Молодший син професора Івана Пулюя Олександр-Іван Пулюй у боротьбі за незалежну Україну в 1918-1920 та 1939-1941 роках

(За матеріалами книжки Я. Середницького «ПУМА-Дромедар». Абвер. Частина І «Відновлення збройної боротьби України і Вірменії в 1939-1941 роках». – Тернопіль: Мандрівець, 2016. – 254 с.)

Фізик і електротехнік світової слави, ректор Німецької політехніки в Празі, радник цісаря Австро-Угорської монархії Франца-Йосифа, професор Іван Пулюй

Фрагмент фундаментальної праці професора Івана Пулюя, листи з якою, адресовані високим достойникам Австро-Угорщини й Німеччини,    його 14-річний син Олександр-Іван Пулюй носив на пошту в Празі в 2015 році під час Першої світової війни [1]: «Після приєднання України до Московщини ця імперія неписьменних, яка дивилася на «гнилий Захід завжди з презирством й ізолювалася від нього, здобувала свої багатства не зброєю духу, не культурною працею, не промисловою і народногосподар- ською діяльністю, а підкоренням, інтригами, віроломністю, зрадою, шахрайством, грабежем, вбивством і поневоленням народів. Велика російська імперія стала справжньою «тюрмою народів»… Самостійність України є гордієвим вузлом, під замком якого перебувають не  тільки гарантія миру в Європі…

Росія хоче тепер і хотітиме в майбутньому готувати братську могилу австрійським українцям і, тим самим цілому багатомільйонному українському народу. Але могила України була би могилою для інших культурних народів Європи, германців чи слов’ян!… Не з любові будуть домагатися Центральні держави, Австро-Угорщина і Німеччина самостійності України, а в своїх власних інтересах, які, на щастя, збігаються з інтересами українського народу».

Українські Січові Стрільці в Карпатах. Літо 1915 р.

У 1915 році О.-І. Пулюй захоплювався Українськими Січовими Стрільцями, що прославилися в боях із російськими загарбниками України й не думав, що 1 листопада 1918 року сам стане до їхніх лав. Тоді він, сімнадцятирічний, проживав у Львові в старшої сестри піаністки Наталки, яка була замужем за композитором Василем Барвінським, професором Музичного інституту. Почувши про Листопадовий чин у Львові, О.-І. Пулюй рушив з вулички Собєщизна (нині Барвінських) біля підніжжя Високого Замку на площу Ринок. Стрільці тільки запитали хто він такий, чи вміє стріляти, видали кріса й набої й поставили в шеренгу.

Стрілець О.-І. Пулюй запам’ятав свій перший переможний бій у лавах УСС’ів з поляками серед дерев і газонів навколо Головного корпусу «Львівської політехніки». Далі був не менш жорстокий бій при штурмі Головного Львівського двірця, який не вдалося захопити. 21 листопада 1918 року стрілець О.-І. Пулюй відступив з українськими військами зі Львова. Галицька Армія розпочала тривалу облогу  міста.

Українські Січові Стрільці штурмують залізничний дверець у Львові. 3 листопада 1918 р. Графіка Леоніда Перфецького.

Стрілець О.-І. Пулюй, воюючи в кінному підрозділі новоствореної 8-ої Самбірської бригади ІІІ-го корпусу Галицької Армії, невдовзі став десятником, підхорунжим і, врешті, хорунжим. На початку 1919 року контактував під Кристинополем (нині Червоноград Львівської області) з поручником-німцем Гансом Кохом, що забезпечував роботу телефонної станції. Той, як студент-теолог, знав український переклад Біблії професором Іваном Пулюєм, чим дуже здивував його сина. Далі були кінні атаки польських позицій під Кристинополем, відступ до Збруча, Чортківська офензива (наступ) і перехід Галицької Армії  17 липня 1919 року через Збруч на Наддніпрянщину [2].

І, нарешті, великий військово-стратегічний успіх. ІІІ-ій корпус генерала А. Кравса, до якого входила 8-ма Самбірська бригада, і Запорізька група Армії УНР розбили більшовиків і здобули 31 серпня 1919 року Київ. Але невдовзі до міста ввійшла Київська група Добровольчої армії генерала Н. Брєдова. О.-І. Пулюй бачив, як запорожці полковника В. Сальського скинули російський триколірний прапор з балкону Міської Думи під копита коней. Пролунали кулеметні черги й майдан біля Міської Думи опустів [3].

Хорунжий 8-ої Самбірської бригади Галицької Армії Олександр-Іван Пулюй. 1919 р. Фото з альбому родини Пулюїв із Австрії, надане професором Лесею Івасюк.

Хорунжий 8-ої Самбірської бригади О.-І. Пулюй запам’ятав гіркоту відступу з Києва і бої з добровольцями в жовтні 1919 року. Проте від 23 до 31 жовтня 1919 року в трикутнику „Чечельник – Бершадь – Тирасполь” на стику з Херсонщиною захворіло на тиф понад 2 тисячі стрільців і старшин. Командувач ГА генерал М. Тарнавський, що прибрала назву УГА, підпорядкувався Добровольчій армії, де були шпиталі й медикаменти. О.-І. Пулюй захворів на тиф і сотник Г. Кох завіз його до шпиталю. Невдовзі шпиталь захопили більшовики. Вояків Добровольчої армії розстріляли, а його – австрійця і старшину УГА – перевезли до Одеси. Вилікувавшись, О.-І. Пулюй погодився, як й інші, служити в Червоній Українській Галицькій Армії (ЧУГА). Інакше – розстріл [2, 4].

