Переходимо в рік наступний. Чи новий – він же й покаже, позаяк нове, навіть найменше і навіть у наших людських справах, зумовлене певною еволюційною поступальністю. І календар нічого б не значив, якби не спирався на циклічність нашого тіла й духа, а ті, своєю чергою, – не улягали загальноприродній, космічній циклічності. Одразу доповню себе: еволюційні зміни, очевидно, пов᾿язані з початком і закінченням циклу, збагачують кожен наступний. Тому й приглядатися до них варто якраз у ці моменти скрайності. Як от зараз. Дехто назвав би таке приглядання підбиттям підсумків зробленого за рік. Хай так, але для мене важать і справи завершені, і справи з кодом продовження. Другі, певно, важливіші – тим, що стають своєрідною канвою для ще одного життєвого, тут річного, циклу. Якщо рік нашого віку – дерево, то його стовбур – оці постійні, крізьчасові діяння. І в жодному разі не позбавлені щоденної конкретики. А гілля згаданого річного древа – все інше, що подібно до реального перебуває у процесі постійних змін-замін. Основні наші заняття забезпечують нам часову детермінацію – маємо внутрішню, невідкладну причину з Божим благословенням іти вперед, переходити чи перепливати свій річний Рубікон. Мені цього року вдалося змайструвати човна-діаріуша, в якому розраховую і переплисти, і дещо перевезти для продовження… Знаю, що загалом рік черговий буде не кращим і не гіршим, – хіба у зручнішій конфіґурації вершин та низин, неминучих здобутків та нездоланних труднощів. Господь давно довів людям, що кожне матиме випробувань у міру своєї витривалості. Або ж так: рік може видатися дуже схожим на попередній. І передовсім своєю екзистенційною константою. Про неї колись писав: «Полон перетривали, а тривання І далі полоняє. І болить» (Зб. «Словник мовчання»). А й справді – вийшли ми з полону совковості, однак нині зіткнулися зі спробою Московії накинути нам уже не сильце, а мілітарний аркан. Повноцінне тривання народу, як і людини, сповнене безлічі загроз. Зовнішньо-внутрішніх, внутрішньо-зовнішніх. І якщо нині в більшості наших бід безперечно винні московити, то вже завтра будемо змушені винуватити насамперед себе. Кажу про перемогу над загарбником, а відтак – над собою!..
16–31грудня 2022 року
Старозавітного святого пророка Софонія, що критикував, по суті, всіх – князів, суддів, пророків – і передбачив прихід Христа. Чи не тому вмер своєю смертю, а не як більшість інших пророків. Повна відкритість і ревність може бути добрим захистом…
Недавно визволений Херсон продовжує страждати за свою прихильність до рідного, українського, – тепер від щоденних московитських обстрілів. А влучення в бібліотеку, до якої, мабуть, щойно повертається українська книжка, аж ніяк не назвеш випадковим: за умов руйнації критичної інфраструктури навіть найменший спільний простір, ще й гуманітарного призначення, дарує людям якийсь мінімум тепла і спокою.
Є принаймні кілька рівнів сприйняття війни, залежно від поінформованості й близькості до неї (швидше – з нею) реципієнта. Вражають розповіді учасників бойових дій. Не на камеру. Вражають, бо, синхронізуючись у нашій свідомості з інформацією, поданою професійно, показують її спід. Безпосередня емоційність, розумова багатоаспектність, інтуїтивність причетної до подій людини здатні ще раз «пересіяти» загальновідоме, «приземлити» репортерський ексклюзив, нагадати про факти протилежного плану, без яких ніщо не обходиться, а отже – про можливість і необхідність інших трактувань. Однак найповніші й найточніші тлумачення мусять дочекатися повоєнного часу, коли голоси спостерігача-коментатора і причетного-оповідача максимально зблизяться. Тоді й постане доволі правдива історія цієї війни. А зараз, слухаючи близького родича пораненого фронтовика, дбаю лише, як підтримати його на дусі…
Багатолітня надмірно емоційна прив᾿язаність до певних життєвих фактів і подій, а також окремих людей, на старості може повертатися несподіваним ракурсом: факти змінюються, події минають, люди відходять – ті, ті й ті випадають із пам᾿яті, емоції ж, не раз вибухові, існують самі по собі, як фантоми утраченого, і вимагають мати їх за реальність… Щось таке бачу, спілкуючись зі своєю значно старшою приятелькою. Не дивуюся, позаяк усі ми під часом. І не жалію приятельку, адже їй, мабуть, і так добре…
Близько півтора мільйона іноземців зараз узялися вивчати українську мову. Це чимало. Значна кількість із них віддала їй перевагу перед московською. Хоче бачити світ, власне той його сегмент, що називаємо Східною Європою, передовсім нашими очима. Крізь вікно української культури, повнокровніть якої забезпечує українська мова. Це додає нам відповідальності за те, як ми самі говоримо й пишемо…
Святого Миколая, Мир Ликійських чудотворця (19). Найбільшого благодійника колись дорослих, а тепер переважно дітей. У цій трансформації, хіба неминучій, вбачаю й деяку втрату для християнської людності. Чому? Бо ми як суспільність, даруючи своїм нащадкам забавки, пішли шляхом мінімізації старань і витрат. Так, щаслива обдарована дитина – щасливі її батьки, але щастя засадниче, для всіх у сім᾿ї, залежить від певного достатку саме дорослих. Малозабезпечених, їхніх батьків-пенсіонерів. Миколай дуже добре це розумів, тому й відчутно помагав людям.
