Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже п᾿ятий місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення. Тому-то зараз пишу щоденникову прозу, правда, трохи нетрадиційну. Це записи автономні, документальні й художні, інколи поєднані темою чи асоціацією, але насамперед форматом прожитого дня. З кожним записом намагаюся бути питомішим. Така річ завжди в дорозі…
23–30 червня
Вчора. Невеликий парк у центрі містечка, з атракційними забавками для дітей і кількома лавицями під каштанами й липами – для всіх. Маленьке царство – гойда-гойда – галасливців і порівняно тихих голубів та галок. Тут птахам зручно, як і дітлахам, дибати великими плямами мурави, підбігати й лише інколи, на пару кроків, підлітати. Кожне має свою територію: дикі голуби й горлиці хазяйнують на паркових околицях, голуби зміщушені тримаються ближче до лавок, а галки, сивоголові старші й темноголові юні, походжають між тими й тими. Якщо пишу про ніби шари настоянки літнього дня в цьому ґардені, то саме воронóві покликані час від часу збовтувати її, безборонно заходячи на будь-чию територію. Їм голуби не перечать – своїх, бува, й відганяють… І все так очевидно. Не те, що між людьми, де стільки доконечних умовностей. Легко зазирати у цей паралельний світ, що так тісно перемежовується з нашим. Жодних тобі перепон, хіба що недопитливість. А чом би жителям цього світу не обсервувати по-своєму нас? Звісно, при нагоді. Причому й зір у птахів чи не в рази гостріший за людський. Мало того, беруся цілком серйозно припускати, що Всевишній має своїх штатних дозорчих за людьми по всьому світі й це передовсім птахи. Ще, певно, коти й собаки, хоча навіть найменша комашка може поскаржитися на нас… Однак птахи – їхні очка тим невеликі, як насінинки чи мачини, щоб можна було все бачити, особливо згори, а десь-колись вмент заплющитись або відвести погляд. Не випадково ж, вибрати пташці очі – як загасити собі світло сонця. Рано чи пізно. Всі птахи щодо людей – Божі секретарі, наочні свідки й самовидці. Вже й не сумніваюся в цьому. Онде одне підросле галченя зирить на мене з каштанового міжгілля своїми блискучими кварцитиками-антрацитиками. Зовсім близько, очі-в-очі. Могло б і наскрізь прозирнути мене, але то, відчуваю, погляд всередину мене. І що воно, – хай і недосвідчене, але відверте й радикальне в судженнях, – бачить у мені? Про що доповість на небесі?.. Як знати – хіба що те, чого ніхто з людей, навіть давніх моїх знайомців, ніколи б не здогадався сказати про мене; щось наближене, гадаю, можу надибати в описах романних персонажів, особливо без прототипів. «Вони насолоджуються подібністю, переживаючи виставу як видіння, а видіння – як реальність», «Бути вигнаним із місця, якого не існує», «…несповнене бажання всесильне», «Він вирішив заплакати», – усе це належить Умберто Еко і вельми зачіпає мене… А ще, сам я на місці того думного галчука прокаакав би: «Він, певно, дуже дурний, бо вже зо чверть години годує міських сизарів, вони ж – ненаситні. Проте вміє літати…» Знаєте, московські убивці, а це вже усталюється на кшталт багдадські злодії, походять від того давенного бахура, котрий вибрав ластівці очата і за законом підлягав страті, але, могло бути, якийсь природний катаклізм перешкодив виконанню справедливого засуду…
Ходив на пошту – приятель, театральний актор та режисер, а ще книжник, надіслав зі Львова дещо з античних і сучасних авторів. Приніс і книжки, і торбу вражень. Насамперед – загуменкові поля; там, де сіяно й саджено, аж зеленопіниться, викультурнюється на майбутній врожай… Спустився з пагорба до річечки Кам᾿янки, жебонливої зараз, – і застав купання зграйки сизокрилих голубів: по увігненій дотичній ледь занурюються в невелике плесо й одразу злітають майже прямовисно. Ні оком, ані фотоапаратом не зафіксувати одне-єдине положення крилят, бо сизарі тріпочуть ними особливо часто, на взір колібрі. Прозираєш ці помахи, як достеменний туманець, що в ньому мріють надбережні лози. Саме крізь нього запримітив я і граційного чорногуза: дуже повільно походжав уздовж течії – то вперед, то назад, – мабуть, вичікуючи своєї догідної хвилі для купання. Мальований самотній красень, проте в ньому захоплює щось мало збагневне – наче природна впевненість цих витончених форм, цих трьох класично контрастних кольорів, цих виважених рухів… У тім, певно, й неземна краса цього до зойку близького птаха. Так ніби йому не до мене поблизу, і не до голубів, і навіть не до води. Бо все це він має в одному приплющеному оці, де воно залюбки поєднується й еманує прихильність… В дорозі поетичними рядками дивувався вишням, що так стрімко дозрівають:
Ще недавно в зелен росах мились,
Цвітом величались до зорі,
А вже ніби котяться у спілість –
Чи не так дівчата на порі?..
