МЕНЕ ДО ЛЬВОВА ПРИВЕЛО КОХАННЯ (Із флешки спогадів)

Щойно (24 квітня 2025 року) ректор Львівського національного університету професор Володимир Петрович Мельник повідомив мене, що я став професором Alma mater,

Це честь для мене.

Дякую всім причетним і насамперед рідному факультету журналістики за підтримку.

Користуючись приємною нагодую, пропоную кілька емоційних слів про свій шлях до професорського атестата…

Будьмо і тримаймося!

МЕНЕ ДО ЛЬВОВА ПРИВЕЛО КОХАННЯ

(Із флешки спогадів)

У Львiвський державний унiверситет iменi Iвана Франка мене привело кохання…

Повернувшись на рiдну Волинь iз Забайкалля у 1986 роцi, де добував армiйську службу пiсля того, як вiдчув себе поетом, залишивши вiйськове училище у тодiшньому Ленiнградi, я хотiв працювати на заводi i вступати на Луцький фiлфак, але журналiсти мiсцевої рожищенської «районки», якi друкували мої вiршi, коли я ще був курсантом i каменедробильником у тайзi, рекомендували мене кореспондентом сусiдської газети сусiднього (кiверцiвського) району. Друкуючи свої вiршi та журналiстськi матерiали, готуючись вступити до Київського унiверситету на факультет журналiстики, познайомився iз гостею редакцiї – моєю майбутньою дружиною Людмилою Петрук, яка працювала у цiй районцi до мене, де друкувала свої чарiвнi вiршi, а на той час навчалася у Львiвському унiверситетi… Закохався через її вiршi у неї… тому кардинально змiнив свої плани – поїхав за Музою-поетесою, Поетесою-музою вступати на журналiстику до Львова, де уже був на шкiльнiй екскурсiї десять рокiв тому i де вчилася в нашому ж унiверситетi у 1950-х роках на хiмiчному факультетi моя рiдна тiтка Софiя Олексiївна Вовкотруб. Вступив iз Людмилиною допомогою, бо вона пiдтягнула мою англiйську мову. Людин однокласник Петро Рибчук (тепер редактор «Закордонної газети» у США), пам’ятаю, прийняв мене за «Людиного братика», зваживши на нашу певну (волинську) зовнiшню схожiсть.

Зi Львовом у мене теж зародилася взаємна любов, яку я, пропускаючи через душу, трансформував у драматичну лiрику:

ЛЬВIВСЬКЕ

У вечори малиново-тугi,

Де час iде так холодно i довго,

Оцi бездiтнi статуї богiв

Нам суєту пробачити готовi.

Здається, вiтер тут закам’янiв,

Хрести в руках пiдносить на колiнах.

Прощальний дощ.

В душi – як на вiйнi.

Обличчя зiр не мого поколiння.

Народ – як люде.

Люди – як народ…

Нема пiсень

Сучасних нам пророкiв.

Дуель вiкiв…

Тут Аполлон, i лорд,

I донна Анна,

I бiблiйнi кроки…

Спiшать прожити, жити не спiшать

Оцi самотнi верби i каштани.

Фотограф.

Лiд.

Пластмасове лоша,

Яке iз дiтьми

В снах вiкiв розтане…

А час iде – немов старий трамвай.

Ти перед ним – то дзвонить за тобою…

Iз неба – дощ,

До неба – сон-трава…

Це Львiв.

Це вечiр.

Це зустрiлось двоє…

Поселившись у вiдомому студентському гуртожитку на Майорiвцi, вiдразу ж здружився iз черкащанином Андрiєм Юрашем, Олегом Гуликом, Сергiєм Скотновим, iз якими поселився у спiльнiй кiмнатi… Муза поезiї не зраджувала: багато i натхненно писав вiршi, поеми, драми, науковi статтi… Зустрiчався iз Людмилою. Вiдвiдував лiтературну студiю «Франкова кузня» при Iнститутi Франкознавства, де пiзнiше працював старшим науковим спiвробiтником та керiвником цiєї легендарної студiї, «пiдкорив» iз друзями та Музою усi найвищi вершини Карпат iз Говерлою разом, освоїв Крим iз узбережжям Чорного моря, схiдну та центральну частини України, про що написав вiршi:

ПОДОРОЖ У ГОРИ

Починалися гори.

Хотiлося бути орлом.

Починалася й осiнь.

I рибки кленового листя

Лiтали – як плавали…

Плакало «Пазика» скло.

Гуцул старенький шукав себе

Бiля обiйстя.

Змiйка дороги

Була вже також золота.

Сонно звивалась вона,

Як вiд лоскоту мавка.

