(Клічак В. Сорочка Геракла : вірші, поеми-цикли, преклади / В. Клічак ; передм. І. Стеф’юк, В. Базилевського. – Київ : Український письменник, 2021. – 408 с.)
Хоч би скільки я читав книгу поета, мушу знати, звідки він родом, бо таки мудро сказав всесвітньовідомий німець Й.В.Ґете: щоб пізнати поета, потрібно побувати на його батьківщині…
Тому, знаючи Василя Клічака як столичну Особистість, поцікавився його корінням, бо такі харизматичні люди завжди корінні, і навіть крила їхні – продовження їх глибокого кореня.
Інтуїтивно вгадав: Василь – горянин із Коломийщини.
Там ціле гніздо геніїв!..
Навіть недавно у тих місцях мені вручали Премію імені ще одного відомого поета, народженого тут, – Дмитра Креміня. Жартував, що в тих краях, як і на моїй рідній Волині, багато Павлюків, а після мого приїзду буде ще більше… Що гори – то перевернуті волинські озерні долини – і навпаки.
Тому парадоксально люди гір мені духовно-душевно близькі і зрозумілі від першого потиску руки.
Василя Клічака знаю давно, а моя душа знає його душу ще давніше. Вони давно випили на брудершафт, доки ми приглядалися один до одного. Зовні стриманий, розумний, толковий, як у нас кажуть, пан Василь, із яким не раз перетиналися наші гуманітарні шляхи, виявився ще й шляхетним, свідчення чого його латентні вчинки, а не лише барокові метафори, що серед творчого люду особливо цінний егрегор.
Поети, вихідці із колоритних, екзотичних місцин, люблять прив’язувати назви своїх книг до топосних атрибутів; «Космацький узір», «Поліська сага» тощо.
А Василь Клічак пішов далі, глибше, ширше – в асоціацію з античністю, але не за енеїдно-травестійним стилем Івана Котляревського, а радше за Стефаниківським камінно-хрестовим, підтверджуючи давно підмічений мною психоделічний парадокс: веселі у житті письменники, як правило, драматичні, а то й трагічні у своїх текстах – і навпаки…
Так із тонкогуморним, позитивним Василем, який у творчості серйозний, глибокий, бо хіба перекотипольний чи пінопластовий поет задасть тон своїй книжці іменем сина бога Зевса та людської жінки Алкмени – Геракла, який всесвітньовідомий своїми подвигами, серед яких – звільнення Прометея. А в «Сорочці Геракла» – глибочезний міф-символ-код, який розшифрує у знаковій книзі Василя Клічака кожен вдумливо-чутливий землянин, зокрема зоряна українська душа: Геракл випадково одягнув сорочку, випрану в отруєній його ж стрілою кентавровій крові, від чого та пурпурова сорочка почала нестерпно пекти його тіло, а зняти її він не міг, тому вирішив самоспалитися у вогнищі, що не дали йому зробити боги Олімпу, забравши його до себе…
Артезіанська міфологетика поета апріорі нагадує архетипні паралелі між Україною та росією в «Оргії» Лесі Українки, де мовиться про Грецію і Рим.
Як правило, українські поети люблять використовувати античний образ легендарного Антея (сина бога моря Посейдона і богині землі Геї, який був непереможним доти, доки торкався матері-Землі, від якої брав силу).
А тут – Геракл з його пекучо-кривавою сорочкою – як символом долі справжнього українського поета.
Моцно.
* * *
Назви розділів книги також знаково-оригінальні для вітчизняного поетичного дискурсу: «Тут, за рікою», «Душа не знала ампутацій», «Живемо в глобальному селі», поема-цикл «Стефаник», поема-цикл «Космос Марка Черемшини»… Тут же переклади: із польської (Чеслав Мілош, Казімєж Вєжинський, Ян Лєхонь, Владислав Бронєвський), із російцської (Іван Бунін, Борис Пастернак, Роберт Рождественський, Булат Окуджава)…
Назви віршів книги свідчать про калейдоскопічну розмаїтість (оркестровість) тонів, запахів, кольорів, тем, змістів Клічакових віршів, топосні маркери (Мар’янка, Рудники, Джурів, Париж, Снятин, Іловайськ, Соснівка, Конопельки, Варшава…) при одержимому дотриманні класичної форми, зокрема улюбленої автором балади: тут і «Балада про мисливця», «Балада про весілля», «Балада про вчителя», «Стежки перехресні», «Кузня», «У тіні лісу. Триптих», «Кров», «Міст», «Переселенці», «У схові», «Почерез мене убрід»… і «Сповідь» – бо в органічного поета вся його творчість сповідь – перед собою, перед предками, перед нащадками, перед Всевишнім у його розумінні-відчутті, кардіограма болючих трансформацій його внутрішньої та зовнішньої боротьби, як-от вірші «На Петра», «Перша Літургія» – явна формула християнського світогляду поета, який бачить його духовне коріння, неофітськи-джерельний першопочаток:
Була тоді у всіх
тверда надія.
