«Не раз добра новина – найбільший дарунок. І радість від нього велика, і нічого, здається, не коштує. Та це в нас – не у вимірах Ладу, де витворюється бажана реальність, щоб сама звістка про постання чогось правдиво корисного ріднила твою душу з багатьма іншими. Так матеріалізується й матеріалізує слово…» (З попередньої діаріушної рати).
1 лютня. Гладкість у бесіді не здатна замінити мисленнєво-відчуттєвої структури особистісного мовлення, яке найповніше передає єство людини.
Письменницьке слово – своєрідна розвідка сутнісних глибин за відкритими джерелами…
Творча ориґінальність – етимологічно теж початок, але початок дечого нового…
2 лютня. Сила осталого, нібито відсталого часу особистості – у його гострій спрямованості в майбутнє…
Якщо по той бік океану рама до пристойного полотна коштує з половину вартості самої картини, то що там правитимуть за… Ні, не за раму до визнаного шедевру, тим паче класичного, а – винятково за творчість. За голісінький творящий дух без будь-якої рами. Може, ним узагалі не зацікавляться. І чи не з᾿явилися рами задля єдиного: щоб обмежувати, а то й нігілювати дух?
«Меди туманів предковічних» – це пастельний етюд середнього формату в гарячих тонах поземної лінійності, оскільки зображено опановані ранковим сонцем хвилі при- і надрічкового туману. Відсилає уяву до часів, коли задля надійної історичної канви проливалось і меди, і кров…
Чим небезпечний фейсбук? Демонстративним змішуванням корисного з геть кепським. Він – як гігантська толока, де людям приємно зійтися й поспілкуватися. Як торговиця смаків та іншого; як фестиваль, карнавал облич і масок… Це вважаймо позитивом, однак лише до моменту, відколи вони для більшості користувачів стають місцем постійного перебування. Тож торгування, святкування… А це вже шкодить, бо життя, навіть дуже обмеженої у своїх можливостях людини, безперечно багатше. І найприкріше те, що звикаєш дивитися на неґативне й хоч-не-хоч підсилюєш деструкцію, якої там незліченно, енерґією своєї уваги. Буквально викидаєш свою снагу в чорний простір, а потім страждаєш через її нестачу. Щось таки мусиш змінити…
Зо пів року Московія прицільно обстрілює й нищить наші житла і громадські будівлі, критичну інфраструктуру й поготів, а ми досі – вустами кореспондентів та чиновних людей – волаємо про неприналежність цих об᾿єктів до військово-воєнної сфери. Ніби засвідчуємо непорозуміння. Ніби дивом дивуємося. Не варто аж так! Гірко чути, що масова свідомість підвоєнних українців ще під наркозом оманливої москальської лояльності. Скажете, це глас вопіющого до євро-американського простору. Може, частково, але той простір оно слухає москалів локаторами своїх хаймерсів і «патріотів» на наших теренах…
3 лютня. Війна у фейсбуці, війна за присутність у фейсбуці, війна з фейсбуком, війна… Це вже професійні війни. Та, мабуть, і ті, що просто «світяться» у фейсбуці, почувають себе учасниками цих інформаційних воєн, у такий спосіб наближаючись до реальних фронтовиків. Адже адреналін не раз зашкалює. Однак їм бракує духовної мотивації своїх дій, чого в більшості захисників українських теренів подостатком…
Дмитра Павличка поховали (хай з Богом спочиває) як заповів – у його родимому Стопчатові на Коломийщині. Рідкість у нашій високій культурі, значною мірою формально, тож навіть не формою зав᾿язаною на міські життя й відхід. Стопчатів – виповнення повноти чину. Андрій Содомора, трохи молодший сердечний приятель відійшлого, пише-згадує, що той не раз спирався на латинську приповістку: «Плисти конче потрібно, жити – не конче». Тут мова, гадаю, про життєву плинність, урухомлене тривання. Примат розсудливості, ще й з іскринкою самоіронії… Але треба знати, що сказалося це в момент, коли йшло про необхідність виходити в море під час бурі. Тепер античний афоризм набуває надчасової пасіонарності. Притаманної, власне, Павличкові…
Життя подорожчало, та чи стало ціннішим?