Хмара над нами

Подiбна була на кота,

Рання зоря –

На червону рукописну правку.

Вiвцi i конi дивилися вниз –

На рiку,

Адже на нiй написав хтось

Iм’я нетутешнє.

В гнiздах орлиних

Зозульки кричали «ку-ку».

Юна гуцулка хотiлась,

Як в травнi черешня.

В нас, на Полiссi, озера,

А тут – навпаки:

Свiтлом тунельним

До Господа пiє трембiта.

Адже робилося ним тут усе навiки.

Далi – легенди…

I Стефаном Довбуш убитий.

Слово тут пахне.

Так пахне в дитинствi пирiг.

Високодонно

Полiському серцю моєму.

Скручую вiтер низький

У баранячий рiг,

В пiсню – поему.

МОНОЛОГ З МОРЕМ

Давай-но, море, вийдем з берегiв

До всiх отих людських страждань i болiв.

Ти, кажуть, море, бачило богiв.

Солониш ти, говорять, прiснiсть волi.

Душа у душу, море, заживем!

Нащо тобi отi мiлкi затоки?

Давай себе в собi перепливем

Крiзь висоту затаєно глибоку.

А ще шторми…

У мене їх не менш.

Повiр менi – без них ми б не зустрiлись.

Мої рiчки течуть по трубах вен,

Твої ледь-ледь епохами затьмились.

Рак шкiри, кажеш.

Море! Не бiда…

У нас такий прогрес у медицинi!

Ти скоро станеш свiтлим – як… вода.

А можеш стати сльозами людини.

Лише одне – вiд себе не втечеш

(Хоч у собi втопитися i можна), –

Ти знаєш, що життя не має меж.

Хоч має межi наша хвилька кожна.

Отож, давай – виходим з берегiв

До всiх отих веселощiв i болiв.

Ти, море, знаєш пестощi богiв,

А я ж пливу в човнi людської долi.

Вiдвiдував музеї Львова та областi.

ВIДВIДАННЯ БАТЬКIВСЬКОЇ ХАТИ IВАНА ФРАНКА

Я був у тебе, рудовусий лiрнику.

Солонить ще криницю батькiв пiт.

А земляки… Глибокi i довiрливi.

I ти стояв, одягнений в гранiт.

У добрiй хатi, де нiчого зайвого,

В кутку сумного хлопчика портрет.

А тиша тут… А тиша тут незаймана,

Хоч говорив iз кожним з нас поет.

Я був, як всi тодi, її частиною.

З Волинi я.

Вiд Лесi Вам привiт,

Мрiйлива пiч в святiй сорочцi глинянiй,

Космiчний голос стомлених ворiт.

По-батьковi, зовемо Вас по-батьковi,

Та образ Ваш ще бiга по дворi:

Хлоп’я рудаве i веснянкуватеньке

Завжди знайдеться серед дiтвори.

Воно бiжить на став ловити окунiв,

А Лис Микита краде в нього їх.

Каменярi з гори несуть високої

Камiння лiт на рiдний наш порiг.

Iдуть до тебе, рудовусий лiрнику.

А в кузнi – спека, так, як i колись.

Душа моя, душа спокiйна вирвалась

I обпеклась жаринкою золи.

* * *

Першу ж мою курсову роботу «Фразеологiзми в журналiстських публiкацiях» писав пiд керiвництвом Олександри Антонiвни Сербенської, якої деякi студенти боялися, розповiдаючи про неї анекдотичнi бувальщини на кшталт: «Якi файнi цвiти у вас на столi! – хотiла зробити викладачцi Олександрi Антонiвнi комплiмент схвильована студентка на iспитi. – Якi цвiти?!. – обуреним тоном вiдреагувала тодi ще доцентка. – Обикновєннi… – високотоново вiдповiла знiяковiла студентка, чим зовсiм загнала гiперчутливу до мови майбутню Професорку, яка вiд такої вiдповiдi ледь не впала в екзистенцiйний вiдчай».

