Кожен має свою внутрішню війну, навіть якщо не визнає її перед ближніми. Бо неодмінний змаг людської душі за наближення до ідеалів добра і справедливості, за вдосконалення у вірі, надії й любові. А така надзвичайна подія, як війна, що її вже третій місяць провадить український народ зі своїм історичним антагоністом – Московією, з ворогом світоладу, здатна в рази употужнити наші найкращі особисті прагнення… Цього разу пропоную увазі читачів записи двотижневі, трохи стиснені, – щоб максимально синхронізувати їх написання й читання.
5 травня 2022 року
Кажуть: вивезено на безпечну територію ще одну велику групу маріупольців; зайди зайшли на «Азовсталь»; рятівні гаубиці вже в Україні… Що далі – важко передбачити, надто багато непоєднуваного. Дев᾿яте травня наближається, яко каток, але таким воно буде, здається, передовсім для московитів. І все це – за чудової, наче весняний образок, погоди по всій країні. Добре, що завжди можна водночас «молитву діяти до краю» (Т. Шевченко) і просто діяти, докрайньо викладаючись…
О, як нуртує все, цвіте!
О, як нічого не бажаю,
Лише б зосталося святе
Бодай пелюсточкою жалю…
З написаного («тепле – як далекий пригад, студене – як цей і надчасовий вітер, що обриває щойно розквітле пелюстя», – так би потрактував схожі чужі рядки) в дорозі зі Львова, із засідання журі відомого конкурсу прози. Щоправда, підсумково-святкового. Переможців визначили etc, і залишалося, мабуть, основне: вдумлива, доброзичливо емоційна розмова кількох за столом у редакції журналу «Дзвін» про літературу як, насвітлюю по-своєму, всеохопну потребу розуму і почуття, здатних виводити у простір духа. І чи критика в нас критикує, і чи повинна критикувати. І чому книжка нині дедалі частіше метафізується, оскільки «погоджується» з існуванням у кількох паперових примірниках, маючи під собою глибоке «цифрове коріння». І як наша рідна українська мова, кілька тижнів тому торкнувшись – навіть вустами жінок і дітей – недозволеного, зелепужного лексичного плоду ординських бруталізмів, досі оговтується. І на що здатна нині просвіта в середовищі численних змосковщених утікачів од вогню війни, які по-своєму моляться на перемогу української зброї, але навряд чи збираються із силами, щоби перемогти себе, тож наша велика перемога над московитами – це насамперед всепереможна післявоєнна економіка. І що таке українська культура загалом – перлина посеред руйновищ і сліз із невчасно розкритої мушлі, а чи вже сама сльоза й рух, слово, куля відплати… Тоді ж прийшла звістка, що наші хлопці погнали зайд із території заводу «Азовсталь». А щойно переступив поріг домівки – сирена, начебто вітає, позаяк і «прощалася» зі мною зранку, однак відбійна. Відтак сидів і згадував новочасний образ доріг, довкілля, Львова…
Повертаюся думкою до післямови у «Симфонії Петриківського лісу», де домінує думка про «симфонійність» винятково авторського сприйняття й зображення. Іншому – не дано, або ж дано інакше. І що, прагнучи вищих реальностей, щоб не втрачати земного опертя, нам залишається хіба, за аналогією до бачення двовимірного простору тексту з деміургом людської долоні над ним, бачити опановану Вищою Силою нашу людську тривимірність. І, додаю, жахатися, і страждати… І, певно, віддавати перевагу своєму земному раєві, навіть якщо він творчо вигаданий, – правда, не на голому місці. Петрові, вочевидь, цього було замало.
Прикро, що війна й у це втручається – дозволяє то лінійно пересувати фігурки, то достукуватися до небес…
6 травня
Нині святого Георгія (Юрія) Побідоносця, цісарського тисяцького, котрий, гадаю, взірцево поєднував у собі лагідність християнської праведності з мужністю збройного захисту. Та жив у часи несприйняття істинного, і відтак, витримавши чимало смертельно-вигадливих допустів, поліг від катівського меча. Його житіє – яскраве свідчення того, як Господь, дбаючи про незамінність навіть однієї людини для підтримання світоладу, втручається у найкритичніші моменти її життя і смерті. Так завжди було, і так є та буде. Захисники Маріуполя доводять це щогодини.
Дедалі частіше народжуються вірші, але – чи добре це? Не знаю. Не знаю, як сприймають люди ці мої роздуми і відчуття. Що думають і почувають, читаючи їх. Навіть не намагаюся знати, бо рівень моєї чистосердечності не повинен нікого провокувати. Надмір відвертості людини перед людьми становить класичну спокусу, через що є гріхом. А от поетичні фігури якось дивно вплітаються в цю охудожнену есеїстику, яка час від часу «опускається» до абсолютно голого фактажу; може, образність допомагає їй природно «підійматися» на певну вершину універсальності.
