Матриця людської пам’яті так улаштована, що інколи вона пригадує приємні відрізки й миті життя. Так, мені volens-nolens у пам’яті виразно і тривко зринає десятирічний період буття в затишному Тернополі.

Тут світлі дні-роки мої текли в улюбленій педагогічній праці, а також в активному громадському житті.
Мешкав я в зелено-чудовому масиві на поетичне ймення Дружба. Тут майже поруч на світлому осонні розлогий став із піщаним пляжем, казковий гідропарк із безліччю озерець і багатою зоофермою, і буковий петриківський ліс, де восени збирав гриби, а навесні насолоджувався рястом, підсніжниками, пролісками, конвалією, анемоною, білоцвітом – либонь, усіма ранніми квітами так щиро очікуваної Весноньки.
Тернопільські друзі залишились милими й рідними на все моє життя. Стефанія й Павло Лісняки, Людмила й Володимир Пархонюки, Лілія та Юра Невідомські, Оксана й Дмитро Бондарі, дві Наталі – Поплавська й Кучма, Оксана й Анатолій Ятищуки, всі членкині рідної кафедри, Леся Вашків, Люба Царик, Люба, Микола, Олександр Ткачуки, Галя й Володимир Ступінські, Оксана й Аркадій Костецькі, Орися Єрмак, Марія Козак, Мирослав Юрків, Микола Кебало, Олег Пагут, Таня й Володимир Костишини, Ярослав Веселовський, Оксана Дембіцька, Неля й Андрій Мацьки, Роман Хомич, Анатолій Миськів, Володимир Кравець, Світлана Ломакович, Марія Заоборна, дві Мирослави – Пігур і Криськів, Володимир Мельничайко, Роман Громяк, Мирон Громяк, Леся й Володимир Буди, Леся й Володимир Черняки, два Богдани – Гінка й Чуловський, Люба й Микола Барни. Нехай звиняють мені всі не згадані тут направду приємні приятелі, спомини про яких гріють душу мою.
Мій приятель Павло Лісняк – непосидючий мандрівник і біопозитивний Живчик. Бували ми кілька разів на Чорному морі в нашому українському Криму, розкидали палатку на косі Бакальській. Майже щоранку з боку відкритого моря підпливало п’ять дельфінів дуже близько до людей і немов відчуваючи захоплені вигуки, деякий час пірнали й виринали із хвиль. А ще їздили у село Сатанів на Хмельниччині. Тут є рукотворний водоспад на місці колишньої гідростанції. Приємно масажуватися під водяним двометровим потоком.
Упродовж багатьох літ був членом журі в Гімназії Івана Франка, де плекається й кується справжній цвіт нашої нації. Тут не покладаючи рук віддають серця свої гімназистам директор-сподвижник Анатолій Крижанівський та його помічниця Марія Нова. Кожен гімназіяльний педагог – оригінальна квітка запашної педагогічної гірлянди.
Є на Тернопіллі княже місто Кременець. Тут найвищою насолодою були прогулянки місцевим чудо-парком із лавандово-шавлієвою алеєю. Ростуть тут розмаїті клени, туї, дуби, гінкго-білоба, в’язи, берест, липи… Місто сумирно тулиться до гори Бони і Кременецьких гір. Сюди запрошував мене гостинний і креативно-пасіонарний професор Афанасій Ломакович, ректор педагогічної академії імені Тараса Шевченка.
Буваючи у Кременці, навідувався часто в Почаївську Свято-Успенську Лавру, яку спорудили у ХУІІІ столітті українські греко-католики. Дай Боже, аби вона повернулася в лоно нашої церкви.
Найбільшою невимовною розрадою була і донині є Маріїнський центр – золотоверха Зарваниця. Сюди тисячі й сотні тисяч сходяться-зливаються прочани до чудотворної ікони Зарваницької Богоматері.

Зиновій Бичко