Ніхто не знає, що напише завтра… А й справді. На позір, несподівано я «повернулася» до поезії, якою дебютувала ще в 90-х. Але ж поезія ніколи мене не полишала!
поезія не прощає відступництва,
але витримує довгі паузи –
тривалі, як глибокий видих
наскільки витримають легені,
наскільки ти зможеш без повітря,
хліба, вина і води,
і без поезії
Незабаром у чернівецькому видавництві «Букрек» вийде моя книжка поезій «Танець спійманої рибини». Її проект – в єдиному примірнику, був презентований широкій аудиторії читачів ще 17 лютого ц.р. Стільки людей потримали в руках цю книжечку, що здається, захистили її і від завивання сирен – а вони двічі лунали того дня за вікнами Бібліотеки імені Романа Іваничука на львівському Ринку… Втім назва поетичної збірки викликала в деяких моїх друзів і перших читальників несприйняття. А Юлія Курташ-Карп у своїй поетичній рефлексії навіть назвала її танцем неспійманої рибини. Одначе я не кокетувала…
Вірші давні і нові – як візерунок долі, як вихід за межі.., вивільнення спійманої
рибини з пут обов’язку, відповідальности, страху, провини, любови. Рефреном цієї поезії могли б послужити слова «солодка моя несвобода». Найліпше про це сказано у передмові Богдана Смоляка.
Вододілом на два розділи книжки послужило помежів’я тисячоліть, яке неухильно привело наше покоління до нових випроб. Завершують цю збірку вірші з осені 2022-го року, яка безумовно перекликається з осінню нинішньою, про ті самі тривоги в людських серцях.
***
кожна осінь свій слід оставить –
цей буде багряний
і то не від багрянцю лісів,
які й не встигли відзолотіти,
принишклі, ронять жовті листки
з кривавими прожилками,
як рани на серці, що гояться
тільки сльозами
плакальниць милосердя,
які омивають небесні савани,
тільки ясним, як криця, гнівом
відважних лицарів,
що заступають полеглих
плачте, сестри-поплачте …
Боже, не літості –лютості,
співає Компаніченко,
моліте Господа о нЕнависть,
вторять характерники,
живіте – стогне чорне море,
кохайтеся, зачинайте дітей
до тривоги –
шепоче зоря на світанку …
ось що запишуть колись про цю осінь
до наших астралій
***
Господи, тільки не на світанку!
коли душа розчахнута навстіж,
налаштована
на співи вцілілих птахів,
така вразлива на кожен порух світу,
тримається нитки розмови з тобою …
не дай, Господи, їй здригнутися
від завивання сирен, які колись співали
зваблюючи мореплавців,
не дай, Боже, почути їх вранці ні вдень,
бо день нині такий
погожий,
є таким ясним і очевидним
свідченням твоєї волі
і твого всемогуття
майбутнє, прийдешнє –
чи настане воно після відбою тривоги
від бою – до бою, як захлиснуться сирени,
напившись людської крови?
відбій
***
там, де нас нема,
ласкаво сонце мліє
у вранішніх туманах
синіх вод
і безмір океану ховає горизонт
й зливається в обіймах з небом
там, де схід сонця – Україна,
що навіть на світанку не спочине
ані на мить,
гримить і блискає вогнями
чорне море
і чорноземи риють так глибоко,
що не сягнути оком,
а там на споді – наше серце,
що тримає світ
Надія Мориквас