Вчорашній Львів, хоч як це дивно, не зачепив мене особливими очікувано-неочікуваними змінами. Та спершу Волинський шлях – кілька років тому європеїзована траса, що нині акцентована міні-цитаделями, де-не-де ремонтована, зі спорадичними «корками», адже автівок явно не поменшало. Села уздовж нього зеленіють, буйно-біло цвітуть, нагнувшись над чимось, пораються, перегукуються, квапляться собі etc – без огляду на трасовий рух; вони, галицькі села, у ці дні і справді нагадують людей, своїх поселян. А між ними – боюся перебільшити, бо мірка моя далеко не степова, – польові й лугові простори аж до смужок (ліси) або ліній (лани) горизонту. Вбираючи їх очима, завжди дивуюсь: і чого, тобі, людино, ще треба?! Чи не маю тут рації?.. Саме ж місто видалося таким, як і до війни. Ясна погода, видно, стерла всі можливі відмінності. Щоправда, це зовні, але про зовню й пишу. Данина воєнному часові, а вона безперечна, більше проступає в інформаційних повідомленнях про Львів.
О сімнадцятій сімнадцять – перший цього року, далекий і розкотистий, грім; певно, його неможливо сплутати з будь-якими іншими громами, але, у ці дні на щастя, не маю досвіду такого розпізнавання…
Евакуація з Маріуполя (пів тисячі осіб), обмін полоненими. Невгавні обстріли… Проте контроль над небом – наш!
7 травня
День вільготно-теплий, сказати б, парниковий – на втіху всього, що десь прокльовується, підростає, цвіте або відцвітає. Візуально матовий, і людині особливо задивлятися нікуди – хіба що в себе. Безпосередньо в себе, позаяк це вимога постійна…
Надіслав черговий «тиждень» своїх записів на літмистецький сайт – і ледь муляють кілька бадьористих текстових акцентів, що їх там поставив. У стилі «надія на дію». Свою й чужу. Всенародну. Божу. Надія яко крайність, може, навіть екстремум. Має рацію мій найстарший приятель (зранку телефонував), що, скажімо, дерусифікацію слід починати з ліквідації елементів московської лексики і синтагми, тож і граматики, які підступно руйнують нашу мову. Та не без рації й ті, а їх нині мільйони, хто, нічого не знаючи про синтагму, ліквідовує московські написи й символи, що руйнують правдивий простір наших сіл і міст. Виходить, те й те мусимо робити одночасно, інакше добрий початок не знатиме кінця, а остаточний кінець усе «задивлятиметься» у якийсь перейдений початок…
Ракетовано крилатою музей Григорія Сковороди у Сковородинівці під Харковом. Основні меморіальні речі сховали заздалегідь, а от сама історична будівля, чи не найцінніша з усього, знайшлася розтрощеною. І це сталося «на очах у самого Григорія Савича», себто пам᾿ятника у повен зріст нашому любомудру-генієві на музейному подвір᾿ї… І обвів він поглядом румовище, і, завваживши розсип різних ракетних скалків, що всі однаково смертоносні, звернувся – як філософ і автор «Байок харківських» – до найдрібнішої:
- Ти хто?
- Ніхто. Навіть ніщо, бо найменша.
- Однак вбиваєш…
- Спершу вбили мене, я – частка темряви.
- І хто ж тебе закинув сюди?
- Лейтенант Пушкін.
- Овва! Але його б до гармати…
- Там сержант Гоголь з добровольцем Криловим.
- А ті, бач, крилаті… Все навиворіт… І що, не було достойніших?
- Є капітан Достоєвський. Та його зона ширша, включно з Америкою…
І, глянувши в небо, гірко всміхнувся безсмертний українець Сковорода посеред смертного українського народу…
Відразу по обіді – півторигодинна тривога. Продовжив читання літденника Петра Сороки. Тривога й о другій ночі. Коротка; таку, що мовби наснилася, можна до ранку й забути.
8 травня
Якраз тоді, коли надбужанцям квапитися на Святу Літургію, – тривога, правда, нетривала. Встиг лише погортати Петрові літнотатки, роздивляючись свої помітки олівцем на прочитаних сторінках. А їх трохи є.
Сонячний шлях до церкви, ще й там і там додатково підсвічений садовим цвітом. Зараз «включаються» яблуні, і якби хтось засумнівався в доцільності їх старання – йому треба було б вказати на вишні, що у ці ж хвилі енергійно відцвітають, реально затемнюючи закутки обабіч вулиці.
Довгий-довгий перелік імен здоровлених кам᾿янчан – воїнів колишніх, нинішніх та завтрашніх, незалежно од віку, статі, місця перебування, стану здоров᾿я. Щиріші, ніж до війни, молитви.
Сьогодні – День матері. Мати – чи не найбільший з воїнів, озброєних зброєю несмертельною – ласкою, любов᾿ю, співчуттям, терпінням, невтомою… Надто ж – коли це поширюється й поза свою дитину, свою родину. Мене виховували, здебільшого, небагатослівні дід-бабця і зазвичай говіркий куток вулиці. Але мама, котра часто слабувала і підліковувалась поза домом, завжди була для мене осердям теплого думання, м᾿якшого поводження, і саме тією людиною, хто передав мені свої пісенні, загалом художні здібності. Щасливий, що так і не перейшов у спілкуванні з нею на вже поширене за моєї юності – через радянізацію – звертання до своїх родителів на «ти». Сестри мої не встояли, та, може, жінкам було в цьому важче… Вдячний своїй неньці, всім матерям українським, а зрештою – матерям доброї волі в усьому світі. Нині таких багато, як ніколи. Молюся за всіх.