Мабуть, міг би зізнатися, що мені так само непросто було «ввійти» своєю картиною (це вперше) – варіантом східнóго сонця – в домівку сусідів (на їхнє прохання), як і нашому найвищому посадовцеві до Білого Дому…
Із печальних силогізмів:
Черга народитися
черга вмерти
А поміж ними
черга бути ідентифікованим
черга бути похованим
І жодного
поза чергою
бо наразі воскресали
тільки надії
Святого Амвросія, єпископа Медіоланського (21), котрий врозумляв найвельможніших. Навертав до правдивого каяття й тривалої покути. За гріхи смертельні (навіть після спричиненої вінценосним різні), але, як бачимо, не смертні (розкаявся ж)…
Донедавна вважав, що усунення фантомного болю – справа майже фантастична, і якщо можлива у принципі, то лише внутрішнім старанням самого болящого. Звідси й моя новела, яку писав-оприлюднював частинами в діаріуші. Та ось дізнався: є й хірургічний спосіб на цю біду, і його вже практикують в Україні. І все ж – думки про біль болять! Новелу, певно, дописуватиму…
День, що передує найдовшій у році ночі. Календарна найдовша ніч – невинна біла овечка супроти вовка у шкурі дня. Такого, як цьогорічний 24 лютого, коли почалася війна.
Зимова хвиля відходить (22). Не зима. Все тече – зверху, вдолі. Слизота, ще кілька годин тому прихована снігом, вискалює ікла льоду. Десь-то старенькій страшно переходити з тротуару на тротуар – зупиняється поміркувати. Стратегічно. Зрештою, шлях завжди розв᾿яже проблему руху додому…
Уздрів на цигарковій пачці:
Ґрати з прутами у вигляді сигарет
і за ними в᾿язень куріння
Талановита прикладна метафорика
що розвіюється димом
«Я онімів і покорився, і мовчав про добре, і біль мій відновився.
Запалилося серце моє в мені і в думці моїй розгорівся вогонь» (Пс. 38).
У Німеччині досі знаходять і судять
гвинтиків-довгожителів
кривавої машинерії гітлеризму
Вони давно поїхали різьбою
та ось недалеко
«Господи, ти, що відділяєш від землі, забери їх [гонителів] за життя: хоч і наповнилася утроба їх від скарбів твоїх» (Пс. 16).
Завершив ознайомлення з чотирма комп᾿ютерними роздруками творів номінантів відомого всеукраїнського конкурсу прози, що у Львові (24). Це, якщо не помиляюся, тексти «на фінішній прямій». Тобто відібрані не тільки іншими членами журі, а й самою ситуацією, – коли ніби автоматично враховується потреба в доброму й розмаїтому і є пожива для деяких висновків та узагальнень. Тож про самі твори. Старатимусь не вживати нині розхожих літературознавчих визначень. Текст перший. Українсько-польське інтелігентське середовище часів Міцкевича; моровиця, що зачепила місто й не дісталася ще до сільських посілостей; вбивство очільника родини, розкриття злочину студентом – гостем сина вбитого, теж студента. Лірично-психологічний, що на грані інтелектуального, детектив з відчутним україноцентричним струменем. Текст другий. Авантурно-карколомні пригоди в Києві й африканських джунглях талановитого письменника-невдахи, згодом майже грамотного плейбоя, що ніби потрапляє у свій майбутній роман – пише його всім, окрім ручки чи компа – і врешті, таки зафіксувавши на папері, отримує вигідну видавничу пропозицію. Схожий на такий собі словесно розгорнений, з його гіперфункціональністю й пародійністю, гуманістичний комікс. Текст третій. Низка подій, пов᾿язаних з мандрами в минуле через нанопсихологічні маніпуляції, з акцентами на добрí, підкріпленими переважно розмовами про нього. Нагадує надміру деталізований сценарій одного з багатьох голлівудських фільмів. Текст четвертий. Поєднання антиутопії, пригодництва й феміністично-побутової прози; в ідейно-сюжетній основі – дедалі відчутніше бунтарство проти авторитарного патерналізму, заснованого на ревізії біблійних істин, що врешті завершується їх очищенням і поверненням до соціалізації життя на їхній основі, також утопійної. Усі ці тексти, певно, належать молодим авторам і загалом засвідчують тенденцію пошуку шляхів цивілізаційного простування, й насамперед для України. Та оскільки йдеться не про «бізнес-план», а про художню літературу у великоформатному прозовому вияві, то одразу переходжу до їх літературної відповідності. Слово, міра авторської уважності до нього і вправності у витворенні фрази, малювання й фонування ним, його заглиблення у світ думок, подій та речей. З᾿ясування цього достатньо для поцінування окреслених текстів. Справді повістевого – не романного характеру, із заледве чи вдалими назвами. Два з них можуть видатися навіть, один по однім, добрим і не вельми перекладом українською текстів іншомовних. Підсумую наразі так: викладеним вище вимогам вони тотожні в послідовності згадування про них.
