У краєзнавчих студіях склалася дивна традиція, що висвітлюються ті населені пункти, які колись мали статус містечок, місце розташування яких було на важливих комунікаційних шляхах і вони пов’язані з історичними подіями. Ті поселення, які стояли осторонь й були наче “віддалені від світу”, менше відображаються в наукових і краєзнавчих розвідках. Однак історія – це той складний процес взаємозв’язку суспільних відносин, у якому ці населені пункти мали значні і вирішальні події в минулому. Таким “забутим” і мало висвітленим в історії краю залишається село Шманьківці, що розташоване на правому березі річки Нічлава за 12 км на схід від Чорткова.
На території села заселення вирувало здавна, про що свідчать археологічні дослідження. На околицях села виявлені і досліджені поселення трипільської культури (ІУ-ІІІ тис. до н.е), ними були носії землеробсько-скотарських племен мідного віку. Матеріали доби пізньої бронзи репрезентують старожитності культури Ноа (14-11 ст. до н.е.), а ранньозалізного часу – це голіградська культура (11-7 ст. до н.е.). Далі матеріали перших століть нової ери репрезентують старожитності черняхівської культури (2-5 ст. н.е.) та ранніх слов’ян – це культура Лука Райковецька (7-10 ст. н.е.). Власне тоді територія Шманьковець входила в склад Хорватського племінного об’єднання, яка наприкінці X століття внаслідок походу київського князя Володимира Святославича ввійшла в склад Київської держави. Під час археологічних обстежень місцевостей у селі виявлено та обстежено кілька пунктів старожитностей княжого часу. Матеріали цього періоду збігаються із часом, коли після розпаду Київської держави, із 1084 року, ця територія вже належала до Теребовлянсько-го удільного князівства. Потім з 1141 року, коли княжі удільні міста Теребовля й Звенигород ввійшли на правах волостей (окремих земель-князівств), уже належали до Теребовлянської землі Галицького князівства. З кінця XII ст. ця територія ввійшла в склад Галицько-Волинського князівства, однієї із наймогутніших держав в Східній Європі – вона проіснувала з 1199 по 1349 роки.
Далі за панування на теренах Західного Поділля точилися сутички між Польщею, Литвою та Угорщину. Лише після 1363 року ці землі відійшли до володінь литовських князів Коріатовичів, які згодом визнали свою васальну залежність від польських королів. З 1397 року навколишні землі Шманьківців належали до Скальського округу, який був переданий у приватне володіння Спиткові з Мельштина. На початку XV ст., впродовж 30 років ці землі перебували у складі Великого Князівства Литовського. Однак з 1434 року Західне Поділля було остаточно приєднане до Польщі.
На той час припадає перша писемна згадка про село Шманьківці. Зберігся документ від 16 липням 1449 року складений у Теребовлі, який засвідчував, що Грицько Кирдей дарує своєму брату Зигмунду Кирдею Шманьківці та сусідні села: Давидківці, Лопотівці (тепер це вулиця поблизу Колиндян) та Чорнокінці. Свідками цього поділу були Дмитро Спикловський, Петро Романовський, Ян Бучацький та теребовлянський підстароста Лешко з Довгого. Другу згадку про село знаходимо в документі, датованому 29 вересням 1485 роком. У ньому йдеться, що польський король Казимир підтверджує продаж Яном Фредром маєтності у Скальському повіті братам Михайлу, Станіславу та Іоахиму Бучацьким на власність села Шманьківці та сусідніх Швайківці.
Серед наукової літератури вдалося відшукати інші документи. Наприклад, у XIX томі збірника «Zrodla dziejowe» за 1889 рік, який був складений польським істориком М. Яблоновським, наводиться перелік слуг, які в 1565 році сплатили побор за своїх патронів. Ними були Станіслав, писар замку у Скалі та управитель маєтностів Героніма Лянцкоронського -він сплатив побор за Шманьківці та Швайківці, Росохач, Залісся. Також згадується Семен Івановський, слуга Творовсько-го, який сплатив побор за Шманьківці та Швайківці. Тобто Шманьківці у той час мали кілька власників.