Три – пишу – невизначені ПТ упродовж дня, але відразу й визначаюся: мабуть, московити дбають, щоб ми менше раділи нинішньому отриманню статусу європейського кандидата. Що ж, це теж визнання, хоч і диявольське, українського поступу…
Партнери й симпатики вголос міркують про можливості європейсько-американської витривалості у підтримці України (24). Йдеться, певно, про якісь межі. Це тривожить. Щодо нас – що може витримати Україна? – це запитання зайве. Найбільше, найстрашніше ми вже витримали. Перейшли рубікон витривалості-невитривалості…
Можна вважати, що воєнна проза як текст твориться вже нині, у цю хвилину й секунду, бо часова відстань од життя до цифри скорочена мінімально. Цифра навіть витворює об᾿єм, тривимірну реальність. Не створити б собі на принтері 3 D озброєного противника, бо, мовляв, давно не було ворожої атаки… Але те, що нам не доведеться принаймні кілька років по війні чекати на власне воєнну прозу, як було по двох попередніх світових війнах, – майже факт, бо мережі дедалі більше повняться текстовим ословленням гарячих подій в Україні. І тут не тільки фронт, а війна в усій її багатоманітності. Превалюють історійні нарації; їх так багато, що, передбачаю, більшість із них не вийде за межі магнітофонного й відеозапису, а вже оформлені текстово зупинятимуться в дорозі до книжки. Тож опісля війни очікую появи книжок, значно глибших у своїй достовірності, аніж ще дуже популярний у нас нон-фікшн.
Кажуть, блокада московитами Чорного моря вже спричинила один голодомор – загибель трьох тисяч дельфінів через брак риби в замінованих, торпедованих і т. д. водах. Цифра вражає, особливо, якщо відкинути наші дилетантські уявлення про вудку та якусь-там, навіщось ізловлену, рибину… Якраз час дельфінам, що зосталися, вдатись до справедливого терору проти москальських суден, адже був на Землі період, коли саме дельфіни, а не люди, серед усіх живих істот у природі виявляли найбільше глузду. Жарти жартами!..
Глибокої ночі увійшов у тривогу – ПТ, до схід сонця (25) вийшов… (Згодом довідався: зайди вкотре ракетували Яворівщину, є поранені). Дочитую збірку денників Петра Сороки. Нічне читання особливе, хвилями перемежовується з ословленими сонницями. Це щось цілком протилежне заакцентованому Петром: «Можливо, в цьому є певний сенс – читати треба якомога менше, бо чужий розум пригнічує, в чому зізнавалися навіть генії», – бо йдеться про ту чужу думку чи просто слово, за які можна, час від часу ніби сповзаючи у провалля абсолютної задуми, екзистенційно зачепитися. Подібно читаю і вдень, але ніч до краю індивідуалізує моє сприйняття чужого тексту.
Святого Онуфрія, котрий прославився даром упокоренням власних спокус. Мені ж він ближчий ще своїм чудесним спілкуванням, у ранньому дитинстві, з маленьким Ісусом, що спонукало мене до створення житійного катрена «Свій до свого» (зб. «У самозреченні творящі», 2017):
«Наглянь за ним – потупцяв, де ікона,
з окрайцем хліба…» Доброму початку
всміхнулася Пречиста. Ніби дзвонять:
дитятко підгодовує Дитятко.