Він курить під дощем, ніби хоче його запалити…
Синьо-жовтий тандем, що дістався українцям, – один із найприродніших.
Повернення у прощання – діамант серед багатьох звичних повернень…
4 лютня. «Господи, не пишалося серце моє, і не пишалися очі мої, і не входив я у велике, ні в дивне, що вище за мене» (Пс. 130).
Єдине, що можемо збагнути в незбагненному, – що воно більше за кожного з нас, передовсім кількісно, сумарно, а кожен, як його частина, правен прагнути до дедалі більшої, міцнішої та глибшої єдності з ним; це прагнення – шлях пізнання істини.
Святого Тимофія, котрого апостол Павло називає і сином, і побратимом. Мабуть, маю трохи рації в тому, коли кажу, що давні, давніші дні частіше, аніж наші, являли феномен тривалого, неситуативного єднання поколінь; відтак і постійної духовно-інтелектуальної співпраці досвідченого з новиком. Чому так? Бо колись браталися насамперед духом, а тепер хіба обізнаністю, якої замало для багатолітньої сталої співпраці.
Охоче розчистити спільну стежку від снігу – це вже крок до вічного…
Перемога за нашими вікнами потребує не тільки нашого підбадьорливого погляду крізь шибку; але насамперед саме його.
Необачний хлопчисько пригрів у кишені смертоносного «пелюстока»… Хай же не завадить це нашим синам і внукам у свій час ховати в кишенях пелюстку чи навіть квітку – на щастя!
5 лютня. Множенням гріха на гріх не вдасться втекти ні від себе, ані від інших. Тим більше – стати жертвою обставин…
Творча постава – завжди між «як живий» і «як на фото»…
Дарунки долі, що їх не маєш, – і ті, які тобі некорисні, і ті, яких ще не заслужив.
Слава дещиці, котра зводить людей, надто ж подружжя, у добрій розмові!
Про здатність до скрайніх речей, – як зрада, катування, убивство, – варто інколи думати, але тільки стосовно себе самого, щоб мати змогу одразу позбуватися цих змислів; безперешкодне проєктування їх на ближніх саморуйнівне та гріховне.
Освітній міністрянин каже: математика розвиває логіку мислення, мова – логіку викладу думки, історія – критичність думки… Це, звісно, дуже важливо. Але чи є найважливішим, якщо зважити на те, що розум завжди був і є інструментом у руках людини духовної чи бездуховної. Якщо істинну духовність не закладаємо наріжником споруди виховання й навчання, то хто з неї вийде?.. Окремо про викладання історії. Не вона, а швидше література дає найбагатший матеріал для вироблення критичного підходу до життєвих явищ, ситуацій та характерів; і саме художня література дозволяє найповніше екстраполювати їх на обставини власного життя. А заохочувати перманентний засуд історичних героїв, які найчастіше такими і є – не як номінально в художніх текстах, – справа подвійно грішна, оскільки йдеться про спокушування до гріха юних, принаймні менш спокушених. Зрештою, не часова влада, інтересами якої опікуються міністряни, героїзувала наших національних особистостей – не їй і дегероїзовувати їх. Якщо це взагалі можливо…
6 лютня. «Сяйво цілющої тіні» – творча назва пастельного етюда в жовто-охристо-червоно-брунатних тонах; на білому папері. Ідея сюжетна – з «Діянь святих апостолів» (5, 14-15): «І прибувало все більш віруючих у Господа – множество чоловіків і жінок. Так що виносили на улиці недужих, і клали на постелях та ліжках, щоб як ійти ме Петр, хоч тінь отінила кого з них» (переклад П. Куліша, І. Левицького, І. Пулюя). Колористика випливає з неї, але тут все ніби навпаки, бо в житті була візуально-фізична, хоча й чудотворна тінь, а етюд представляє буквальне світло од святої особи. Тінь, котра світиться, додаючи світла затінкам, мабуть, келії…