За матерів тих убивць, що на танках в᾿їхали в Україну, певної молитви ще не маю. А вона десь є…
Несподіване відлуння «лісової» прози Петра Сороки у його ж літденнику – ставить її, трохи під впливом чужих відгуків, вище за інші свої тексти, крім, каже, частини віршів. Та й більшість зі своїх писань, і передовсім літкритичних, цілком перекреслює. Однак вони, взоровані щодо численних авторів на любовне ставлення до натуральних феноменів, до природи-матері (то нині і її свято?!) загалом, на всесильне «подобріння», виконали свою добротворчу місію. І залишаються в ноосфері. У сфері духа! Супроти них (монографії, літературні портрети, статті, рецензії, відгуки, рекомендації) літденник, з одного боку, відкриває перед денникарем можливість рішучого узагальнення вже феноменів письменства, виводить на певну панораму, а з другого – дозволяє дуже коротко й точно, без традиційного багатоабзацного ілюстрування й доведення, складати ціну конкретним доробкам. До певності в однозначних висновках, навіть опертих на домінантний позитив, треба йти довго, інколи й усе життя. І не маймо сумніву, що з усього-усього в Божому господарстві найважче оцінити витворене природою, але за посередництва людських рук…
9 травня
Цього дня, «дев᾿ятого мая», за мого дитинства мій куток на вулиці Львівській (інші кутки, мабуть, так само) організовував великий вивіз коров᾿ячого гною на близькі й дальші гряди. Кожна господáрка старалася почати цю справу якнайраніше, бо в полудень, всі згадували, впаде велика злива – і як тоді заїдеш в поле?.. (Чому так – були припущення, але не бракувало часу обмірковувати їх, а потім відкладали це до наступного мая). Тому заздалегідь замовлялося воза, старші в родині попереджали молодших, щоби були готові допомогти, старшокласники не йшли до школи. Було, як у період копання бульби, але без відпочинкових моментів, позаяк хутко накидати і вивантажувати гній, що на гнойовищі влягався твердими пластами, ще й відразу розкидати-розтрушувати його, дуже важко. То робота брудна, солона, мозольна. Проте пам᾿ятаю навіть спеціальні маленькі вила для дитини… Там, де коло гною були чоловіки, жінок не залучалося. Хіба що підкидати відпалі кавалки гною. Пражило сонце, несамовито цвіли сади, полярні запахи перемішувалися й витворювали надзвичайний аромат життєствердження, який можна було б продавати хоч за кордон, та вистачало цього добра тільки своїм… А злива таки приходила. Тоді не очисна – радше для того, щоб розтрушений гній не пересихав. Чи випаде вона сьогодні, коли наші діти і внуки здебільше відмовились од посильного натурального господарювання, а московська фальш стосовно одноосібної перемоги у Другій світовій війні стає всесвітньо очевидною?..
Сподобалося порівняння нації з велосипедом, якого, щоб рухатися вперед, треба постійно крутити. Належить одному з молодших відомих істориків зі Львова. Справді, нація – механізм динамічний, за постійної уваги до його стану – майже перпетум-мобіле, чого не скажу про статику велетенського скупчення уродженців однієї території, що його часто називають народом. Нам, правда, з потом і кров᾿ю далось як перше, так і друге. Друге ще в оптимістичному процесі, бо, певно, бойової крові, пролитої українцями впродовж століть за себе й увесь світ, а саме така засвідчує життєздатність національного організму, виявилося замало…
З літденника Петра Сороки (відчувається, що ним пізнане і звідане): «За великим чоловіком завжди стоїть велика жінка». Переконаний, що це максима на всі часи і конфігурації. Бо навіть перша сторінка чи краєчок взаємин, саме знайомство з жінкою здатне небувало надихнути на творчий відрух. І вже не так важливо, чи існуватиме сторінка друга, чи, може, її буде «вирвано з м᾿ясом»… Не один із наших найкращих поетів у випадку сімейної трощі сходився з Іншою Жінкою, скривдженою, але сильною – Україною, і єдино це було по-Божому. Не один чинив так само, щоб розбити свою самоту. А як же буде по війні?..
Жінка може тільки показатися великому чоловікові у вікні – й цього досить!
Очисної зливи, з поривистим вітром, не дочекався – хіба що небуденного вітру, але сонячного. Зрештою, так уже впродовж кількох десятиліть…
10 травня
За шибками раптом збіглося, збилося докупи кілька гучних фраз та звуків, і в підсумку почув: «Ленд-ліз – щоб летів, а не ліз». Так, чуємо те, що хочемо почути, але відповідно й говоримо…
Кажуть, що Москва вже пустилась ядерного козиря – надто великий ризик, особливо з боку туманного Альбіону. Та, гадаю, ядерний шантаж перестав бути актуальним уже тоді, коли московити висунулися з Чорнобильської зони.