Напівкудлань мармурової масті, з великими вухами, що згодились би йому під час руху, якби вмів ними махати, мов крилами. Одначе він пес, а не птах – мусить летіти, але безкрило. Мчати за автівкою свого господаря. Так поклав собі у свою собачу тяму, та й господар не газує, заохочує. Що їм – обоє юні. Бавляться. Й ось промчав проз тротуаром, навіть не завваживши мене. Мимолеть тернувся до моїх ніг, а за спокійніших обставин обминув би принаймні на крок. Жене, наздоганяє. Лапи в голові, язик у серці, очі… О, великий сміттєвий бак на коліщатах, а з-під нього вимахується смугастий котячий хвіст. Кіт, загледівши пса, покидає прихисток. Дурний? Та ні, мудрий, але інстинктивний, як і дурніший за нього пес. І вже намотують кільця довкола баку. В них, як відомо, дуже давні стосунки і зараз вони мають виглядати саме так. Побігали. Хе-хе-хе… Що там далі? А машина, хоч і пригальмовуючи, забігла вже ген-ген. І не згавкнувши, помчав назирці. Та так хутко, що басистий курдупель за сітчастою огорожею обіч, чорно-коричневий такс, не встиг зреагувати, позаяк мав такий обов᾿язок, а що й він мудріший за наздоганяйла, бо старший, то вирішив не надриватися навздогін. Зрештою, бігунові ще повертатись…
Що стосується можливих «громадських і суспільно-корисних робіт» для тих, що наразі не знайшли собі роботу. Добре, що все це ставиться на здорову, християнську основу оплати. Кепсько, що назви цих акцій безликі й совкові. А вони ж стосуються великої кількості молодих людей. Навіть у цьому відкидаймо московське бюрократичне трактування.
ПТ під час недільної Служби (26). Якщо у своїх домівках люди ще якось реагують на сирену, то у храмі й коло нього, чую по собі, – щире покладення винятково на волю Божу. Що ж, тут, мабуть, нема й одного, хто б не відав: Його воля далеко не завжди зрозуміла й суголосна людській…
Мудрий психолог каже про інформування без травмування. То ще одна проблема для ЗМІ, й не тільки українських, адже підриває основи сучасної трагедійної сенсаційності. Щоправда, у ці дні дізнаємось і про чимало захопливого позитиву. Про взірці мужності цивільних, винахідливості, добродійності, коли сенсаційне повідомлення спрацьовує і на добре самопочуття, і на корисну дію. Таких спопуляризованих новин має бути більше й більше, бо в реальному житті завжди саме так і є. Навчившись не глушити людей молотом негативу, станемо чутливіше подавати й відомості, що здатні впливати на людей хоч і вибірково, але не менш згубно. Скажімо, таку: вибухом розірвало на шматки собаку, хатнього улюбленця господарів…
Старша вчителька, вимушена переселенка з донецького містечка, котрій художник-іноземець присвятив будинковий мурал («обличчя війни») розповідає, що на новому місці її не раз впізнають. Почула навіть таке у крамниці: «Дивись, то та жінка, котрій заплатили мільйон за її портрет на стіні…» Й ось реакція вчительки, зумовлена, на жаль, потребою догодити розхожій думці, – вона відказує заспинній реплікантці, що якби мала той мільйон, то не стояла б разом з нею в черзі за курячими шийками… Щиро переконливий аргумент для особи з черги, але чи щирий і переконливий, а головне – допустимий взагалі для вихованців у школі? Чисте й розумне дитя сприйняло б це як наговір улюбленої вчительки на саму себе. Тому школярам вона скаже дещо інше. І знову щиро. Не дай, Боже, нам так небезпечно роздвоюватися, коли ворог людства навіть не половинить, а січе все на безліч кавалків…
ПТ надвечірня, наче миттєва – то зайди термосять усю країну.