У ЧУГА закінчена Німецька гімназія О.-І. Пулюя в Празі та знання німецької, чеської, української та польської мов викликали повагу прибулого з Москви більшовицького комісара. „Країні перемоги пролетаріату й селянства” дуже би придався освічений військовик із вільним володінням іноземними мовами. Хорунжому О.-І. Пулюю довелося „добровільно-примусово” їхати до Москви. Звичайно, він утік й повернувся до своєї частини. Невдовзі поляки роззброїли 3-тю бригаду ЧУГА під час переходу до Армії УНР. О.-І. Пулюй утік з полону і добрався до рідної Праги [2].

Хорунжий кавалерії 8-ї Самбірської бригади ІІІ-го корпусу Української Галицької Армії Олександр Іван-Пулюй. 1919-1920 роки [2].

Але тисячі галичан – його товаришів по зброї з УГА загинули в польських концтаборах у Ланцуті, Пикуличах, Домб’є, Шипйорно та Тухолі від голоду, холоду й хвороб. Більшовики репресували біля 11 тисяч галицьких вояків. Багатьох розстріляли в катівнях Одеської та Київської ЧК, частину вивезли до таборів у Кожухові під Москвою або у Казані [4].

Після війни О.-І. Пулюй вчився в Німеччині у Бреславській політехніці. Працював інженером-електротехніком у Бреслав, а потім у Берліні на студії „Клянґфільм” у Берліні. Проживаючи і перебуваючи в службових справах у Бреслав, Берліні, Празі та Данцігу (нині Гданськ у Польщі), не один раз зустрічався з комбатантами з 8-ї Самбірської бригади ІІІ-го корпусу, інших частин ГА та Армії УНР. Адже Союз Українських Старшин обох армій функціонував у Німеччині від 1921 року. В 1927-1928 роках Союз і Стрілецька Громада Німеччини видавали часопис „Військовий Вісник”, де публікували статті полковник (отаман – генерал Центральної Ради) Євген Коновалець і генерал Михайло Омелянович-Павленко [5, 6]. О.-І. Пулюй поділяв сподівання комбатантів на створення Українського війська і відновлення боротьби за незалежну Українську державу.

Члени Української Стрілецької Ради, предтечі Української Військової Організації (зліва – направо). Сидять: сотник Іван Андрух, полковник Євген Коновалець, сотник Василь Кучабський. Стоять: полковник Іван Чмола, сотник Михайло Матчак, сотник Ярослав Чиж. Прага. Липень 1920 р.

Інженер О.-І. Пулюй в силу об’єктивних причин не став членом Організації Українських Націоналістів. Хоча підстаршина ГА, інженер Михайло Селешко – секретар Українського Національного об’єднання (УНО) в Німеччині та провідний співробітник Голів Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця, а потім полковника Андрія Мельника – стверджував, що О.-І. Пулюй є „націоналістом за переконанням”. М. Селешко контактував з ним у Берліні в 1939-1943 роках і підтвердив, що в другій половині 1930-тих років той не раз зустрічався з Головою ПУН полковником Є. Коновальцем [5]. Такі зустрічі та розмови за прийнятою в Українській Військовій Організації (УВО), а потім в ОУН конспіративною схемою – „в чотири ока” – могли мати певну, відому тільки їм мету.

 11 травня 1938 року інженер О.-І. Пулюй, прочитавши «Майн Кампф», надіслав лист-протест райхсканцлеру Адольфу Гітлеру. Писав, що воював у рядах Українських Січових Стрільців, яких у Австрійській армії називали за хоробрість „тірольцями Сходу”, що командування нагородило багатьох із них, у тому числі Залізними хрестами від імператора Німеччини Вільгельма ІІ, що українські частини після повернення союзних німецьких і австрійських військ у кінці 1918 року на Батьківщину ще понад рік воювали з Червоною Росією, не отримуючи допомоги від Антанти. Тобто, акцентував увагу на речах, які знав австрієць і фронтовик А. Гітлер. З продуманого листа виходило, що Німеччина повинна ставитися до українців, як до рівноправних партнерів, здатних сформувати у майбутній війні на Сході боєздатні військові формації,  готові боротися з червоним окупантом України [7].

Перевірка спецслужбами Третього Райху інженера О.-І. Пулюя дала позитивні результати і про його особу добре відізвався шанований в Абвері професор-сходознавець, гауптман Ганс Кох. На початку 1939 року, хорунжого О.-І. Пулюя підвищили до лейтенанта і спрямували до 9-го кавалерійського полку „Фюрстенвальде” під Берліном. 6 липня 1939 року  лейтенант О.-І. Пулюй отримав наказ прибути до Берліну у відділ військової розвідки і контррозвідки (Абвер) Верховного командування Збройних сил Німеччини (ОКВ). Там його прийняв керівник Абверу* капітан першого рангу Крігсмаріне Вільгельм Канаріс (адмірал від початку 1940 року)**.

Капітан 1-го рангу В. Канаріс, трохи поговоривши про військове минуле О.-І. Пулюя в Галицькій Армії, передав його своєму ад’ютанту майору Ервіну Штольце, а той майору Герману Бауну – експерту розвідки Абверу в справах Росії. Далі лейтенант кавалерії О.-І. Пулюй прослухав з іншими офіцерами доповіді у Вищій школі політики в Берліні та отримав звання зондерфюрера К, що відповідало рангу ротмістра  кавалерії [7, 10].