Передучорашнє вивезення цивільних з «Азовсталі» хлопцям-захисникам розв᾿язало руки, але й – вузол їхньої долі…
Знову про ненависть. Фронтовичка радить убивати убивць без ненависті – як, додаю, косити траву… Тоді запитання: траву – на повноцінне сіно, а їх – на що? Гадаю, у кожному людському русі й відрусі, тим більше в тому, від якого залежить життя чи смерть, мусить проступати засадниче усвідомлення Промислу…
Раніше, ніж завжди, вийшов на місто – повітря якесь прохолодно-порцелянове; то перед ним, видно, ще стримується базник (кам᾿янецьке ймення бузку), повно не розкривається. Зате розкошують білоцвітом груші, їх тут одиниці, а проте якимсь дивом заступають гурти яблунь – почався саме «грушевий день», не інакше. Вони, як і яблуні з доторкнутим червінню цвітом, що ніби підранені, витримують і зимно-кришталеве повітря ночі. Докупив невибагливе (так і просив) насіння огірків та кабачків; а сам, бач, вибагливий… В наріжній овочевій крамничці за лядою впізнав тонюньку-молодюньку власницю, яка з рік тому народила дівчинку і досі няньчила її вдома; підійшов з якимсь крамом до продажу й височенький, а теж дуже юний, її чоловік – заусміхалися на моє їм усім здоровлення… В дорозі телефонно поспілкувався зі старшою приятелькою, львів᾿янкою, котра нині дає собі раду в отчій хатині на Бойківщині. Бідкається, що бракує спокою за молодшими кревняками (в Одесі, яку тепер посилено ракетують московити, на фронті), бракує Львова, а ще бракує їй свіжого молока – сусідська корівчина чи не запустилася. Вже майже обсіялася, і, як завжди, згадує нашого, її ж найбільше, Олега Лишеґу.
Найстарший приятель (телефонував) теж щиро розпачає і, далеко не останньою чергою, – дивлячись на невибагливість іменитих краян, з якими не раз спілкується, у ставленні до свого й чужого слова мовленого, його значення, його форми, його автентичності etc. Шкода, що так рідко знаходить він бодай розуміння (а воно все ж таки реакція поверхнева) – не те що відчуття своїх рідномовних переживань.
Всеукраїнська літературка, що тимчасово виходить у Львові, помістила посутнє публіцистичне слово талановитої прозаїчки-львів᾿янки, Шевченківської лавреатки з молодших. Суцільний холодний (чи гарячий) душ на голови учасників українського літпроцесу – від рядових (без прізвищ) до полковників і генералів (з прізвищами), із завершальним акцентом, що все це – задля чистоти і здоров᾿я нашої літератури після перемоги. Так, ця війна – за духовне наснаження і людей, і текстів…
Відійшов у засвіти наш перший новітній державник найвищого рангу – хай з Богом спочиває! Сам із, сказати б, ліберальних політантиподів шістдесятникам. Доклався до розвалу країни совків. У часи, коли українське слово щойно бралося ставати ділом, умів переконати і чужих, і своїх. Не раз це було перемогою спільної справи. Згадую, як сердилася й відмахувалася моя обачна мама, коли я надумав купити для неї двоколісний візочок, названий у нас «кравчучкою». Згодом таки придбав той особистий вантажний транспорт, уже для себе, бо дуже зручний. І досі їздять такі по країні…
11 травня
Таке відчуття, що нині переддень бузкової прем᾿єри. Йду і намагаюся не заглядати за базником по сусідству: нехай зважить на моє очікування, нехай постарається, вкладеться зі всіма своїми можливостями підготовки до виходу в ці двадцять чотири години, що їх йому даю… А наразі городець – досіваю кабачки. Ступив у півтінь ледь поруділої вишні, заплющив на хвильку очі – ото щойно присипані землицею насінини, бачу, вже порухуються-вмощуються, а декотра, мабуть, упавши ницьма, негайно перевертається на спинку; їм земля не важка, а як нам ковдра, і не чорна – сповнена притаєного барвистого світла…
Досі не повернулися на інформаційний марафон три опозиційні телеканали. Як на мене, чоловіка, котрий уже зо два десятиліття принципово не дивиться телевізор, довіряючи більше своєму внутрішньому баченню й уяві, а нині спорадично зазирає в його (у компі) віконце, бо війна, тож, як на мене такого, геть усі телеканали – однакові, оскільки навіть не намагаються, не вміють, не мають змоги поставити глядача-слухача у центр сприйняття трансльованих ними фактів, подій та явищ. У висліді просто «накачують» його суто чужими враженнями й висновками. Згаданий марафон запропонував нову для нас, сучаснішу динаміку подачі матеріалу, і насамперед цим корисний та цікавий. Це ближче до потреб вільної, чи яка якраз осягає свободу, людини. Не більше. Але чим більша кількість його учасників, чим більший, розмаїтіший та калейдоскопічніший фактаж, тим більше він має шансів уникнути препарування. Тим ширша палітра кольорів, а не тільки чорний та білий, може зберегтися…
В літденнику Петра Сороки читаю дещо до цієї речі:
Постійно веду три денники: один для всіх, інший для самого себе, третій для Бога. Оцей третій найсокровенніший і пишеться виключно на небесних сувоях, у паперовому вигляді його не існує. Це мої покаяльні псалми, що мають допомогти душі вистояти на Страшному Суді, зрозуміти глибину падіння і неуникненність земних пасток.