По Божественній Літургії (25) отець Володимир казав про святкування Різдва. Нині українські Церкви радяться й годяться, щоб наступного року водночас перейти на точніший, григоріанський, календар, як ото в більшості християнського світу. Наразі долучилися до цього святкування колядуванням у храмі. Гадаю, що принаймні галичани збережуть і деякі елементи колишнього святкування в їхньому часі, що пов᾿язані з Меланкою, Василем, вертепом, тими ж колядками… Це неминуче й добре!
Привітав свого молодшого приятеля, талановитого прозаїка і видавця, з уродинами. Глибокий економіст за освітою, в усьому він дотримується філософії очевидного результату, водночас – кантіанства, а наслідком їх поєднання має у своєму житті чимало гарного й позитивного. Дай Боже! Нині приятель перебуває з родиною на відомому острові в Атлантиці – бере все можливе, як людина і письменник, з його природності й екзотичності. Непросто по-справжньому полюбити чужий край, проте полюбивши його як рідного, мусиш сторону свого народження відчувати подвійно рідною. Бачу, що в нього десь так і виходить.
«Вірую, що бачитиму блага Господні на землі живих» (Пс. 26).
Написав щось на зразок передслова до книжки перекладів, над якою працюю вже зо три місяці (26). Даруйте, але класикиня польської літератури Марія Павликовська-Ясножевська (1891–1945) видається мені амазонкою, стріли якої однаково корисні як Амурові, так і Артеміді… Її поетичний, драматичний та мемуарний доробок засвідчує дар глибокої любові, що передовсім є несприйняттям потворного. Тут репрезентую переспіви, точніше – україномовні варіації численних метафор поетки, інколи стиснені чи розгорнені. Чому так? Бо вони стали для мене заохоченням до своєрідного творчого змагання. Лапідарність, медитативність й афористичність цих віршів, здатність традиційно збудованого рядка, зберігаючи акценти духовності, не те що не перечити – навіть підсилювати хвилі стихійної чуттєвості жіночої душі, – усе в них імпонує мені, перегукується з моїм. А що книжка «Поцілунки», на перший погляд щоденник інтиму, хоча насправді лірично зафіксованої мисленно-відчуттєвої й естетичної неординарності, посіла в історії польської поезії своє, окремішнє місце і не раз перевидавалася, то поклав українізувати й легалізувати в нас цей літературно-видавничий феномен. Задля примноження життєствердних перемог у кожному з нас й у світі людей. Ось як про це сама поетка:
Вірші мої наче квіти – пахнуть, хай що б там було.
І наче квіти роняють пелюстки у вітер.
На неозоро-самотніх полях Ватерлоо
зірвані квіти…
Надворі – дві-три білі латки і вітрить (27). А у Штатах і Японії – аномальні снігопади. Та й ми звідали справжнього нового снігу. Якого давно вже було – раннього. Запам᾿ятається.
Із печальних силогізмів:
Хто чого
всі купно затяжної війни
а село Демидів
своїми водами
не пустивши зайд до столиці
і нині напівскрижаніле
найбільше боїться весни
Не впустило б її і прогнало
рогачів не забракне
та чи вернеться знову весна
до села
Дві масовані комбіновані атаки на українську критичну інфраструктуру, одна дронова; Київ, Одеса, Львів…; загибель цивільних у Херсоні й інших містах; загалом не менше десятка ПТ, що завивали лише над Бугом, зранку і вдень, одна – після опівночі, з початком першої доби Нового 2022 року. То з моєї хроніки сіро-чорних подій, спричинених москалями упродовж двох минулих тижнів. Наприкінці року великого українського болю й великих надій.
Із печальних силогізмів:
Цьогоріч покинули світ цей
і дві вінценосні особи
котрих ми полюбили
спершу англійська королева
а тепер і король футболу Пеле
Може жили б ще
якби не війна в Україні
«Многі говорять: ‟Хто нам добро покаже?ˮ Позначилось на нас світло лиця твого, Господи» (Пс. 4).
Богдан Смоляк
Грудень 2022 року
Замість ілюстрації – фраґмент акварельного етюда «Чаша молодого світла».