Живою – віра.
Добродійність – щедра.
І непідробна щирість
в кожній дії.
Покора – справжня.
Й віра у безсмертя.
У книзі багато присвят (Пам’яті матері, Мирославі Приході, Пам’яті Павла Муравського, Дружині, Павлові Мовчану, Моїй учительці О.В.Слобідник, Пам’яті Василя Куфлюка, Романові Петрукові (братові і скульптору), Марті Онуфрейчук, друзям-однокласникам із Джурова, Пам’яті Володимира Забаштанського…), що свідчить про товариськість, людинолюбність Автора, ангажованість його у курінь, як сказали би запорізькі козаки.
* * *
Як і кожний невипадковий у культурно-інформаційному просторі нації поет, Василь Клічак пише про кохання, батьківщину, Всесвіт, «братів наших менших» – тварин, яких Василь сердечно любить, бо навіть на фотографії на обкладинці книги, що зі смаком ілюстрована троюрідним братом автора Романом Петруком, Василь із улюбленим його собакою… Для мене це також вагомий штрих до діагностування людини і поета поета-людини Василя Йосиповича Клічака.
Душевно утеплює, одомашнює книгу і близьке Василеві товариство її редактора – відомого поета Василя Герасим’юка, передмова знаменитого літературознавця і поета Володимира Базилевського зі словами «Клічак реанімує втрачений час із ретельністю і зацікавленням реставратора старих картин», знаної літераторки з науковим ступенем Іванни Стеф’юк, яка, зокрема, зазначає: «Покутяни та й горяни, прочитавши цю книгу, засвітяться серцем: бо тут рідні Рудники та Джурів, і куток Заріка, і гомінлива річка Рибниця. Читачі з інших країв пригадають ріки свого дитинства, пригадають ті трави, запахи та звуки, які здатні скинути «вікові налаштуванння» і зробити всіх знову двадцятилітніми, коли увесь світ – складний, але дуже цікавий, а людську вдачу ще сприймаєш довірливо».
Вибір Василем віршів вищеназваних поетів для перекладів також із проекцією до історіософії, етнокультури, античності, витоків християнства: «Біля могили Вергілія», «Джордано Бруно», «Втеча в Єгипет» (з Івана Буніна), «Гетсиманський сад», «Магдалина» (з Бориса Пастернака), «Пісня про кінець світу» Чеслава Мілоша, «Герострат» Яна Лєхоня…
Кращі вірші, рядки, образи Василя Клічака – ритмізована натурфілософія тіла-душі-духу – як особистісної пульсуючої мікромоделі Універсуму, як,приміром, соціально-загальнолюдське :
* * *
А людство знов чманіє від біди.
Само себе не в змозі зрозуміти.
У пам’яті відшукуєш сліди
із початкІв життєвої орбіти.
Цілий рвано-ранний – про сучасну війну – «Стала виразніша мова, чіткіші ознаки» із рядками:
Стала виразніша мова, чіткіші ознаки.
Знято із ворога маску, немов з вовкулаки.
Справжнім означенням названо старшого брата.
Болем і горем означена дружба проклята.
––––––––––––––––––––––––––––––––-
Свята всім хочеться.
– Де воно ? – Мазур питає.
У Краматорську. Слов’янську.
Донбаському краї.
“Свято” жахливе. Не свято –
Воєнна стихія.
Б’ють, убивають. І трупами нашими сіють.
Або ж наскрізьномотивне – про сорочку Геракла, що, як ріка ще одного відомого древнього грека – Геракліта, плине і змінюється»:
Отака вона, кров кентавра,
отака та сорочка Геракла,
приросла йому геть до шкіри.
В ній сердега покинув світ.
А задушлива та сорочина
все полює на грішні душі
й забира без розбору їх.
А тому є одне сподівання.
Сподівання лише на Бога,
на цілющу і добру силу,
що врятує нас від провалля.
А сорочку оту здмухне,
наче стружку порухом майстра,
у якого нема зайвих рухів…
А Василева книга доводить нам, що все-таки можна двічі увійти в одну і ту саму річку, – якщо ти, як Антей, припадаєш серцем до рідної землі, не забуваєш предків, віриш у сучасників і надієшся на нащадків.
Народжений у вишитій хрестиком українській сорочці Василь Клічак між Гераклом, Гераклітом та Антеєм запросив нас у подорож до міфологічних основ європейської культури через свої вірші і переклади.
Читайте, але не вдягайте «Сорочку Геракла»…
Ігор Павлюк,
лауреат премії імені Василя Симоненка,
доктор наук із соціальних комунікацій.