Петро, можна сказати, був і законодавцем, і опозиціонером до себе законодавця, і підзвітним ні першому, ні другому, ані будь-котрому іншому, а Всевишньому. Якби кожен із нас міг так себе «структурувати», нам як суспільству не довелось би покладатися на щось особливе поза фактами. Однак до цього треба прагнути.
І все ж, означена тут структура, гадаю, є станом, хоч і дуже важливим, та перехідним – «звітуючи» перед Богом, людина щодня здібна відтворювати у собі душевно-світоглядну цілісність. Чи не тому оцей мій, по суті, світоглядний щоденник, уникаючи триподілу, є ніби буквальним щоденником-звітом, завдяки чому може бути читаний «трьома»…
12 травня
Цьогорічна весна, якщо озирнутися, шукала до нас шляхів доволі довго. Вона ж то всім бажана, але бува, що десь-комусь є потреба зиму притримати у своєму краї, навіть коло себе. А там уже й сама рання та сонячна не квапиться. Як дівчина до вінця, чи що… Та зараз вона порядкує-господарює, засукавши рукáва. Аж так, ніби вона вже у господі літа. Сонця – хоча стратегічну греблю гати. Простір під ним ген угинається. Лише б не забути, що тут річкова низовина… Ріка вербами понахиляна. Але ж придивитися – ні, не хиляться ще верби, ще вони – стрункі й високі – подруги весни… Ріка ж так радо вбирає їхню зелень, темно-зелено рядиться, що вряди-годи забуває й про пресвітлі небесні шати… Смарагдові шовки трав – чим далі, тим, здається, вищих – незмінно вбирають очі золотоочками кульбаб, а ті, щойно тепер завважую, вибралися на спацер аж до осені – голосно-жовто підходячи й підходячи, водночас тихо-сиво відходячи – як воістину вічні між зелами… Вже, бачу, й знайомий оріх увійшов у свою зеленаву барву, що мов приправлена охрою. Вже й вишні не встидаються своєї поцвітної ластовинчастості… Спішу до найближчих бузків, вмовлявся ж із ними, а вони…
Війна, кажуть, затягується. Гуманоїд, мовляв, хоче ще попожити, а поза бодай якоюсь масакрою йому нема жилби. Світ мусить подбати про вбивцю самого себе. Чи мусить? Ще й у такий спосіб…
Ненависть засаднича, дух злоби – здрібнілий, хоч і сильний. Дух злоби здатний переселятися від людини до людини – варто лише переступити межу пристойності чи людяності. Ні, найчастіше здатний множитися, вселяючись… Дух доброти – так само, але за дзеркальних умов, і значно рідше, бо самої емоції для вкорінення йому замало…
О так, бузки… Вони зупинили мене, бо їхній прем᾿єрі, з᾿ясовується, мала передувати прем᾿єра давно очікуваної зливи. Над вечір і відбулася. З нерішучістю грому, та пристрастю води…
З найстаршим приятелем говорили про щастя-нещастя добрих знайомців і друзів, котрі відійшли напередодні війни. Були як одрізані… А ще – про мовні речі, цілком синхронні й однаково важливі для вічності, але менш чи більш важливі для моменту.
До Ілона Маска звернулися хлопці-азовці – хочуть врятувати для нього космос, а його для космосу… Дружини азовців звернулися до Папи Римського – хочуть врятувати… До Бога звертається вже сама Україна.
Москалі – вдруге ракетою по козацькій Хортиці.
Попри все живемо в часи масового оптимізму. Але оптимісти не дивляться вгору і вперед – просто вони завжди ставлять на краще… Бракує онтологічно позитивного мислення, а його зумовлює насамперед перевага духовних інтересів над матеріальними, бо в такому разі думка має надматеріальний простір для натхненного лету. Згодом ця птаха сідає на дуже конкретне, матеріальне дерево, яке й очікує її, і навіть подібне до неї…
13 травня
Сумно. Ранок без сонця. Всюди і скрізь. Дуже-дуже не хочеться, щоби писанка розбилася, крапля розбризкалася, троє розсварилися, громада поділилася… Потерпає душа, затерпає… Сумно. Не до бузкової прем᾿єри, та й бузок сам собі – найкращий глядач. Ну, ще дощ, а по дощі – бджола. Від них бузкам – і білому, і власне бузковому – найменша загроза; найбільша, певно, – без них. Намріялося мені, що пахуча бузкова китиця компенсує, віддарує розтрушене в лабіринтах днів та літ відчуття найтоншого, тоншого за павутинку, зв᾿язку із колись найближчим, – та марно: чогось тоншого й ніжнішого за писане слово вже мені не пізнати… І якщо досі бузок, що перецвів, видавався теплою глиною, то нині боюся побачити згарища… Сумно. А по якійсь хвилі чуття тягнеться до давнішої розкоші словесного базникування («Повернешся» з мого вибраного «Словник мовчання», 2010):
Уже бузки стрибнули в прірву долі…
На їхній слід рудавий не дивись,
відводь свій погляд у глибокі доли,
а ні – чіпляй за крила блискавиць.