*Абвéр (Abwehr – оборона, відсіч)  – орган армійської розвідки та контррозвідки Збройних сил Німеччини в 1919–1944 роках. Складові підрозділи: «Абвер-I» – закордонна розвідка; «Абвер-II» — організація саботажу, диверсій, терору й повстань на території ворога, розклад його військ і тилу; «Абвер-III» – контррозвідка в Збройних силах і військовій промисловості; «Абвер-аусланд (закордон)» – вивчення потенціалу іноземних держав; «Абвер-центр» – загальний організаційний відділ [9].

** Подальший матеріал викладено за спогадами хорунжого Галицької Армії та ротмістра Абверу Олександра-Івана Пулюя [2] без посилання на них і приведенням інших джерел.

У серпні 1939 року перед Польською кампанією в кавалерійському полку „Фюрстенвальде” проводили військові вправи, наближені до фронтових ситуацій. 1 вересня 1939 року Вермахт рушив у наступ на Польщу. Лейтенанта О.-І. Пулюя викликали до 1-го відділу Абверштелле-Берлін (розвідка), видали документи і відрядили до Кракова. Його дружина Ніна (Анна-Марія-Юзефа) спокійно віднеслася до від’їзду чоловіка, хоча залишалась у Берліні з двома хлопчиками, молодший з яких недавно народився. Як донька полковника Австрійської армії Кершбаумера, вона розуміла, що служба є службою [7, 8].

9 вересня 1939 року ротмістр О-І. Пулюй прибув до Кракова,  захопленого військами групи армій „Південь”, й поступив у розпорядження оберста Абверу Отто Візера в „Штабі військового командування Краків І”, перетвореному в кінці 1939 року в „Абверштеллє Краків” [9]. Проглянувши за дорученням оберста О. Візера трофейні штабні документи, О.-І. Пулюй пішов до помешкання. Там зустрів сотника Галицької Армії, тепер гауптмана Абверу, професора Ганса Коха –  референта українських справ, а також фахівця зі східних проблем – обер-лейтенанта Абверу професора Теодора Оберлендера з групи майора Ернст цу Айкерна.

Оберст О. Візер викликав до себе ротмістра О.-І. Пулюя. Біля оберста стояв у цивільному товариш О.-І. Пулюя по зброї в Галицькій Армії сотник Дмитро Паліїв. Комбатанти не бачилися з осені 1919 року. Д. Паліїв вважав Олександра-Івана пропалим безвісти і згадав, як сотник Ганс Кох відправив його хворого на тиф до шпиталю. Через кілька днів попали до шпиталю Д. Паліїв і Г. Кох. Д. Паліїв, як Голова відомої в Галичині довоєнної політичної партії „Фронт національної єдності”, виїхав зі Львова до Перемишля перед приходом совєтів. Він надіявся на підтримку німецьких інстанцій у створенні українських збройних формацій у Вермахті та відновленні незалежної України. Значне число пов’язаних з „Фронтом” хлопців перебувало в німецькій частині Перемишля та його околицях [10, 11].

Сотник Галицької Армії Дмитро Паліїв. 1919 р. [10].

У двадцятих числах вересня 1939 року ротмістр О.-І. Пулюй, що знав українську, польську та російську мови, виїхав з „Абверштеллє-Краків” до Перемишля. Совєцькі війська ще не прийшли на другий берег Сяну. Комендант Перемишля генерал Альфред Штрецціус, як віденський аристократ, не подав виду, що йому не треба перекладача. Але до комендатури приходили українці з Перемишля й Галичини. Хто знав німецьку мову, хто ні, дехто не мав належних документів. Німецькі офіцери не хотіли займатися ними й передавали О.-І. Пулюю, вірніше, доктору „Пухеру”. Таке псевдо він мав у Перемишлі замість краківського „Ганкох”.

Офіцери комендатури проживали у віллі на передмісті Перемишля, але місця для О.-І. Пулюя не знайшлося. Дмитро Паліїв запропонував йому кімнату в будинку своєї сестри Кекилії. За люб’язність прийшлося реваншуватись, забираючи її перстень у ломбарді по той бік Сяну. Звідти він забрав американський вінчестер й пішов у ліс на полювання. На галявині почувся тупіт коней. Ротмістр О.-І. Пулюй чекав, щоби привітати колег-кавалеристів із Вермахту. Вони виїхали з лісу, але це були поляки. Хапатися за „вальтер” або втікати безглуздо. Майнула думка: „А що буде робити Ніна в Берліні сама з двома малими синами?”. Ескадрон наближався повільно, ніби улани хотіли намилуватись упійманим німецьким офіцером. Їхній командир під’їхав до ротмістра і витяг шаблю з піхов.

Ескадрон польської кавалерії. 1939 р. [12].

Несподівано командир ескадрону виписав у повітрі елегантний хрест шаблею, опустив її вниз, і проголосив по-німецьки „Я здаюсь”. Простягнув О.-І. Пулюю руків’я шаблі й назвався – полковник Карл Альбрехт. На посвист полковника доставили осідланого коня. Бранець, що став переможцем, і полковник поїхали поруч до Сяну. За ними колоною – ескадрон. К. Альберт не міг зрозуміти, як Німецький Уряд „може мати справи з цими російськими бандитами. Я не раз обсервував цих монгольських солдатів. Гвинтівки ще з царських часів і носять їх на шнурках. Ніколи не здав би своїх вояків у полон цим бандитам.” О.-І. Пулюй, який  знав Червону армію 1920 року, зрозумів, що вона мало змінилася.