Землетрус у Туреччині й Сирії зі страхітливими наслідками. Може видатися, що природа тут жорстокіша за кривавого московита в Україні. Та це на перший погляд, бо навіть серед людей неусвідомлене вбивство, особливо при захисті, вважається непідсудним…
7 лютня. Святого Григорія Богослова, саме так іменованого другого – після Йоана Євангелиста, чим про нього найбільше сказано. Мав надзвичайне виховання: його мати Нонна привчала свого сина змалечку шанобливо торкатися святих речей. Очевидно, йдеться про речі освячені. Однак Творець подбав, щоб у світі людей святого не бракувало – це і реалії природи, і хліб, і книжка, і витвір мистецтва… Про вивчення немовлям української абетки вже йшлося. Тому хай би юні матері й тати частіше, навіть завжди й конче, за найменшої нагоди і без неї підносили чи підводили своїх маленят до однозначних життєвих і художніх цінностей, та й самі заодно надолужували прогаяне…
Багато що переконує практично: людська психіка не може бути суціль позитивною. Щодо негативної – ще питання. Тож будь-яка утопія, виводжу з цього, є закінченим, тупиковим ідеалізмом. Схоже на ситуацію зі смиренністю, довершенням якої є повна й наскрізна нерухомість… Але ідеалізм як шлях – неоціненний!
8 лютня. І знаємо, і не знаємо винятково по-людськи. Чого не знаємо (навіть не уявляємо) – того, по суті, не існує. Можемо діткнутися до певних меж – не дальшого. Неможливо переступити того, чого не знаєш. Космос? Він дуже близько, мабуть, ближче за глибінь нашого єства, бо, побувавши в його «сінях» (на Місяці) тощо, маємо фізичне уявлення й про космічні «покої»…
Зима, зі снігом-морозцем і яскравим сонцем, яке відразу й узялося їх розтоплювати. То теплий натяк на близьку весну…
Уточнення: жити не моментом, а – в моменті…
Хоч проблема, яка невідь-чому робить когось твоїм ворогом, чужа, але й вона не повинна бути тобі байдужою…
9 лютня. Коли перемагає світова гуманістична політика – перемагаймо й ми в політиці своїй особистій, добротворчій. Саме час перемагати!
Етюди: аура славня України; аура славня Європи. Перший, з домінантою обстоювання життєвої засадничості, нагадує промінь і спрямовує на поборення ментальних та геополітичних перешкод; а другий, з домінантою перманентного апофеозу, нагадує джерело всебічної енерґії, комфортно-тепловий складник якого найпотужніший. Відповідні й барви. Тому бракує тих, тому – тих. Хоч «Ода радості» Бетховена, пристосована до прослави європейського часопростору, значно гармонійніша за її високе теперішнє призначення…
Ось і середній вік тих, хто зголосився до української Армії наступу, Христовий – 33 роки; та й те, що Україна тридцять третя до вступу в НАТО, змушує замислитись…
Під сонцем чеберяють діточки, з наставницею спереду і двома позаду, а всіх ведуть три песики; один ще зовсім цуценя, якби раптово став хлопчиком – то акурат до віку іншим… Асфальт краями підтікає і чорніє для дорослих, а чеберяйчики підсовгуються радо на білій середині, що для них. Наставниці, здається, мовлять про близьку весну, а дітям слово це, «весна», знайоме-незнайоме, ну, може, раз чи два його почули і призабулося, – вони краще знають слово «війна».