Так-от, я прийшов iз першим варiантом моєї ретельно виконаної курсової роботи до моєї одiозної керiвнички iз добрим хвилюванням, яке, як виявилося, було небезпiдставним, бо через якихось п’ять хвилин читання мого тексту Олександра Антонiвна зробила менi зауваження, яке здалося менi цiлком недоречним, тому я почав пристрасно захищати свою точку зору, довiвши поважну викладачку до зденервування, у результатi якого вона затупотiла ногами i вийшла з аудиторiї. Не дочекавшись її повернення, я iз тривожним настроєм поїхав у гуртожиток iз думкою: «Оце вже навчився. Iз вiйськового училища сам пiшов, а з Львiвського унiверситету мене виженуть тепер». Наступного дня наш староста Олесь Пограничний повiдомив, що мене викликає декан. Мене це не здивувало, але й не налякало, бо я вже був готовий до всього у земному життi, пройшовши спiлкування iз зеками в Забайкальських сопках, iз «особливим вiддiлом» в Ленiнградi, маючи жорстку журналiстську практику у волинськiй районцi…

– Приходила до мене Олександра Антонiвна Сербенська, – почав Володимир Йосипович Здоровега очiкувано для мене… – Казала, що… вона дуже захоплена вами. Це приємно. Бо менi теж сподобався ваш твiр, який я задавав першокурсникам. З Вашого дозволу вивiшу його на дошцi як один iз найкращих.

Мiй стан можна не описувати, бо його легко уявити.

Iз тих пiр цi двоє Особистостей стали справдi моїми Вчителями у всiх смислах цього слова.

Менi подобалося вчитися.

Я полюбив наш свободолюбний, гiпертворчий, демократичний факультет, дружив зi студентами та викладачами з iнших факультетiв, зокрема iз фiлологами. Вiдповiдно поважно полюбив також професорiв Iвана Овксентiйовича Денисюка, Володимира Йосиповича Здоровегу, який пiдтримував мене по-батькiвськи ще з мого першого курсу, рекомендував на роботу на факультет журналiстики пiзнiше та в новостворений тодi Науково-дослiдний центр перiодики… якi, мудрi, великодушнi, терплячi, допомогли повiрити в себе як науковця, людину. Серед Вчителiв-колег – ще й Михайло Федорович Нечиталюк, Степан Андрiйович Кость, який став моїм товаришем на довгi роки, та iншi…

Тобто був я студентом-вiдмiнником, навiть iменним стипендiатом, членом факультетської Вченої ради, разом iз Людмилою висiв на факультетськiй Дошцi Пошани (це фото Людмили, до речi, менi видається найчарiвливiшим)… А Олександра Антонiвна незабаром запросила на асистентом на кафедру мови, яку вже очолювала, Людмилу Степанiвну, яка вже перейшла на моє прiзвище пiсля дзвiнкого, iскристого студентського весiлля, яке ми справили 29 жовтня 1989 року на рiднiй Волинi i на якому була багато Людиних та моїх однокурсникiв, серед яких, окрiм уже названих мною приятелiв, Iрина Ясюкевич, Олег Кузан, Тарас Давидяк, той же Петро Рибчук, Галина Лiтковець, Надiя Пришляк, Валерiй Романюк, Люба Заблоцька… Як кажуть, є що згадати, але не все можна дiтям розказати.

Багатьом iз них я присвячував свої вiршi, якi (якщо їх зiбрати в одну книжечку) будуть iще однiєю (альтернативною) лiрично-iронiчною, навiть лiро-епiчною iсторiєю нашого факультету.

Народилася наша перша з Людмилою донька Надiя, яка жила з нами в тому ж майорiвському гуртожитку, коли я готувався до державних iспитiв, а дружинi присвятив вiрша на честь народження доньки:

ЖIНКА

                       Людмилi Павлюк

Не було нi радостi, нi горя.

Снилася, як небо журавлю,

Жiнка, що хотiла бути морем,

I яку, як пiсню, я люблю.

Десь на сiнi, в синiх сiнях казки,

Одесную квiтки i царя…

Жiнку, що зазнала стiльки ласки,

Як iкона у монастирях.

Спить лисиця їй на бiлiй шиї,

Соболь – на розплетенiй косi.

Не свята вона i не повiя,

Бо жила й родила, як усi.

А коли мiняла доля перстень,

Як себе вербина золота,

Жiнка впала, наче кров на серце,

Пiднялася вiями Христа.

Хто її у свiтi цiм пригорне?

Хто розбудить, як струна струну?

Жiнку, що хотiла бути морем,

Я в рожевий парус одягну.

                                   11 лют. 1991

Час нашого переходу з юностi в молодiсть, а декого вже у зрiлiсть, збiгся iз тектонiчним переломом в iсторiї нашого народу.