Слід зазначити, що існують різні версії етимології походження назви села Шманьківці. Але жодні народні версії чи інтерпретації краєзнавців не можуть дати правильної і ствердної відповіді на це запитання. Тому потрібно завжди звертати увагу на матеріали досліджень фахівців з ономастики. Ця наука є цінним джерелом інформації, на яку повинні покликатися археологи, які займаються питаннями дослідження старожитностей періоду середньовіччя, ранньомодерного часу, а також історики та краєзнавці. Тобто ономастика є спеціальною мовознавчо-лінгвістичною дисципліною, яка займається питаннями етимології походження власних назв (імена, прізвища, прізвиська) – тобто це так-звана галузь антропонімії. Інший напрямок ономастики – це вивчення й дослідження походження географічних назв. Тому покликаємося на монографію “Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів (відантропонімні утворення)” провідного в Україні фахівця із ономастика, доктора філологічних наук, професора Львівського університету М. Худаша. Науковець зазначив, що початкове значення було “Шмайківці”, що означало “рід або підданці Шмайка”. Тобто первісна назва села звучала Шмайківці, яка згодом переросла у Шманьківці у зв’язку із перезвучанням літери “й” на “н”. Прямий аналог цьому – це український відповідник назви “Шмайко”.
На початку XVII ст. біля зі Шманьківців виникло нове село – Шманьківчики, яке вперше фігурує у документах за 1610 рік під назвою Шманьківці Старі або Малі або Підлісні, в 1678 – це Шманьківчики. З огляду на ці дані стверджуємо, що частина населення Шманьковець заселилася поблизу лісу та старого битого шляху, який вів в сторону Скали та Кам’янця. Нове поселення також отримало співзвучну назву, назва якого походила від Шманьківців. Про це ствердив М. Худаш, він зазначив, що його назва означає “ті, що переселилися з села Шманьковець”.
Знаменними і насиченими подіями було XVII ст. в історії села. Наприклад історик та монах-домініканець С. Баронч у своїй двохтомній монографії «Rys dziejow zakonykaznodziejsniego w Polsce» за 1861 рік писав, що 22 лютого 1610 року Станіслав Гольський, воєвода руський і староста барський заклав у Чорткові домініканський кляштор і костел Найсвятішої Панни Марії і святого Станіслава. Для конвенту ордену отців домініканців він записав частину своїх маєтків у Шманьківцях. Тут важлива деталь: 26 листопада 1624 року домініканці вирішили разом із сусідом Шманьковець Павлом Кельпинським збудувати у селі замок, який був валами оточений для оборони місцевих жителів від нападів татар. Але в наступному столітті його розібрали на матеріал, який використовували для побудови кляштору і костелу у Чорткові.
Причиною побудови замку стали постійні напади татар на Поділля. Особливо спонукала та обставина, що на початку 1624 року на Придністров’я рушила орда кримсько-ногайського загону Сармаш-мурзи. Проти ординців вирушило військо С. Конецпольського, у складі 3500 кварцярних жовнірів і 1500 добровольців.
Місце локалізації цього замку виявив автор статті на початку 1990-х років. Хоча зазначені відомості С. Баронча про замок надто скупі, їх можна доповнити, проаналізувавши подорожні нотатки шпигуна Ульріха фон Вердума (16321681), який був співробітником агента французького уряду абата Пом’є. Він з 11 липня до 30 серпня 1671 р. в складі військової експедиції здійснив третю подорож по Україні через Галичину та Поділля. Користуючись нотатками, які були надруковані у монографії польського історика К. Ліске «Cudzoziemce w Polsce» за 1876 рік, встановлено, що під час подорожі, 26 липня 1671 року, Ульріх фон Вердум вирушив попри Теребовлю, Янів та Яблунів до Копичинців. Далі “через зарослі кущами і кам’янисті гори … через урожайну рівнину” за дві милі дістався до Чернихова. Тут У. фон Вердум зустрівся з польською армією, яка розташовувалася обозом на схилі. Він розклав свій намет біля бічного полку драгунів, яким командував пан сеньйор де Бохан, люксембурзький шляхтич. Чернихів, як писав мандрівник “є село з замком, яке кілька днів тому, після тривалої оборони, татари взяли штурмом і вбили всіх людей, не пошкодувавши жінок і дітей, які там переховувалися. Наші люди бачили їх тіла, які були ще не похованими”.