То все – не ти, бузки тебе забрали,
щоб у своїм полоні зберегти
для золотого досвітку моралі,
для вічного тривання чистоти.
Повернешся, щоб серцем не дивитись
на те, що зацвітає-відцвіта,
на древо втрат – природи чесний витязь,
воно утрапить завжди в болю тан.
Повернешся, щоб словом не питати,
не сумніватись кров’ю терезів,
бо щастя є, воно – в бузковій страті,
якої пережити не зумів.
Повернешся, зчудований собою,
а більше тим, як обернулась мить, –
до пісні, що ніколи молодою
і не була, хоча бузком пахтить.
Повернешся, бо як не повернутись,
коли снігами цвіт п’янкий пливе,
коли й на позахмарнім рівні суті
живе бузкове з’явлення нове!
Допоки не маємо влади, забезпеченої фізичною більшістю виборців і водночас пріоритетною увагою цієї влади до утримання й розвитку гуманістичної культури як матриці людяності (хіба ж важко ставити культуру, котра потребує порівняно незначних коштів, завжди й незмінно на перше місце, попереду будь-якої «важкої» промисловості?!), доти вважатиму нашу владу напівформальною. Для стимулювання сплати податків тощо. Дотримуюся цієї максими вже понад три десятиліття. За найкращих умов до влади маємо ставитись як фахові контролери здорових інтересів людини-ближнього, з десь отакою вимогою:
Виносити трони хоч зрідка
Й сидіти при вході в палати,
Щоб навіть самотня сирітка
Змогла їм боки полатати.
Це мій катрен «Вимога до державців» зі збірки «У самозреченні творящі» (2017).
Мені імпонує ідея і практика всеукраїнського об᾿єднання навколо посади, не оглядаючись на ім᾿я, найвищого державця. Не тільки під час війни. І, гадаю, існують бодай три способи опонування владі. 1. Від ідеалу, принаймні далекого, якщо не недосяжного. 2. Беручи локально, вузько та звужено, аж до приватного інтересу. 3. Задекларувавши щось важливе, одразу ж братися до реалізації цього, хоча б «підставляти плече». Переконаний, що перші два способи – для політиканів, почасти й шахраїв. Третій варто застосовувати якомога ширше і розвивати.
Згадалося, що вчора, вперше цього року, почув зозулю. Нині ж не чути, ніби розмокнув її голосок у зливі вчорашній. Коли озветься знову – ця чи інша, – проситиму, щоб летіла кувати літа хлопцям на Сході й Півдні…
14 травня
Святий Єремія, що про нього каже нині церковний календар, одиноко плакав над провіщеними, та не відверненими ним руїнами і згарищами давенного життя своїх краян, бо вже й нікому було оплакувати їх. То був плач, здатний стати мистецтвом солодкої гіркоти… Над безголів᾿ям своїх дітей віками плакала Україна, так трагічно персоніфікована в житті й пісні, як жодна світова сторона. Та зараз відбувається щось небувале – плачуть її діти, плачуть над собою, бо власне вони – такі різні – є українською стороною, – і, витерши сльози, беруться до зброї, беруться до праці.
З найстаршим приятелем обмінялися думками про священництво. Він каже, що духівникові не обійтися без принциповості й навіть ригоризму, я додаю – і без самопожертви. Річ відома, але мусимо бодай зрідка, бодай у неділю, бодай традиційно двічі на рік думати, як нелегко самому, а не волею напасних обставин, обмежувати себе в більшості звичайних земних радощів; завжди пильнувати свою душу, щоб не скотилась у прірву тілесності; і щоб дух цілком не покинув душу, зоставивши її на поталу змисловим емоціям; і щоб усе перелічене стосувалося також ближніх віруючих.