А я пристрасно захопився театром, щоби, очевидно, екзистенцiйно зрiвноважити свiй внутрiшнiй i зовнiшнiй свiти. Ходив чи не на всi вистави Нацiонального драматичного театру iменi Марiї Заньковецької, де познайомився iз кiлькома акторами та режисерами, серед яких уже покiйний, на жаль, народний артист України Григорiй Шумейко, iз яким у нас було чимало спiльних творчих проєктiв. А особливо «моїм» став Львiвський академiчний молодiжний театр iменi Леся Курбаса, про вистави якого, якi теж вiдвiдував по кiлька разiв, робив радiопередачi i був навiть запрошений працювати його завлiтом, але не судилося, бо ж пiшов, захистивши кандидатську дисертацiю, в академiчну науку. У цей же час, будучи студентом, я почав дослiджувати поетичний театр, захистивши навiть дипломну роботу на тему «Особливостi поетичної драми та їх розробка на сценi i в сучаснiй критицi», де дослiджував творчiсть Федерiко Ґарсiя Гарсiа Лорки, Олександра Блока, Лесi Українки. На прохання моїх друзiв – студентiв факультету журналiстики – я написав «Вертеп» у 1988 роцi, який був iнсценiзований у Львовi i запрошений у Таллiнн… Маємо купу зафотографованих вражень iз тих поїздок, де серед дiйових вертепних осiб були Ярина Коваль, Параска Дворянин, Олександр Гаврош… Навiть мiй вiсiмдесятип’ятирiчний дiд Якiв Павлюк, батько i брат якого за участь в УПА на Волинi були репресованi, приїхав iз жовто-синiм прапором та Бiблiєю, яку подарував менi, на прем’єру цього Вертепу, який надрукував опозицiйний тодi самвидавчий студенський iсторико-лiтературний часопис «Вiко» (Львiв: Самвидав, 1989. – Число 4. – С. 10–17), а його успiшна реалiзацiя-iнсценiзацiя надихнула мене на творення iнших поетичних драматичних полотен, кожне iз яких, як i людина чи книга, має свою долю, iсторiю, навiть маркує мої етично-естетичнi, свiтогляднi стежки-дорiжки мiж корчмою та храмом, грою та битвою, театром i Лiтургiєю (месою). Помiж лекцiями, батькiвськими обов’язками, подорожами тощо я продовжував писати i друкувати художнi твори.

У 1990 роцi у мене, тодiшнього другокурсника, вийшла у свiт у видавництвi «Каменяр» перша поетична книга «Острови юностi» пiд опiкою чудового редактора цього видавництва Бiлан Майї Сергiївни. Я отримав за книгу гонорар 1650 радянських карбованцiв. Це були досить пристойнi грошi. За них iз майбутньою дружиною ми поїхали на море. А потiм почалася девальвацiя… Грошi танули, мов крига в березнi. Як кажуть китайцi, не дай Бог жити в часи перемiн. Я мав уже досить поважне поганяло на факультетi – поет. I був щасливий вiд «сродної працi». Як зараз пам’ятаю, як мене послали до цензора, який, переглянувши уже схвалений редактором до друку рукопис, поставив на ньому свiй пiдпис i печатку, потиснувши менi руку. Звичайно, нiякої крамоли там не могло бути, адже писав я тодi про природу рiдної Волинi, коней, корiв, собак, котiв, про дiда, бабусю, про кохання, звичайно… Хоча, як виявилося значно пiзнiше, слiдство за мною вже було встановлене, бо я спiлкувався з дисидентом Михайлом Осадчим, який тодi якраз вийшов з таборiв i запросив мене в гостi, написавши навiть статтю про мою творчiсть «Дивно, що сплеску революцiйної напруги…», яка закiнчувалася словами: «Вчитуєшся у вiршi Iгоря Павлюка – i ще раз вториш собi подумки: таки бути. БУТИ УКРАЇНI». Але це вже тема окремої розмови…

Загалом же ми у цiй революцiйнiй напрузi жили  матерiально бiдно, але духовно радiсно: брали участь у студенських протестах, в «ланцюгах злуки», голодуваннi на столичному Майданi… Я друкував свої вiршi у студентськiй стiннiй опозицiйнiй газетi «Точка зору», за що мене партiйне начальство грозилося вигнати з унiверситету, саме швидко одягнувши вишиванки…

У такому романтично-драматичному часi я продовжував творити свої рiзножанровi тексти: вiршi (деякi iз них присвяченi моїм студентським друзям – Андрiєвi Юрашу («Все-таки не хочеться вмирати…»), Сергiєвi Скотнову («Котенятко»))… для книги «Нетутешнiй вiтер», яка була надрукована вiдразу пiсля закiнчення мною Унiверситету – у 1993 роцi – i за яку я отримав Всеукраїнську лiтературну премiю iменi Василя Симоненка, Поеми («Слов’янки» (1987), «Сучасна Дума» (1987), «Великий пiст» (1987), «Сповiдь» (1988), «Ворожiння на вiках» (1991), «Сестра солов’я» (1992), «Втрачена Земля» (1992), науковi роботи – про Василя Симоненка, стосунки митця, полiтичної влади i преси, теорiю драми, якi стали основами моєї кандидатської дисертацiї пiзнiше, а також поетичну драматургiю: фантастична драматична поема про боротьбу свiтоглядiв наших сучасникiв «Десята планета» («Остання тризна»), яку я написав в 1989 роцi i серед дiйових осiб якої: Селянин, Комунiст, Робiтник, Iноземець, Варавва, Панок у бiлому, Божественна Iнопланетянка, якi святкують день народження друга – Поета, уривки з якої люблю напам’ять декламувати i нинi, як-от:

ПОЕТ

…Значить, щось ми втрачаєм, земляни,

Мiж нами i… Сонцем.

Значить, з вiком втрачаєм,

По простору й часу брати!

Розкажи нам, тополе,

Що з космосу ловлять долонi

В час, коли на твоїй головi

Аж по брови лелече гнiздо сидить?

Чи коли затравили рiку ми,

Як дикого звiра,

I трава поросла там,

Де лiгво було лисенят.

Розкажи нам, тополе,

Чи є ще у Всесвiтi Вiра

I чи є ще дорога прийдешнiм

В життєвий сад.

Потiм менi прийшла вiршована драма у трьох дiях «Плем’я», дiя якої вiдбувається у Львовi на початку ХХI сторiччя i серед дiйових осiб якої: Iгор – вiйськовий льотчик, Ольга – його наречена, артистка, Аскольдович – батько Ольги, тренер футбольної команди, Ярославна – мати Ольги, домогосподарка, Юрiй, Володимир – друзi Iгоря, Лада, Либiдь – подруги Ольги, Устина – Бабуся Лади в бiлiй хустинi, Єпископ, Всеволод Iванович – генерал, свати, сусiди, родичi, вiйськовi… У нiй менi хотiлося виразити дитинне тяжiння ще за життя вiдправити свою душу у космос iз драматично-трагiчного тiлесного торфу Землi. А вже наступного (1990-го) року заболiла менi екологiчна тема, про що моя вiршована «Зелена драма», дiйовi особи якої порiвняно iз «Плем’ям», уже контрастно реалiстично-мiстичнiшi, навiть демонологiчнi, як-от: «Мар’ян – влада, Мар’яна – його прислуга, Мисливець – чоловiк Мар’яни, Хлопчик – син Мар’яна, Кобзар, Баба Журиха, Чорти, Русалки, Зорi, трави, вiтри…» Сама ж дiя вiдбувається у лiсi, в замку, навiть у пеклi, де «Залiзний степ. Небо ртутне. Русявий, подiбний до ангела, Хлопчик тягне за крило мертвого лелеку пiд смiшок до рiзної чортiвщини, яка варiює в зеленому полум’ї… Бабуся у бiлому – в одному з куткiв сидить незворушно».

У цiй драмi багато поетичних алюзiй до природи, до фольклору…

Тобто у творчостi я вiддзеркалював iсторiю особистiсних та суспiльних емоцiй, у яких жило моє тiло i що пам’ятала моя душа, якi ось-ось мали пiти завiдувачем вiддiлу культури газети Львiвського автокефального братства «Успенська вежа», де працював iще будучи студентом-п’ятикурсником i куди мене запросив мiй студентський товариш Андрiй Васильович Юраш, який тепер – Надзвичайний i Повноважний Посол України у Ватиканi.

Професор Степан Андрiйович Кость як разом iз професором Володимиром Йосиповичем Здоровегою консультували мою кандидатську дисертацiю «Митець – Влада – Преса: iсторико-типологiчний аналiз», 2023 роцi запросили мене викладачем на кафедру української преси, де я (iз певними перервами) читаю курс теорiї та iсторiї української лiтератури i досi.

* * *

Але це вже постстудентска, хоча й для мене не постфакультетська, iсторiя, про що я (як i про студентськi роки) планую детальнiше розповiсти у книзi спогадiв, написавши колись повiсть пiд назвою «Вертепнi душi» про оцей медiумний час вiри, любовi, надiї, софiї-мудростi, час нашої студентської молодостi у Львiвському Нацiональному унiверситетi iменi Iвана Франка, де ми були Ангелами, Стрiльцями, Князями, Корчмарями… а загалом – диригентами цього вертепного часу.

А наразi – слава факультетовi журналiстики нашого рiдного Унiверситету, який вивiв нас у творчi люде…

Будьмо i тримаймося!

                                                     Semper tiro Iгор Павлюк

На фото: Ігор Павлюк – випускник Львівського державного університету імені Івана Франка 1992 р.