Комендант Перемишля генерал Альфред Штрецціус здивувався, коли ротмістр О.-І. Пулюй привів у його кабінет польського полковника Карла Альбрехта й побачив на площі польський озброєний ескадрон. Улани, зійшовши з коней, поводилися так невимушено, ніби то вони, а не німці захопили Перемишль. Після дружнього привітання старих австрійських офіцерів присутність О.-І. Пулюя стала зайвою. Перекладач професор Крауз, лейтенант Бланк і службовці канцелярії не могли зрозуміти, звідки з’явилися ці дружньо настроєні польські улани. За поданням генерала А. Штрецціуса ротмістр О.-І. Пулюй отримав за „геройство” Залізний хрест 2 класу.

Одного вечора  Дмитро Паліїв запросив ротмістра О.-І. Пулюя до ресторану на доповідь українського політика, сотника Галицької Армії Осипа Черника. З приходом німців виникла можливість легалізувати і розвивати українське життя на території майбутнього Генерал-губернаторства. Залу заповнили, головним чином, українські студенти, що на початку вересня 1939 року вийшли з польських в’язниць. І раптом увійшов німецький офіцер. Щоби розвіяти гнітюче мовчання, О.-І. Пулюй виструнчився, клацнув шпорами, підніс праву руку догори й голосно привітався: „Слава Україні!”. Всі встали й загриміло: „Слава!”. Пішов шепіт: „Це ж ротмістр «Пухер», він нам багато допоміг у Кракові та Перемишлі, а в листопаді 1918 року в загоні УСС обороняв від поляків Головний залізничний двірець у Львові”.

Сотник О. Черник говорив про розгортання нового етапу боротьби за незалежність України. Хлопці співали для ротмістра «Пухера» стрілецьких пісень і розповідали про плани у боротьбі за Україну, до якої вони пройшли через легальні українські організації в Польщі – „Пласт” і „Сокіл”, таємний військовий вишкіл у сотника Д. Палієва і… польські тюрми. Перед війною в молодіжному середовищі Галичини і Західної Волині не поважали тих, хто не сидів „за політику”, тобто за українську справу.

Але життя є життям і ротмістр „Пухер” у службову поїздку посадив у Перемишлі в автомобіль молоду, щойно з-під вінця українську сімейну пару. Наречений недавно вийшов з польської тюрми „Бриґідки” (нині на вул. Городоцькій) у Львові та нелегально перебрався в зону німецької окупації. Без належних документів він і його молода дружина не пробилися би через жорсткий поліцейський контроль до батьків нареченого у Жешуві. Після війни Володимир Янів – ректор Українського Вільного Університету в Мюнхені – нагадав О.-І. Пулюю про їхню подорож у службовому „Фольксвагені” ротмістра «Пухера» з Перемишля до Жешува.

25 вересня 1939 року до ротмістра О.-І. Пулюя і лейтенанта Бланка на Східному березі Сяну в Перемишлі, наставивши довгі багнети трилінійок, підійшли два суворі червоноармійці. Привітання російською мовою змінило ситуацію на „харашо”. Із „кріґскамерадами” швидко попрощалися –  вони не цікавили німецьких офіцерів. Невдовзі до генерала А. Штрецціуса прибула делегація вищих чинів Червоної армії. В ній був політрук із стрічкою комісара НКВД. Ще один енкаведист старанно фотографував німецьких штабних офіцерів і цікавився доктором „Пухером”. Ротмістр О.-І. Пулюй не бажав позувати для сталінських архівів, тому старався бути невидимим.

Композитор Василь Барвінський. Львів. 1940-ві роки.

Увечері Д. Паліїв приніс українську газету зі Львова з фотографією львівського композитора Василя Барвінського поруч з Іосіфом Сталіним. Далі писали, що Василя Барвінського вибрали до Верховної Ради СССР від Західної України. Вибрали то вибрали, але Василь був шваґром О.-І. Пулюя – чоловіком його сестри Наталки. Невдовзі О.-І. Пулюй пізнав голос шваґра у передачі Львівського радіо, але здивувався і майже злякався змісту його слів. Вони долітали, ніби з того світу – ніби говорив божевільний. Не хотілося вірити, що це реальність. Василь Барвінський написав зовсім іншу промову. З неї використали перші рядки, решту дописали „как положено” і заставили товариша-депутата Барвінського прочитати перед мікрофоном.

Наступного дня комендатуру Перемишля повідомили, що у Львові є поранені німецькі солдати, яких треба забрати. Цей шанс ротмістр О.-І. Пулюй використав. Генерал А. Штрецціус почувши, в яку біду потрапила його сестра Наталка дозволив поїздку, але просив бути обережним. О.-І. Пулюй став доктором „Пухером”, одягнув пов’язку Червоного Хреста, сів з двома лікарями Вермахту до легкового автомобіля і вони вирушили з санітарною каретою до демаркаційної лінії. Там вже чекали совєцький капітан і старший лейтенант. У шпиталі в Кам’янки-Струмилової (нині Кам’янка-Буська) лежало 10 поранених, якими заопікувалися німецькі лікарі.

Радіо почало передавати промову Адольфа Гітлера і О.Г. Пулюй із задоволенням її переклав. У промові прозвучало, що кордон в Галичині біля Сокаля змінять згідно з вимогами Німеччини. Совєцька сторона передасть німцям Кристинопіль (нині Червоноград), Варяж та навколишні села. Частини Червоної армії відійдуть з плацдарму на Західному березі Бугу. Прибувши до шпиталю на вулиці Личаківській у Львові, О.-І. Пулюй передав, як вибратися з рук совєтів на Захід. Інформацію використали для виїзду до Кристинополя сотні старшин і вояків ГА і Армії УНР, провідних галицьких політиків і членів ОУН, які були в списках НКВД для „совєтізації», висилання до Сибіру й знищення в таборах і тюрмах.