Про деякі речі не варто говорити навіть собі. Ні, не тому, що вони якісь особливі: чи надміру добрі, чи дуже погані, чи справедливі, чи навпаки… Ті речі, яких би й не згадувати і тим більше не писати, завше провадять у нікуди. Позитивні лиш яко кількість, якої навіщось бракує… Треба знати: є яблука, інші овочі, що ніколи не дозрівають – переходять із зелепужного стану у гнильний. Тож ліпше не підбирати їх…
Світ уже мільйонноруко намагається вирвати до світла воїнів-маріупольців, котрі, обложені московитами, щодня позбуваються (через ампутацію) своїх нелікованих (брак антибіотиків) рук…
15 травня
По третій годині ночі – двогодинна тривога, перша від часу втечі зайд із-під Харкова, з добре чутними двома вибухами за пів години до скасування. Вклалася якраз до видимої появи сонця, у вільготну сірятину… Читав. Петро Сорока зізнається, в літденнику, що більшість рубаїв «написав усупереч болю, часто знемагаючи від безсоння і муки». Але як він прагне розірвати і, певно, таки розриває тандем «творчість – біль», так я застеріг би себе й інших не піддаватися залежності наших творчих досягнень від все-таки руйнівного магнетизму війни в реальному часі та просторі. Війна – екстремальний стан суспільства, і вона не може тривати вічно чи навіть довго, бо в такому разі стає звичною формою життя «при плузі з мечем»; гадаю, є сенс і за воєнних часів «наражатися» на труднощі й травми, що не мають до батальності жодного, принаймні прямого відношення, однак сприяють щоденній перемозі здорової матерії й духа, – як у часи мирні, яких донедавна ми не цінували передовсім через їх ваготу…
Гурт «Калуш», на гребені всеєвропейської підтримки українства, котре воює за безперечні цінності, переміг; добре, що з піснею про маму…
Неділя. Бориса і Гліба. На Службі Божій, хоча й не поминальна, згадався нинішній іменинник Борис Дроботюк, львівський художник, мій старший приятель. Торік не встояв проти атаки ковіду, хоча загальним здоров᾿ям цілком відповідав уродженцю козацького Вишнівця, звідки й походив. А піддався хворобі, може, тому, що з якимсь трохи по-дитячому перебільшеним довір᾿ям, яке час від часу переходило в нього у свою протилежність, ставився і до людей, і до слів, і, мабуть, до всього нового або малознайомого. Через це, не раз потерпаючи, потребував дружньої підтримки, насамперед моральної. Свій чималий талант прикладав до життя переважно героїчного – однаковою мірою минулого і сучасного. Якщо мати на оці ймовірне походження його імені, то приятель був водночас малий (Борис) і змагливий (Борислав)…
16 травня
Ще вчорашнього вечора довідався, що Львівщину – конкретно Яворівщину – обстріляно (безкровно) шістьма ракетами; дві вдалося скосити, що я й почув. Чи не новітню нашу зброю намацують зайди?..
Підтримую непасивне, за мить обурливе ставлення мого старшого приятеля до насадження в нашій мові збюрократизованих пасивних конструкцій – «ними зроблено, з᾿їдено» тощо. Гірко, але як було не підкинути йому для есею й таку ілюстрацію – «ними вмерто»?.. Повний абсурд. Пропоную до цієї теми підпрягти ще такі: «Я у мові. Його час і простір, обов᾿язки і права», «Его і Дух», «Правдиві мовні маркери професійної групи»…
Московити проти «коридору» для зранених-скалічених захисників «Азовсталі». Здорових, потенційну загрозу, мабуть, випустили б, щоб тут же зірвати слово і постріляти. Як не раз уже чинили. Тож у будь-якому разі треба матися на особливій бачності. Зрештою, якщо раз по раз голосно кажемо про цінність життя однієї людини, то вже починаймо ризикувати – хоч би який був то ризик – задля її порятунку. А врятована дорогою ціною людина і сама спасатиметься, й інших спасатиме…
День гарний в усіх аспектах, тому нині добре: похвалити вітер, бо теплий, а не як учора; посидіти на парковій лавчині, щоб не самотувала; нарвати каштанового цвіту, бо не тільки проти кашлю; купити бульби при супермаркеті, у пана Василя з Батятич (з підсумковими словами: «Все в руках Божих, але бульба – в моїх…»); йти неквапливо, бо, розумієш, у кожного свій час…
За що око само зачепилось. У свіжій літературці – сторінка вибраних абзаців із класично любовної прози сучасної француженки. Безліч коротких фраз-хвильок, на яких утримається хіба той, хто ще трагічно не докохав. Аж під серцем замлоїло. Підкреслив: «Мусимо зректися освіченості», що відразу й губиться межи іншими. Але все саме так: освіченість однієї із двох статей є ґрунтом для спільних страждань; освіченість його і її викликає бажання змагатися й навіть заздрощі; в обох випадках не до справжнього кохання… «Проковтнув» новелу Еміліана Станева «Дикий рогань» у перекладі Івана Білика. Аж ударило в ніздрі пахом крові підраненого цапа, що, на відміну од затятого мисливця, не паде, а ніби на крилах летить у прірву… Два «аж». І десь є пруг, на якому поєднуються ці антиподні тексти…
З полиці відкладених для ознайомлення, але призабутих видань приніс декілька, серед них – велику збірку Петра Сороки «Денники (2004–2005)», видану 2006 року. Читатиму.
17 травня
Опівнічна тривога через ракетну атаку на Львів (перехоплено) і знову Яворівщину… Петро Сорока пише про письменників, час яких «минув». Однак, знаю, є серед них такі, котрі ще дуже довго, до кончини просувають свої книги, виявляючи при тому вже великий хист пробивності. Та не забути б, що й час добрих читачів здатен минати просто катастрофічно… А якщо, не огороджуючи і не вигороджуючи літературу, брати ширше – екстраполювати явища минущості на суспільне різноманіття, то матимемо картину безлічі застарілостей, що так і пнуться в перші ряди сучасного. То основна причина стагнаційних процесів, у яких ще можна бодай животіти. Як бачимо сьогодні, найбільшою загрозою животінню чи навіть повноцінному життю, у тому й письменника, є не т. зв. графоманське літературне слово або щось інше, що рядиться у справжність, а т. зв. мистецтво війни, опущене сучасними троглодитами до розмахування на увесь світ найбільшою ломакою… То убивче мілітарне ретро. Але: на жаль, нашій цивілізації не обійтися без надсучасного ars militaris…
Таки розпочалася договірна операція порятунку оборонців Маріуполя й «Азовсталі», поранених і здорових. Це добре! Наші відповідальні кажуть, що йдеться про дуже тонку справу. Але й добре було б дізнатися, до якої міри тонкості можуть дійти стосунки з терористами-убивцями. Чи краще не знати?..
