато авторитетних майстрів пера, нічого не дали. У пана Бориса був “залізний” аргумент: “Я хочу, щоб моя книжка була зроблена з такою самою любов’ю і на такому професійному рівні, як про Павла Івановича…”
Почалася напружена робота. Для мене було великою приємністю відкрити для себе ще один, окрім акторського, талант Б. Міруса – літературний, його вміння не тільки відтворювати, а й творити Слово. Спогади були наповнені багатим фактажем, цікавими спостереженнями, соковитим гумором… Пам’ять авторе надзвичайно чітко зберегла не тільки події, епізоди, а й, здавалося б, дріб’язкові деталі, без яких неможливо домогтися переконливої правдивості. А головне, що вони, ці спогади, відзначалися чіткою громадянською позицією істинного Українця, принциповістю в аргументуванні своєї позиції, кришталевою чесністю та відвертістю. Вражала порядність Бориса Михайловича у всьому – й у великому, й у малому. І в судженнях про сучасний стан театру взагалі й театру імені М. Заньковецької зокрема, і в клопотах про те, щоб на сторінки збірника обов’язково потрапила світлина тієї чи іншої людини, та ще й неодмінно найкраща.
А друга риса, котрою аж світиться Борис Михайлович, – його доброта. Цим він нагадує мені світлої пам’яті свого земляка з Чортківщини, згодом харків’янина Степана Сапеляка – поета, чиї твори виходили друком у багатьох країнах, члена міжнародного ПЕН-клубу, лауреата найвищої в Україні літературно-мистецької нагороди – премії імені Тараса Шевченка.
Цікавий штрих: обидва – і Борис Мірус, і Степан Сапеляк свої молоді роки відстраждали у концтаборах московської імперії, а залишилися дивовижно добрими. До людей, до птахів, до тварин… (Пригадуються рядки зі щоденника Олександра Довженка: “Стаю такий добрий, що вже птиці сідають на мою сиву голову…”). Може, тому вони, великі страждальці й великі патріоти, залишилися такими добрими, бо спізнали істинну ціну життю і смерті, правді й брехні, дружбі й зраді. І як по-християнськи вивищується ця доброта над істеричними криками тих перевертнів, які горланять чи не тому, щоб заглушити голос власної совісті. Якщо вона, звичайно, у них є…
Працюючи над книгою, ми з Борисом Мірусом вирішили, що вона складатиметься з двох частин: “Спогади артиста” і “Друзі про нього”. Серед вихідців з Тернопільщини, які подали свої матеріали до цього збірника, були незабутній краєзнавець Петро Медведик, заньківчани Богдан Антків і Олександр Гринько (хай спочивають з Богом!), актор театру ім. Т. Шевченка Іван Ляховський (нині теж народний артист України) й автор цих рядків.
Настала пора думати про обкладинку. Знаючи вимогливість Бориса Михайловича, я розумів, що виконати таке замовлення може Майстер тільки його рівня, Митець, який зрозуміє трагізм і високий політ долі Актора. Тому й вирішив познайомити Бориса Михайловича з Ярославом Максимовичем Омеляном, теж колишнім політв’язнем, художником, який не тільки відмінно опанував свій фах, а й добре знає поліграфію. Адже закінчив у Львові інститут прикладно-декоративного мистецтва та поліграфічний інститут (нині Українська академія друкарства). Оформив чимало видань, мав кілька персональних виставок, у тому числі за кордоном, перемагав у всеукраїнських конкурсах.
Розмова двох репресованих, але нескорених жертв більшовицького режиму, які, попри все, зуміли підкорити життєві висоти, затягнулася надовго… А коли ми з Я. Омеляном провели Б. Міруса на вокзал, Ярослав Максимович повернувся до робітні – читати рукопис майбутньої книжки.
Через кілька днів запросив нас до своєї майстерні подивитися ескіз майбутньої обкладинки. На чорному фоні – фото Бориса Михайловича у профіль і анфас, а ці світлини ніби пронизує червона зірка з колючого дроту. На її видовженому кінці, що гостряком впивається в серце молодого актора і закінчується теж хижацьким серпом і молотом, зачеплена трепетно-сумна маска, що символізує театр. Побачивши цей ескіз, я не втримався від вигуків захоплення. А Борис Михайлович змахнув непрошену сльозу.
…Книжка “Борис Мірус” вийшла світ навесні 2000 року у видавництві “Економічна думка”, де я тоді працював головним редактором. Із сотень обкладинок, які мені випало підписувати до друку, цю запам’ятав чи не найбільше. Відтоді при кожній нашій телефонній розмові Б. Мірус обов’язково передавав найщиріші вітання Я. Омеляну. І я поспішав до робітні Ярослава Максимовича, щоб потішити його добрими словами. Так триває й досі, коли обидва митці, майже ровесники, яких береже Господь, і на дев’яносто першому році життя продовжують творити. Ярослав Омелян недавно подарував мені альбом книжкових знаків “Екслібриси пам’яти”, де зібрано 165 мініатюр, присвячених видатним українцям.
А рік тому я отримав від Бориса Михайловича прекрасно виданий у Львові томик “Мої 70 заньківчанських літ” з таким його автографом: “Дякую Тобі, Богдане, що Ти першим вселив у мене віру в літературні можливості й переконав мене своєю мудрістю і завзятістю: “Обов’язково напишемо! І добре напишемо!” Так і вийшло. Я до сьогодні збираю плоди письменницького хисту… Щиро обнімаю Тебе і зичу доброго здоров’я”.
Доброго здоров’я і Вам, Борисе Михайловичу! І Вам, Ярославе Максимовичу!
Богдан МЕЛЬНИЧУК,
письменник, заслужений діяч мистецтв України.