Коли на Личаківській забрали поранених доктор „Пухер” запропонував під’їхати до Політехніки, де теж лежать поранені німці. Обійшовши Політехніку, вони пішли до собору Святого Юра й палат Митрополита Андрея Шептицького. Там часто бував композитор Василь Барвінський. Самому зайти до канцелярії Митрополита не вдалося – старший лейтенант йшов слідом. О.-І Пулюй сказав по-німецьки переляканому молодому священику: „Передайте вітання Василеві Барвінському від Ганса”. І по-українськи запитав, чи немає поранених німецьких солдатів. Старший лейтенант напевно не зрозумів німецьких слів і, отримавши негативну відповідь, вони повернулись до Політехніки.

Темніло. Перед Політехнікою зібрався натовп людей. Всі хотіли довідатися, як перейти на німецьку сторону Західного Бугу. Хтось притиснувся до О.-І. Пулюя. Біля нього стояла сестра Наталка та її син Івасик, а поруч, як завжди, два совєцькі офіцери. Брат зміг обмінятися з сестрою кількома незначними словами. Миттєво оцінивши ситуацію, О.-І. Пулюй схопив Івасика за плащ і звернувся до капітана-росіянина.

– Він каже, що в госпіталі на Личаківській є ще один німецький солдат. Давайте поїдемо туди. Товаришу, старший лейтенанте, чи ви поїдете з нами? – Нєт, єдьте самі, таваріщ.

 О.-І. Пулюй попрямував з Івасиком до санітарної карети. З натовпу виринули Юрко Голубович, син колишнього Прем’єр-міністра УНР і його дружина Катерина. О.-І. Пулюй на мить пробився до них і непомітно потиснув руку Катерині. В санітарній кареті Івасик коротко розповів про родинні справи Барвінських. Сказав, що совєти підтримують тата Василя, а той мусить говорити промови. Тато далі директор Музичного інституту. Санітарна карета швидко приїхали на Личаків. Там не було поранених. Юрко Голубович використав інформацію про відхід совєтів з Кристинополя, попав у німецьку зону, а в 1941 році воював у складі очолюваного ротмістром О.-І. Пулюєм спеціального підрозділу Абверу „ПУМА” [13]. О.-І. Пулюй („Пухер”), під’їхав до Політехніки і через кілька хвилин німецькі та совєцькі автомашини рушили на Перемишль.

25 вересня 1945 року наприкінці Польської кампанії німецьке командування розформувало Український Легіон (Легіон полковника Романа Сушка), створений Військовим штабом Проводу Українських Націоналістів і Абвером. Легіон прийняв участь в наступі Вермахту на Галичину, але існування української військової формації могло зашкодити „скріпленій кров’ю дружбі” Німеччини і Совєцького Союзу. Голова ПУН полковник Андрій Мельник і його співробітники, як всі іноземці в Берліні, в тому числі вірменські емігранти, перебували під наглядом Гестапо [14].

Але збір розвідувальних даних у „дружніх” країнах не припиняється ніколи. Тому Абвер, незважаючи на розпуск Українського Легіону в Кросно, продовжував зміцнювати зв’язки з Проводом Українських Націоналістів. Адже ОУН мала добре законспіровану мережу в Західній Україні, що отримувала потрібну німцям інформацію. Лідери ОУН, зі своєї сторони,  розуміли, що спільний кордон Німеччини з Совєцьким Союзом став першою віхою майбутньої війни і… відновлення боротьби за незалежність України. Знаючи, що при наступі на Схід буде потрібний Український легіон, Голова ПУН полковник Андрій Мельник знову підняв у „Абверштеллє-Берлін” питання про організацію українських військових частин. У Берліні в 1939-1940 роках він контактував з ротмістром О.-І. Пулюєм („Пухером”) [14, 15].

Побувши кілька днів у Перемишлі, ротмістр О.-І. Пулюй у жовтні 1939 року виїхав у справах Абверу до Кракова. У незруйнованому війною Кракові налагоджувалося відновлене з приходом німців українське життя, яке представляв у Генерал-губернаторстві Український Центральний Комітет. УЦК очолив український географ, професор Володимир Кубійович, Він не належав до жодної політичної партії, але поділяв погляди українських націоналістів. Провідні позиції в УЦК і в його осередках на Лемківщині, Холмщині та Підляшші займали члени ОУН – переважно старшини Галицької Армії та Армії УНР. Керівником ОУН в Генерал-губернаторстві був Роман Сушко – сотник Легіону Українських Січових Стрільців, полковник Армії УНР та учасник Другого Зимового походу Армії УНР [6].

Ротмістр О.-І. Пулюй, перебуваючи у службових відрядженнях в  Генерал-губернаторстві, старався допомагати українцям вирішувати їхні проблеми в німецьких урядах, наприклад, добився відкриття Православної церкви у великому селі. Але деякі берлінські „золоті фазани” прислухалися до гарних польок і вважали всіх українців комуністами. Ландрат Бернд наказав закрити українські школи в Грубешівському повіті. Звертання О.-І. Пулюя до генерал-губернатора Ганса Франка і його заступника лідера австрійських нацистів Артура Зейсс-Інкварта не дало результату. Великі можновладці не мали часу й бажання слухати якогось там ротмістра.