Святого пророка Єлисея, покликаного Іллею до Божого пророкування (27). Був чудотворцем і, як на мене, підказав пророкам подальших часів шлях творення неймовірного. В цьому серед його наступників – насамперед Ісус Христос. Бог допустив двом лісовим ведмедицям розірвати сорок двоє дітей, котрі насміхалися з Єлисеєвої лисини. Чому аж так? Вичерпного пояснення цього більш ніж прикрого старозавітного епізоду не бачив. Але якщо давні афіняни, люди взірцево життєствердні й життєдайні (мали колосальний вплив на творення європейської цивілізації), піддавали страті дітей за, скажімо, вибрані очі ластівки, бо були переконані, що з таких виростуть убивці людей, а віруючі гонителі ще іншого святого випускали зі шкіл дітей, щоб над ним збиткувалися, то припускаю: найвища справедливість спрямована й на недопущення зіпсуття душ у наступних поколіннях людей. І в цьому її провіденційна гуманність.
Дивні це антиподи – трава й асфальт. Траву в місті нині або регулярно скошують на корені, або дають зелені переростати і вироджуватися у штурпаки. Асфальт… Ось сусідські дітлахи приблизно одного віку розсілися кружкома на боковій вуличці, недавно заасфальтованій, куди машини рідко заїжджають, і весело спілкуються. Порівняв би їх з горобцями, але ті завжди деруться, навіть при більшій калюжці після дощу. А малим тепло на цій твердій долівці й загалом комфортно. Однак вони – і не діти асфальту, і не діти мурави…
Після короткої передобідньої ПТ і, відразу за нею, телефонної розмови з очільником крайового письменницького кола: якщо щиро дбаєш про надійність спільної справи – маєш і матимеш далеко не тільки розчарування.
Преподобного Єроніма (28); казав, що тривалий зовнішній спокій, певний безрух, шкодить людині християнській, що вона тоді перестає дбати про безпеку свого суденця в житейському морі. Спокій душевний, гадаю, дещо інше – саме ним для себе й людства усе життя опікувався преподобний…
Ще вчора літній ранок видавався мені жовто-червоним осіннім яблуком, прохолодним і зарошеним із ночі, а от уже все стало на своє місце – ранок нагадує майже доспілу вишневу ягоду, що й уночі акумулювала тепло. В лісі він, без сумніву, належить чорницям. Якось незатишно їм посеред міста, у слоїках, хай і прикритих ще пружними долонями папороті… До чорниць смак маю, але втримується він у мені винятково завдяки спогадкам про поїздки зі старшими на сусідовій фірі до далекого лісу по ягоди. То була вельми приваблива – з розповідями, жартами, біганиною, перекусом, комариною атакою, блуканням серед зелених кучугур, радістю від зібраного – виправа. Тоді ми збирали переважно для себе, не на продаж (як повелося пізніше, хоча північніше, на Волині, процвітало вже й тоді), тож прикладали до чорниць тільки пальці й пальчики…
День Конституції України – ще один винятковий наш день, що москалям – як червона шмата перед очі бика. Вчора до великої крові й попелу вдарили по Кременчуку – ракетою дванадцять на метр, саме в гущу людську по роботі. Нині ж – знову Харків, Лисичанськ… Все мовимо про відсутність інфраструктури, тим більше військової, про вбивство мирних людей, але мовимо це вже не для ворога, і не для себе, і не для Штатів з Канадою чи навіть Нової Зеландії, що так само передала нам збройні засоби, а – для Господа. Тільки Він здатний завадити повному знищенню нашої матеріальної культури. Тільки Він подвигне наших партнерів до незагайної передачі нам найбільшої зброї праведного захисту й не менш праведного нападу.
Перестаємо писати обсцен
На євроутеплених стінах,
Бо можна чесно писати й оце:
«Моя Україна!»
Перестаємо вмирати від
Задавненого цирозу,
Бо владен вмерти за сяйво звізд,
Нарешті вже, кожен.
Перестаємо чути
себеся тільки.
Перестаємо бути
хвостом у кільки.