10 лютня. Важкими грішми нав᾿ючені легкі, а не навпаки, як переважно гадаємо… Твоя доля – частка загальної Долі, і йдеться про дарунки саме другої… У своїх найбільших доброчинних данках ми хіба торкаємося лепти, бо й найменша вона – все, що маєш… Ділячись подарованим долею… Отримуючи вділене долею через чужі руки… Коли ліва рука платить правій і навпаки… Приписуючи собі право дарувати… Відмовляючись од того, що тобі належиться…
Дух не завжди шелестить, як вітер у листі дерев. Дух вищий за фізичні вияви руху, бо є всезагальним Рухом…
Святого Єфрема Сирина, якому належить скрушне: «Я бо знаю свою лінь!» (думаючи про Страшний суд). А таки добре, краще за інших знаємо про свої гріховні ґанджі, тому-то не плекаймо засуд своєму ближньому; розвинене сумління, правда, стане соромом і не допустить цього, а нерозвинене все одно якось-колись проб᾿ється до свідомості й каратиме; та, мабуть, Суду в засвітах не уникнути тим, хто не пізнав його у своєму сумлінні…
Чому діти з наших мішаних сімей – за певних нинішніх обставин, включно з трагічними, – обирають повернення в Україну? Бо вважають своїх друзів виховниками, більшими від власних батьків…
11 лютня. Надходить час, коли письменникові, митцеві працювати нетворчо – гріх, тому що йдеться вже навіть не про неувагу до дарованого згори, а – про свідоме нехтування ним; за умов вікового цейтноту…
Усе прекрасне – поверхневий знак глибинно-духовної гармонії під ним, яка йому передувала. Добре вміти побачити це, ще ліпше – створити, а найкраще, певно, – жити у стані постійного створення чогось прекрасного; може, й не доводячи його до остаточного результату – мовби перебуваючи у своїх глибинах, що гармоніюються… Отже, творчість – не завжди цілісний процес, найчастіше саме духовний, сутнісний, метафізичний. Можливо, відомі шедеври прославлених творців (передусім письменників, художників та композиторів) поступаються їхнім же незнаним шедеврам, які не знайшли свого зовнішнього, результативного вияву…
12 лютня. Собор святих учителів Василія Великого, Григорія Богослова, Йоана Золотоустого; майже тисячоліття тому їхні чини визнано однаково надзвичайними, що посприяло ще більшому згуртуванню Церкви і загалом людства; за життя вони навряд чи й думали про можливість такого порівняння-зрівняння, оскільки не було прецеденту; а ми вже маємо…
13 лютня. Всесвітній день радіо. В Україні зо три покоління вдячно згадують про радіо дротове. Стояло воно близько до людини, хоча не раз верзло ідеологічну нісенітницю, зомбувало московськими курантами. Однак люди власної думки брали з його передач те, без чого не здатна існувати навіть вишукана брехня, – крихти правди, інколи й окрайці… Радіо було інформаційною вершиною, на яку щодень сходили мовці з упізнаваними, для багатьох рідними голосами. А голоси з-за кордону (з Америки, Англії, Ватикану) не давали дрімати національній і релігійній свідомості. Незабутню автентику голосу, що могла б не згірш за дактилоскопію ідентифікувати людину, виявило саме й насамперед радіомовлення, особливо в літературно-словесному й пісенному форматах. (Добре, що до згаданої ідентифікації не дійшло, бо тоді наші мовчання стали б суціль фальшивими…). Сила поезії з уст, ширена радіохвилями, часто перемагала життєву прозу. Владу дротового радіо підрізало телебачення, а не, як вважається, численні ефемки. Ці лише поквапилися зайняти порожні закутки інформпростору. Телебачення, сконцентрувавши візуальні й голосові ресурси, досі превалює в сіро-чорній справі впливу на мільйони користувачів. Стан мізків пересічного московита – разючий того приклад. Ефемки ж нині стали прислужницями ТБ і КП… Вийшло ніби з ностальгією, але насправді тут більше екзистенційної й часової аналітики.
14 лютня. Не має часу на балаканину, але довго слухає когось говорющого – як шемріт дощу за шибами чи навіть пориви вітру; зрідка трапляється радість наслухати мову людини-струмка…
Якщо вже конче пролитися надмірній краплі добра, то нехай вона буде твоєю…
Штани, що коштують десять латок… Це грошовий підсумок двох справ: накладення адідасівської латочки на сантиметровий розрив пухівки (70 грн) і придбання джинсів у крамниці (700 грн).