Але, загалом, українське шкільництво та українське життя у Генерал-губернаторстві досягли на початку сорокових років високого рівня. Навіть у Варшаві в елегантній білій віллі, де до війни жив американський радник, функціонував Український клуб. Розвиток українського життя підтримували старшини Абверу і Вермахту, що розумілися на проблемах Сходу – галицькі німці підполковник Альфред Бізанц і гауптман, професор Ганс Кох, а також референт з справ населення – доктор Фріц Арльт і культурних справ – доктор Гайнріх Курц [16].

У в листопаді 1939 року в Холмі, колишній столиці князя Данила Галицького, відбувся збройний замах на ротмістра О.-І. Пулюя. Провівши переговори з місцевими українцями в приватному помешканні, він вийшов на вулицю. Мабуть, ним стежили, бо випущена з револьвера куля пробила шибку вікна нижнього поверху будинку поруч із його головою. Це був напад польського бойовика. Ротмістр О.Г. Пулюй мав щастя, проте німецькі окупаційні влади ж вжили посилених заходів безпеки, ввели в місто танки, збільшили наряди поліції та заарештували підозрілих осіб.

Ротмістр О.-І. Пулюй міг зустрічатись у Холмі з вищими старшинами Армії УНР. Наприклад, з Головою осередку Українського Центрального Комітету (УЦК) на Холмщині, Міністром морських справ Уряду УНР, капітаном першого рангу Святославом Шрамченком або членом Управи Повітового Союзу українських кооператив полковником Михайлом Кратом – майбутнім генералом, начальником Штабу Української Національної Армії в 1945 році та комендантом табору інтернованих в Ріміні (Італія) вояків Першої Української дивізії УНА  [17]. Очевидно, що військовики таких рангів використовували легальний статус УЦК у таємній роботі з підготовки українських військових структур.

Далі працівники «Абверштеллє-Краків» ротмістр О.-І. Пулюй і гауптман Ганс Кох працювали у Львові в Совєцько-німецькій комісії з переселення до Третього Райху осіб німецького походження з Галичини. Використовуючи службове становище, О.-І. Пулюй і Г. Кох допомогли виїхати на німецьку територію багатьом членам ОУН і старшинам ГА, яким загрожували арешти НКВД. У службових відрядженнях до Болгарії, Угорщини та Румунії, як і в окупованій Польщі, ротмістр О.-І. Пулюй також допомагав українським емігрантам [14].

У січні 1940 року майор Герман Баун – експерт Абверу в справах Росії – відрядив ротмістра О.Г. Пулюя до табору полонених польських офіцерів „Офлаг № А” в Лукенвальді під Берліном. Там зібрали групу з 150 українців і необхідно було відібрати старшин, які могли би зацікавити Німецьке командування [15]. В групі було кілька десятків старшин колишньої Армії УНР, які служили у Війську Польському за контрактом. Ротмістр О.-І. Пулюй звільнив підполковника Бориса Барвінського і майорів Аркадія Валійського, Якова Гальчевського-Войнаровського і Костянтина Смовського.

Наприкінці січня 1940 року ротмістр О.-І. Пулюй привіз вищевказаних українських старшин до Варшави. Там за посередництвом майора Аркадія Валійського зустрівся з Президентом УНР і Головним Отаманом Андрієм Лівицьким. А. Лівицький і військовий міністр Володимир Сальський у той час укладали план дій військовиків Армії УНР у випадку війни Німеччини з Совєцьким Союзом. Працювати доводилося під пильним оком Гестапо, яке  знало, що після нападу на Польщу Уряд УНР оголосив війну Німеччині. Ротмістр О.-І. Пулюй, перебуваючи в інших таборах, добився звільнення багатьох українських старшин і вояків. Пізніше Президент А. Лівицький нагородив його Залізним Хрестом Симона Петлюри [15, 18].

Роботу ОУН і Проводу Українських Націоналістів (ПУН) надзвичайно ускладнив розкол. 10 лютого 1940 року „крайовики” на чолі з С. Бандерою, М. Лебедем, Я. Стецьком і Р. Ярим створили свій Революційний Провід ОУН. Проведений в квітні 1941 року в Кракові „Великий Збір” признав нелегітимним ІІ Великий Збір ОУН у Римі від 27 серпня 1939 року, вибрав С. Бандеру Провідником Революційної ОУН (далі ОУН-Р), виключив Голову ПУН полковника А. Мельника та його соратників з рядів ОУН [18]. Голова ПУН А. Мельник зробив все, щоби не допустити поділу Організації, але був змушений відповісти тим самим прихильникам С. Бандери. На стороні полковника А. Мельника залишилася більшість членів ПУН [14].

Відібраний ротмістром О.-І. Пулюєм та іншими офіцерами Абверу контингент старшин Армії УНР німці використали для формування напіввійськових структур: Стрілецького полк особливого призначення (2 000 вояків) у Кракові, Українського легіону у Варшаві під командою полковника С. Білогуба та куреня „Українські воїни” в Лукенвальді під командою поручника Г. Барабаша. Абвер планував застосувати ці підрозділи, як „п’яту колону”, при нападі Німеччини на СССР [15]. Німецьке командування невдовзі розформувало ці структури, проте підготовані стрільці та старшини пізніше ввійшли в різні українські формації в Збройних силах Німеччини.