Про огорожі, позаяк у місті, навіть невеликому, їх так багато, що переважно вони створюють лінію горизонту… Як пси віддзеркалюють фізіогноміку й емоційність своїх господарів, так огорожі засвідчують дещо глибше – світоглядні засади їхніх власників. І справді, за деякими з них ще видно зеніт. Це варіант нібито цілковитої ізоляції од світу, однак не аскетичного самозречення, бо в такому разі люди шукають умиротворення, можна сказати, посеред людського тлуму, а колись декотрі навіть зводили свої будки-помешкання на стовпах – як лелеки: дивись скільки хоч… Й ось не знаєш, що там за тими височенними бляхою або бетоном: може, забур᾿янена пустка, чи якась хата, чи навіть прірва, бо у прикритті такого «ізолятора» через десять років легко докопатися й до центру Землі, а може, скривджена вишня, що у вічній тіні недовго протягне… Господаря такого обійстя ніколи не видно, його хіба уявляти, або, щоби побачити, йти на службу до комунальників – їх інколи впускають і за найглухіші горожі. Інша річ – огорожі сітчасті. Щоправда, інколи вони – від неспромоги стягнутися на непроникні для погляду, і в тому разі на крок відсунені в напрямку хати, – щоб за зручної нагоди обвести їх непроглядною й вищою. Проте найчастіше огорожна сітка – це знак душевної відкритості. За такими навіть пси мирні. За такими нерідко пораються жінки – молодиці й дівчата. Цвітуть якоюсь яскравою одежиною посеред квітів. А побачиш стареньку, то – видно по ній – дуже горду, що її ветхі літа все ж дозволяють їй підтримувати грядку, панувати і над тюльпаном, і над часником. І не пройти проз, не привітавшись…
Надворі – між тридцятьма й сорокма за Цельсієм (29). І завтра-позавтра так буде. Літо ніби поклало собі щось надолужити, якісь свої справи підігнати або й завершити. Як ми перед нетривалим відлученням із дому. Але що таке зробиш за два дні? Це в нас. Літо ж залишається вдома, природа – тим паче, і якщо зайшло таке тепло – комусь-то без нього не обійтися. Припускаю, що за три дні вже й самі ягоди вишень, а не тільки роси з них, почнуть капати на хідники. Зараз вони доходять – тому такий вар. Тримайся, помірно теплолюбна людино! І не питай, чому все відбувається саме так. Звісно, якщо ти не вчений-еколог та не синоптик. Але хай і так – цілковито ланцюжок погодних змін все одно не простежити, бо поки дійдеш до якогось рішенцю – нахлинуть зміни нові. Тим більше в Україні, де московські зайди, попри все інше, випалюють гори озону…
Саміт НАТО. Сталеві м᾿язи людини західної цивілізації до краю напружуються. Досі йшлося про такий собі культуризм, демонстрацію фігуральної моці. Однак захланний москаль перевів усе в бійку без правил, у криваве побоєвище. І вже офіційно став для світу ворогом номер один. Якщо ЄС схильне забезпечувати нас «вудками, щоб самі собі наловили риби», то безпековий Альянс – терміново дає високоефективного дубця: тільки бий його, Україно!.. Так, наші партнери готові до бою й готуються до ще більшого, проте батальними азартниками їх не назвеш, – добре пам᾿ятаючи свої столітню й тридцятилітню війни, не кажучи вже про безліч інших, вони звикли надовго розраховувати власні сили. Як і будь-що інше, зрештою…
Здається, тільки вода в ріці вміє водночас і стояти, і текти. Причиною – западини й мілини. Час підлаштовується до її ритму…
Я й чимало моїх колег – добровільні бранці рідної української словесності. Підтримка молодших письменників не передбачена, старші мають вдовольнятися мінімальною або й ще меншою пенсією. Та, певно, так і мусить бути, адже самі «здались у полон»…
Підкурений, московський гад повзучий забрався з українського острова Зміїного (30). Неодмінно шукатиме іншого стратегічного пристановиська. Та острів той був йому, мабуть, найбільш вигідним.
Стосується фруктів-овочів і людей. Всередині дуже великого можна наразитися на гнилизну, а всередині дуже маленького остерігайся нестравної зелепужності…
Очільник НАТО й далі твердить про можливість ще страшніших смертей та руйнацій, аніж в Україні, якщо дійде до лобового зіткнення Альянсу з Московією. Та чи можливе щось більше за те, що сталося? Адже тут – і страхітлива кількість, і найвідразливіша, так би мовити, якість. І таке враження, що нині атомне ураження багатьом українським поселенням, передовсім Маріуполю, вже, прости Господи, не страшне…
Богдан Смоляк
Липень 2022 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд Б. Смоляка «Буг наприпочатку».