15 лютня. Стрітення. Взорована за євангельською зустріччю маленяти Месії перша здибанка зими з літом. Оскільки зима надзвичайно м᾿яка, то й зустріч ця невиразна. Але ось завтрашній запис: «Нічна паморозь, що в сонячному промінні нагадує пастельний малюнок на тонованому папері…» Гадаю, це вже щось…
Таке враження, що тільки на Землі зернинка духа має ґрунт для зростання…
Разюча неоднозначність людського розуму не є варіативністю буття…
17 лютня. Наші військовики гинуть, бо мають і знають, у своїй більшості, за що віддавати власні життя. Наші цивільні живуть, бо теж переважно мають і знають, задля чого їм жити. Тут нема й не може бути якогось конфлікту інтересів, як нема його між праведним життям і праведною смертю. А мірки, чинні щодо винятків із буттєвих тенденцій, не варто накидати всім і всьому…
Чернігівка-львів᾿янка в маршрутці – з околиці до центру Львова – дякує, що вислухав її схвильовану розповідь про відвідини підвоєнного Чернігова, де люди на сьомому небі від запаху свіжого хліба і де після старенької мами, котра напередодні переставилась, залишилися пришпаровані для вже дорослих дітей мандаринки й ще якісь легуміни. Каже, що, мабуть, помічаю в її мові русизми, а їх і нема; каже так, щоб і покарати себе, і підтримати душу своєї московськомовної неньки…
Багато молодих удів; одна зізнається, що відчула б найбільшу полегшу, якби лягла на труну коханого мужа; певно, змусила б і себе присипати святою землею; але стримало дитя під грудьми – саме те, чого забракло Джульєті й Офелії…
18 лютня. Дуже вітрить; блаватні вікна в небі розчиняються-зачиняються, проте не траскаючи і не розсипаючись дзвоном розбитої шибки, як ото за тепла на землі; і сонця багато, ще більше, ніж вітру, бо воно не з тих, що зазирають у віконце – охоплює вись з усім її господарством. У палісадах від полудня там і тут уже повистрибували білосніжні первоцвіти, хоча з північного боку ще можна назирити латочки снігу; мудре сонце розвело квіткову і зимову білосніжність, не покладаючись на Африку й Антарктиду… Вітер не лише над головою – то обіруч м᾿яко штовхає у спину, то вмент опиниться спереду і впирається у груди, водночас відважуючи ніби жіночі ляпаси; від першого далеко не забіжиш, від другого, перемагаючи вітровий опір, відчуєш якусь дещицю благородної втоми; а ляпаси тільки тішать…
19 лютня. Неділя сірувата, з дощем; ніби «сірий» хліб із дитинства; але чому його так називалося? Мабуть, і через значну домішку кукурудзяної муки… По Літургії священник наголошує: річний цикл постів, що нині неважкі, все ж вистачальний для цілковитого фізіологічного очищення людського організму («Середина буде як дзиґарок!») і, звісно, духовного наснаження; але його слід дотримуватись.