Ротмістр О.-І. Пулюй у період із вересня 1939 до серпня 1940 року мав контакти з Президентом УНР на еміграції Андрієм Лівицьким, багатьма вищими старшинами Армії УНР, екс-Президентом Карпатської України Августином Волошиним, екс-ад’ютантом Гетьмана Павла Скоропадського полковником Гнатом Зеленівським, керівником Українського Національного Об’єднання (УНО) в Німеччині полковником Тимошем Омельченком, директором Українського Наукового Інституту в Берліні професором Іваном Мірчуком – ад’ютантом Німецького командування у Варшаві, а також лідерами ОУН-Р –  Степаном Бандерою, полковником Ріком (Ріхардом) Ярим і Володимиром Стахівим [15, 19].

У 1940 році ротмістр О.-І. Пулюй мав тривалі контакти з Головою ПУН полковником Андрієм Мельником, який перебував у Берліні. 28 квітня 1940 року полковник А. Мельник у Холмі інформував керівників ОУН Генерал-губернаторства про переговори з німцями зі створення військового підрозділу. Зброю, амуніцію, обмундирування і продовольство мало забезпечити інтендантство Сухопутних військ Німеччини. Про „доктора Пухера”, звичайно, не згадав [14].

 Через об’єктивні причини О.-І. Пулюй лише через рік дотримав слова, даного полковникові А. Мельнику. 26 березня 1941 року майор Генріх Баун від імені адмірала Вільгельма Канаріса дозволив організувати з членів ОУН-М сотню (Абвергрупу-101). Сотня отримала кодову назву „ПУМА» від початкових букв прізвищ її основних організаторів О.-І. Пулюя і Ореста Масикевича. Вирішивши справу, ротмістр О.-І. Пулюй сказав собі: „Все, що я зможу зробити для українців, зроблю для Бога і для мого батька” [15]. На той час Провід ОУН-Р вже завершив створення українських куренів Абверу «Нахтігаль і «Роланд» (нім. – групи спеціального призначення) [7].

    У кінці 1940 – на початку 1941 року ротмістр О.-І. Пулюй розпочав підготовку в Румунії до створення сотні Абверу „ПУМА”. Йому допомагали Провідник ОУН-М у Румунії Орест Масикевич, член Бухарестського Проводу ОУН-М Петро Цица („Йоган Конрад”), Голова Проводу ОУН в Буковині Орест Зибачинський, перекладач Вермахту з Штуттґардту, член УНО в Німеччині буковинець Сильвестр Никорович, колишній військовий аташе Української Народної Республіки в Румунії полковник Армії УНР Гнат Порохівський і Голова студентського Товариства „Січ” в Бухаресті Борис Суховерський [7]. Їхні зусиллями реалізувалися перед самою війною з СССР.

Павло Шандрук: генерал-хорунжий Армії УНР у другій половині 1920-тих років і генерал-поручник, командувач Української Національної Армії у квітні-травні 1945 року.

Український поет, письменник, філософ ф лікар Юрій Липа. Кінець 1930-тих років.

У червні 1941 року на завершальній стадії формування й вишколу сотні „ПУМА” ротмістр О.-І. Пулюй контактував у штабі 11-ї німецької піхотної армії в Яссах з генералом Армії УНР Павлом Шандруком і відомим поетом, письменником та філософом Юрієм Липою. Останні представляли в Румунії Український Національний Комітет із до кінця невизначеними функціями, що мав сприяти 11-ій німецькій армії при її просуванні в Україну. Юрій Липа не належав до ОУН, але за словами письменника Уласа Самчука „суворо і послідовно дотримувався класичного націоналізму в його традиційних, расових і культурних формах у літературній і громадській діяльності” [7, 20].

Унтер-офіцер подав команду і сотня (150 стрільців) Абверу «ПУМА”, приділена до 11-ї німецької армії в Румунії, вишикувалась і завмерла на плацу. Сорокарічний ротмістр Абверу О.-І. Пулюй повільно йшов вздовж шеренги. В очах стрільців читалося, що у польових німецьких одностроях вони почувають себе мало не героями. Перед ним стояли українські добровольці, переважно, колишні студенти з Чернівців, Бухареста, а також із міст Німеччини й Австрії. А хто з них знає, що таке Абвер? Хто знає яке завдання їм дадуть завтра в штабі 11-ої армії Вермахту? Куди пошлють їх у бій – недостатньо навчених і необстріляних? Більшою досвідченістю і стриманістю виділялися колишні вояки Карпатської Січі.

Від 2 липня 1941 року, коли розпочався наступ із Румунії, сотня «ПУМА» діяла в оперативному тилу 11-ої німецької армії в наступі на Кишинів і Миколаїв й отримала позитивну оцінку від командувача 54-го армійського корпусу генерала Еріка Гансена. Незважаючи на це, в кінці серпня 1941 року Абвер під тиском Верховного командування Збройних сил Німеччини (ОКВ) прийняв рішення про розпуск спеціального підрозділу „ПУМА”. Така ж доля спіткала два українські курені (батальйони) Абверу „Нахтігаль” і „Роланд” (німецька назва – групи спеціального призначення) [7]. Офіційна причина – завершення початкового періоду наступу Вермахту на Схід. Справжня – початок реалізації планів Адольфа Гітлера з колонізації України нацистською Німеччиною.

У вересні 1941 року ротмістр О.-І. Пулюй після розформування в Миколаєві сотні „ПУМА” отримав виклик з Берліну. Звичайно, його шлях проліг через Львів, де проживала сестра Наталка – дружина композитора Василя Барвінського. Залізничний двірець, який йому в лаві Українських Січових Стрільців не вдалося відбити від поляків. Переділок «Тільки для німців» у трамваї № 1. Трамвай їхав не по вулиці Леона Сапєги, як за Польщі, або Сталіна, як за перших совєтів, а по Гітлерштрассе (нині Степана Бандери). В центрі перед Опернштрассе, від 1942 року Адольф Гітлерплатц (нині проспект Свободи), пересадка в трамвай № 12. Десять хвилин підйому по Шльосбергштрассе (вулиця Замкової гори, нині Максима Кривоноса) і нарешті зупинка біля підніжжя Високого Замку.