У своїх коментарях до монографії, К. Ліске дотично зазначив, що село Чернихів може бути Чорнокінцями. Водночас зазначаю, що в своїх подорожніх нотатках У. фон Вердум допускав багато помилок й неточностей, стосовно опису й місця розташування багатьох населених пунктів. Це не дивина, адже У. фон Вердум значну частину інформації брав з усних оповідів очевидців або інформаторів, які не були підтверджені документальними свідченнями. В даному випадку допущена серйозна помилка У. фон Вердумом, який із невідомих нам причин назвав населений пункт Чернихів. До речі, на карті Поділля, яку склав французький інженер-картограф Боплан, Шманьківці також фігурують під однозвучною із Чорнокінцями назвою – це Чермінківці (Czerminkofce).
Стосовно місце розташування замку у Чорнокінцях, то навіюються певні сумніви. Автор статті проводив в цьому районі археологічні обстеження, але жодних фортифікацій виявлено не було.
Навіть таких топонімічних назв, як “замок”, “підзамочок”, “замчище” або “городище” чи “вали”, котрі можуть свідчити про укріплення в цьому районі, немає. Тому польський історик К. Ліске, не маючи жодних даних стосовно точного місця локалізації замку, послався на повідомлення відомого галицького історика, краєзнавця та археолога А. Шнайдера. Він подав інформацію про місце знаходження поблизу сучасного села Малі Чорнокінці “обозиська”. Тому К. Ліске дотично зазначив, що Чернихів “to pewne Czarnokonce, gdzie sie na polach znajduja jesczcze slady obozowiska”.
Однак припущення К. Ліске для істориків і краєзнавців видалися за чисту монету, які почали стверджувати, що замок був на території села Чорнокінці. Але постає риторичне запитання: у яких саме? Адже в тій місцевості є три села з однаковою назвою – Чорнокінці Малі, Чорнокінці Великі та Воля Чорнокінецька.
Вивчаючи військові топографічні карти Австро-Угорщини XIX ст., було встановлено, що неподалік шляху із Колиндян на Пробіжну пролягає польова дорога до села Малі Чорнокінці. Там поблизу роздоріжжя на широкому і розлогому полі австрійські картографи позначили військове укріплення у вигляді чотирикутника – це був редут, який з’єднаний із п’ятикутним бастіоном. Тому розчаровую істориків та краєзнавців: це укріплення не є замком. Це цілковито інший тип оборонних споруд. які зводили під час або напередодні бойових дій. Оскільки їхнє зведення і встановлення відбувалося на сільськогосподарських угіддях, поблизу населених пунктів або поряд об’єктів довготривалої фортифікації, то з плином часу їх засипали.
За Бучацьким мирним договором 1672 року Поділля відійшла до Туреччини, а Шманьківці належали до Язловецького саджаку Чортківської нахії Кам’янецько го еялету Подільського пашалику. Тільки після Карловицького мирного договору село знову повернене Речі Посполитій. У той час, початку XVIII ст. біля Шманьківців виникло нове поселення – село Струсівка. За етимологією назви воно має антропонімне походження, тобто назва виникла від особової назви. Можливо, Струс був представником гілки польської шляхти Струсів. На превеликий жаль, але відомості про село дотичні, а вся наявна інформація досі не опрацьована. Тому матеріали про Струсівку можуть зберігатися в архівних установах України, Польщі та Австрії. У дослідженнях доктора історичних наук, професора І. Скочиляса зазначається, що у генеральних візитаціях 1732-1733 років на Струсівці була церква святого Михаїла Архангела, а в Шманьківцях – церква святих Косми і Дем’яна Безсрібників. Ці дві парафії належали до Чортківського намісництва Львівського крилосу. Потім за генеральними візитаціями 1758 року згадується лише церква у Шманьківцях, яка за церковною реформою належала до Галицького крилосу Чортківського намісництва.
З інших джерел стало відомо, що за переписом єврейського населення 1764 року, у Шманьківцях проживало 6, на Струсівці 8 іудеїв, які належали до кагалу містечка Збриж на лівому березі р. Збруч.
Таким чином, дослідження кожного населеного пункту (навіть невеликого) надзвичайно важлива справа. Матеріали таких досліджень мають змогу відкрити і виявити невідомі й маловідомі факти і події минулого краю.
Володимир ДОБРЯНСЬКИЙ археолог, спелеолог, дослідник старожитностей, фортифікацій та топоніміки краю
Джерело: Добрянський, В. Матеріали давньої історії Шманьковець та замку / Володимир Добрянський // Свобода плюс Тернопільщина. — 2021. — № 31 (23 квітня). — С. 3. — (Акценти); № 34 (7 травня). — С. 3. — (Акценти).