Не існує ніякого споглядального розуму, оскільки правдиве споглядання самодостатнє…
20 лютня. Важкі й водночас легкі, навіть солодкі ярма творчих людей, що їх вони самі собі й накидають; зняти таке ярмо неможливо, як не уникнути письменникові й митцеві бути у світі і паном, і слугою…
День пам᾿яті героїв Небесної сотні; їх обрали не кулі, бо самі вони стали каменями з Господньої пращі; тож нині вітер…
Байден у Києві. Він із тих вельмилітніх, кого випростовує й підносить вагота великої відповідальності. Ніби сила тяжіння надземного, вищого. Цим дає фору молодикам… А більшість його однолітків, особливо в нас, гнеться під вантагою безвідповідальності. Тобто від тяжіння, що під ногами…
21 лютня. День рідної мови, якою приємно і говорити, і мовчати…
Сюжет новелети, що її варто написати: на фронті – то тут, то там – з᾿являється снайпер з цілющими кулями; влучає у тих, кому не вижити; колись мав завдання просто підтримувати бойові дії – лікувати на відстані тих і тих противників, нині ж діє самостійно: зцілює винятково захисників рідної землі; але давніші проблеми нагадують про себе…
У Нідерландах триває народний, символічний суд-трибунал над Московією та її очільниками. Однак його юридично-процесуальний бік абсолютно достовірний, за участю знаних у світі фахівців. Тут щось протилежне здавна поширеному: страшну реальність підносить людству для ознайомлення умовна підсудність. Це як соціальна фантастика в найбільш оптимізованому варіанті…
Численні епігони Тараса Шевченка вже у його столітті до краю опустили український ямбічний вірш і, звісно, навіть не спробували дістатися до підніжжя поетових шедеврів. Нині чути про чат, варіант штучного інтелекту, що, мовляв, здатний написати вірша в Шевченковому стилі. Ну, це безсумнівно епігон його епігонів…
Пастельний етюд «Наперегони з вітром. Маки», написаний під вітрове завивання за вікном; троє червоних маків у зеленій гущі трав гнуться не ламаючись і не гублячи пелюстя, бо у природі перемагають не найшвидші, а найстійкіші…
22 лютня. Святого Никифора і його товариша Саприкія, драма стосунків котрих розігрується перед мечем ката і Господнім лицем; тут – смиренність каяника і закаменілість ображеного; важливо не ображати, однак у стократ важливіше прощати бодай тому, хто визнав свою провину; душа, що кається, відкрита до Неба й людей, душа гнівливо закаменіла – закрита, але не для всіх – ключ від неї в нечистого…
З ким працюєш, з тим і полуднуєш; а до праці гостя не запрошують…
Відомий видавець, Шевченківський лауреат, завважує, що нині зростають наклади української поетичної книжки. Причина – лавиноподібне зацікавлення рідною поезією людей, котрі завжди читали тільки вірші московськомовні. Врахувати це треба насамперед нашим поетам, позаяк мають рідкісний шанс підкореґувати своє ставлення до кількісних і якісних параметрів своєї ж творчості…
24 лютня. Уже рік, як Україна воює. Молимося за щастя-здоров᾿я її міст і сіл, вод і небес, полів і лісів. Усе інше, і передовсім конкретно людське, докладеться до цієї матриці. Ще ніколи не молилися так гаряче й за добре почування цивілізованого світу, який підставив нам плече. Ще ніколи не обділяли так своєю молитвою врага правди, що персоніфікувався в московського ката й убивцю. Нині участь у визвольних боях стосується половини наших сімей та родин. Це армія переможців, і хоча б тому, що переможцями себе вважають навіть українські воїни в московитському полоні. У повідомленнях про бої дедалі частіше зблискують звитяжні козацькі прізвища. Цвіт нації виявився й дозрілим плодом…
Домовлятись із днем, а не ніччю… А, власне, чому людям так важко домовлятися? Чому існують такі потужні формати, методики, політики щодо вироблення спільної думки? Чи не тому, що сучасна цивілізація не має, за промовчанням, орієнтації на безперечні істини?..
26 лютня. Певно, всяка група, окрім літературно-мистецької, засадничо закрита й, отже, спрацьовує на роз᾿єднання, розкол…
Парадокси любові. Любити всіх – ділити своє сердечне ставлення на безліч інших, усім вділяючи рівно й однаково; без вершин і низин; без пристрасті й байдужості. В таку гущу й ворог проскочить, а родич або друг можуть завадити, викликавши особливе чуття до себе…
27 лютня. Господь дав життя, дасть і для життя. Помиляємося, коли гадаємо, що це стосується тільки пташки.
Богдан Смоляк
Березоль 2023 р.
Замість ілюстрації – гуашевий етюд «Горно»