Нині прогноз без сонця, а воно онде – сюрприз! Сподвигло мене рушити до Львова – на презентацію у Спілці письменників мовно-термінологічної книжки. З передполудневим світилом на небовій долоні (видовжені хмарки-персти тощо) їхав туди, з ним же, що вже ледве просвічувало небову жменю, вертав. І цілий день, а не тільки увечері, тут і там пригасали лампадки цвіту каштанів. Завжди до болю геометричні… Львів воднораз заклопотаний і відпочинковий, бо що казати – хоч би яку важезну думу чи торбу ти не волочив, завжди, особливо в середмісті, стріляєш поглядом то на будівлі й пам᾿ятники, то на людей, ще й вирізнивши когось, то на голубів, то на дерева і квіти; затим несамохіть стишуєш крок, сідаєш на лавицю під пильним поглядом левиці (сказалося так, але насправді нині історичні леви та інші фігури сховані чи заставлені чимось захисним, – і то єдине, що на поверхневий позирк нагадує тут про війну). І всій території міста надають зеленої динамічності, насупроти зеленій статиці насаджень, стрільна інерційних самокатів…
18 травня
Святого і боговгодного Йова Многострадального. Бог не раз його ставив на тяжку пробу, а він, либонь, – Бога. Позаяк ставився до всіх своїх величезних надбань і страхітливих утрат без пристрасті, окрім потреби завжди бути таким. Ставився, можна сказати, по-Божому. Вони, Йов і Господь, – як рідні… Не знаю, чи хтось називав Йова предтечею Сина Божого, Ісуса Христа. Він, зрештою, нагадує Ісуса, який мовби не воскрес. Тобто залишився серед нас. Здавна шукаю його в особі одного зі знайомих сучасників. І знаю навіщо – щоб у спілкуванні з ним ставати дедалі добрішим, і, певно, якось по-іншому, ба, цілком-цілком інакше дивитись і на цю війну, і на цей мир. Та чи знайду?..
У вчорашній маршрутці додому око само зачепилося за «дзвонівську» минулорічну публікацію афоризмів про війну. Знаного майстра короткого жанру. Тут сказати щось більше за Мальтуса і Ґанді годі. Хіба що сильніше. Звертаю увагу не на те, що точно підмічене (констатація і є констатацією), а на дещо межове (принаймні таким його сприймаю), що здатне вести до відновлення миру і справедливості. Може, й вічних. Цитую: «В будь-яких перемогах чи поразках визрівають ембріони нових майбутніх війн». Справді, наша одвічна змагальність більше нам вадить, аніж сприяє. Вона – від чоловіків. Жінки переводять її у плани чисто психологічний, господарсько-побутовий, але це аніскільки не зменшує чоловічого прагнення вирішувати через надмір фізичного, через силу. Не зрівноважує його, бо, за обопільним погодженням, те прагнення визнається старшим. Релігія, навіть християнська, закріпила й освятила цей стан речей. І в чисто духовному плані, адже йдеться про боротьбу, про лицарів духа. От і я веду свою «найбільшу війну», хоча волію ні з ким не змагатися. Навіть із собою. То істина не від мене, яку визнаю: світло завжди перемагає! Розумію це так: й найменше світло перемагає, бо має непереможну властивість поширюватися, розпросторюватися в найтемнішій (тим більше) темряві, тоді як темрява, ще й її пучок, гасне у сяйві, існує хіба як тінь… А відтак – досить не змагатися, тим більше воювати, а лише розчиняти навстіж до благодатного світла вікна душі. Та ось фізично захищаємо ці вікна…
Нині ще святої Ірини, до хрещення – Пенелопи. Відвідав з кам᾿янецьким старшим приятелем, талановитим композитором від себе, нашу ще старшу приятельку-іменинницю. Не казав їй про цей її зв᾿язок з «Одіссеєю», бо вже дуже давно втратила чоловіка… Але дивувався, як душевна юність не піддається замуленню в ній, як цілком заволоділа ним… Як, зрештою, підштовхує й мене на нестандартні слова і кроки. Щоправда, я завжди був такий, але тепер більше. Молодь, навіть вдумлива, й не здогадується про щось подібне у старших. Слухаючи запис пісні приятеля про рідне місто в дуже мелодійному чоловічому виконанні, на хвилину-дві забув, що слова співаного – мої…
Двогодинна тривога від дев᾿ятнадцятої двадцять. Що – наразі невідомо… А Петрів літденник – з останніх – дедалі природніший, як і рослина Петрів батіг (Цикорій дикий). «Шовковий», хоча й не без задирок…
Богдан Смоляк
Травень 2020 р.
Замість ілюстрації – фрагмент гуашевого етюда Б. Смоляка «Базникування».