Трамвай перед Львівським Оперним театром. 1941 р.

Ще трохи ходу й перед ротмістром О.-І. Пулюєм відкрилися двері дому Барвінських, де завжди раді його бачити. І скільки подій відбулося від його зустрічі з сестрою Наталкою та її сином Івасем у жовтні 1939 року в окупованому Совєтами Львові. Зустрічі, що відбулася в натовпі біля Львівської Політехніки під пильним оком офіцерів НКВД.

Після повернення з Берліну ротмістр О.-І. Пулюй, як офіцер контррозвідки 11-ої німецької армії виконував свої обов’язки під час її успішних бойових дій у Криму. В липні 1942 року після захоплення німецько-румунськими військами Севастополя і завершення Кримської кампанії він очолив вірменський підрозділ спеціального призначення (зондергрупу) „Дромедар”, яка з 1943 року отримала статус Абвергрупи-114.  Але це друга частина боротьби О.-І. Пулюя проти червоної Москви.

Ярослав Середницький, Дійсний член НТШ, Львів

Література

1. Puluj J. Ukraina und ihre Internationale Politiche Bedeutung / J. Puluj. – Prag: Commisionverlag von I.G. Calve, 1915. – 22 s. Переклад на українську мову А. Жовківського. Пулюй І. Україна та її міжнародне політичне значення / І. Пулюй. – Тернопіль: Видавництво ТНТУ імені І. Пулюя, 2015. – 22 с.
2. Пулюй О.-І. Осінь 1939. З листів польової пошти / О.-І. Пулюй // Інтернет-сторінка „Вісті Комбатанта”. – Субота, 27 червня 2009 р.
3. Що сталося в Києві 31 серпня 1919 р. / В. Кравцевич // Військово-історичний альманах. – 2000. – ч. 1. – С. 24-44.
4. Історія Українського війська. ІІІ частина. Збройні сили сучасної доби / Доктор Богдан Гнатевич при співпраці Зенона Стефанова, Осипа Думіна та Святослава Шрамченка. – Львів: Видання Івана Тиктора, 1936. – 574 с.
5. Селешко М. У кігтях гестапо / М. Селешко. – Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1996. – 223 с.
6. Овад Х. Полковник Роман Сушко (1894-1944) / Х. Овад. – Торонто: Print books, 2006. – 305 c.
7. Боляновський Андрій. Українські військові формування в збройних силах Німеччини (1939-1945) / А. Боляновський. – Львів: Львівський НУ імені І. Франка, Канадський інститут українських студій Альбертського університету, 2003. – C. 75.
8. Puluj A.H. Von der Galizishen Armee zur Deutschen Wehrmacht (1918-1939) / A.H. Puluj. – S. 37, 41-44.
9. Чуев С.Г. Спецслужбы Третьего Рейха / С.Г. Чуев. – Санкт-Петербург: Издательство «Нева», 2003. – 821 с.
10. Збірник праць і матеріалів „Дмитро Паліїв. Життя і діяльність (1896-1944)” під редакцією О. Купчинського. – Львів: Наукове Товариство імені Т. Шевченка, 2007. – 862 с.
11. Alexander Hans Puluj. Herbst 1919 / A.H. Puluj // Там само. – C. 656-679.
12. Середницький Я. Павло Шандрук. Вереснева кампанія 1939 року / Я. Середницький. – Тернопіль: Мандрівець, 2016. – 192 с.
13. Wlodarkiewicz W. Rozkazy radzieckich komendantów Lwowa z wrzesnia 1939 roku / W. Wlodarkiewicz // Зб. „Над Дніпром і Віслою. Україна і Польща в європейському вимірі”. – Київ-Торунь, 2003-2004. – № 2-3. – С. 203-207.
14. Середницький Я. Діяльність Голови Проводу Українських Націоналістів полк. Андрія Мельника в роки Другої Світової війни / Я. Середницький // Самостійна Україна. – 2010. – ч. 1. – С. 10-18.
15. Середницький Я. Генерал Павло Шандрук і антигітлерівська військова опозиція / Я. Середницький. – Тернопіль: Мандрівець, 2016. – 176 с.
16. Кубійович В. Дмитро Паліїв / В. Кубійович // Інтернет-сторінка „Вісті Комбатанта”. – П’ятниця, 24 липня 2009 р.
17. Колянчук О. Українська військова еміграція в Польщі (1920-1939) / О. Колянчук. – Львів: Інститут українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, 2000. – 275 с.
18. Косик В. Україна і Німеччина в Другій Світовій війні / В. Косик. – Париж – Нью-Йорк – Львів: Видавництво НТШ, 1993. – 659 с.
19. Былинин В.К. Организация «Прометей» и «прометейское» движение в планах польской разведки по развалу России / СССР / В.К. Былинин, А.А. Зданович, В.И. Коротаев // Труды Общества изучения истории отечест- венных спецслужб. – Москва: Кучково поле, 2007. – Т. 3. – С. 318 – 414.
20. Шандрук П. Сила доблесті. Мемуари / П. Шандрук. – Переклад з англ. – Київ: Вища школа. – 1999. – 238 с.