Юрій Грешко. Світло в пітьмі сяє… Містична повість та оповідання. – Брошнів-Осада. МПП «Таля». 2023. – 168 с.
Прозові твори, які з’являються у моєму домі, є різними. Зустрічаються тут романи, повісті, оповідання, новели, етюди… Перечитуючи їх, помітив одну особливість. Здебільшого вітчизняні прозаїки радують на писанками однієї форми. Це, зосібна, стосується романів Мирослава Лазарука, Василя Слапчука, оповідань Івана Яцканина…
Але вистачає й тих, хто сповідує різноформ’я: Катерина Мотрич, Валерій Хмелівський, Геннадій Щипківський… (Зрозуміло, що в даному випадку доводиться говорити, що метання між формами допомагає оригінально виразити думку. роблячи наголос на лаконічності).
Давайте доповнимо число таких слово творців й ім’ям Юрія Грешка(уродженця Тернополя,який мешкає у Львові), якого, як прозаїка, знали за романами «Таємниця холодного Свальбарду», «Посланець його ясновельможності», «Протей», «На псевдо Стіна», «У лігві Османа».
Адже до читачів прийшла його книга «Світло в пітьмі сяє…», до якої увійшли містична повість та оповідання. Бо хочемо того чи ні, а видання помітно вирізняється на тлі уже знаного творчого доробку. І не тільки тому, що маємо поступ до лапідарності вислову. Якщо проаналізувати уже знане, то можна бачити прагнення автора до історизму та відображення реальності. А зараз маємо прозотекст з доторком містики.
Факт сам собою є цікавим. Але давайте не будемо розпливатися думками стовбуром мисленного древа, бо «пірнання» у річку букв є милішим. І саме воно дає відповідь на питання: чи вдався авторові новий для нього хід у висловлення думки?
Не втомлюватиму читача очікуванням відповіді на це питання, а відразу скажу, що спосіб вираження думкування виявився вдалим.
Думаю, що про все найліпше розкажуть згадки про сюжет повісті «Світло в пітьмі сяє… ».Твір починається з того, що дочка сотника Луки Бобиренка Катерина не хоче йти заміж за сина одного полкового судді (з чим не погоджується мати). І стається так, що її коханого за намовою останньої молода Явдошка причаровує Гната, в якого закохана дівчина.
Коли б все йшлося про подію в реальному ракурсі, то, напевно, не варто багато розмірковувати про дальший хід подій, хоч певні нюансики все ж є можливими, та в плин втручається … містика. Катерина звертається до відьми Коцюбчихи, отримує від неї надприродну силу. Якщо ще можна з певною дозою несприймальності говорити про її розправу з матір’ю чи селянами, що прийшли покарати її за відьмарство, то цього не скажеш про те, що кістяки козаків розправилися з драгунами кацапського поміщика Баракова, який захотів заволодіти законники землями славного козака Луки Бобиренка.
І навіть той момент, що Катерина помирає у хаті Коцюбихи разом з бурсаком Брутом, який прибув порятувати її від нечистої сили, не ставить крапки у цій історії. Бо чомусь в постаті мандрівного мудреця угадується Григорій Сковорода. А повість в цілому зберігає певні асоціації з «Вієм» Миколи Гоголя.
Але є тут й інше. Навіть найзахоплюваніша історія про людське буття не матиме позитивного впливу на читачів, якщо у творі не буде мовленнєвих знахідок. Саме про таке думається. Коли вглиблююся у словотворчість у цій повісті. Приміром, літературні тропи, до яких належать порівняння. Епітети та метафори, є непоодинокими у цій книзі. Згадаю хоча про такі вислови, як «стрімко кинувся до дівчини, немов шуліка на бідну горлицю», «пернаті шибеники», «прозора блакить небес дихала благодатною свіжістю» (Можна навести й інші подібні вислови, що свідчать про авторів потяг до такого способу висловлення думки.)
Вже хоча б через те, що уяву рецензента заполонили не вони, а слововияви з познаками неологічності та рідковживаності: «серцевидець», «аспид»… Цікавинки існують й тоді, коли мова заходить про пейзажинки. «Тільки омели, що розповзлися старим осокором, який з правіків ріс під хатами, тамують головний біль», «Біло-сірий димок бадьоро піднявся у блакитне небо»… Зацікавлює і приєднання до фольклорних джерел: «до всіх справ пхає свого носа», «Не згадуй злим словом». (Дехто, звичайно, почне говорити, що літературний критик чомусь так багато говорить про мовленєві моменти, хоч сюжетні колізії, мовляв, є визначальнішими для твору. Але такі «поціновувачі», мабуть, забули, що автор повісті – не бездумний робот. І саме лексичні особливості визначають творчу індивідуальність.
До речі, саме на це вказують й оповідання з цієї книги. Вони, якщо висновковувати з написаного, є більше наближеними до реальності. Принаймні про таке думається, коли читаю такі твори, як «Левіафан», «Медовий Дон Жуан», «Пальма». Про ці тексти можна, звісно, розмірковувати чимало. Але, либонь, слід сказати, що тут переплелися два моменти. Всі три написанки мають своє спрямування. Але теми «не заговорили» б без зображення людських вчинків, крізь призму яких сприймач бачить неординарність особистості.
Хоча б побіжно поведу мов про деякі деталі. Приміром, оповідання «Левіафан» розповідає про сучасних китобоїв. (Не дивуймося! Ще в 1982-ому Міжнародна китобійна комісія заборонила промисловий вилов китів, але, але деякі держави не враховують цього). Розповідь про гарпунера Гарі Вільсона, життя якого врятував кит, зацікавлює. Адже тут описано подію, яка могла мати місце в Північній Атлантиці понад сорок років тому. І в даному випадку, мимоволі постає питання про ментальність через етнічну призму. Хоч, очевидним є той факт, що під пером оповідача це питання не превалює над зображенням загальнолюдських цінностей.
В основі оповідань «Медовий Дон Жуан», «Пальма» на противагу «Левіафану» маємо сучасні українські реалії. Є підстави говорити про присутність певної дози гумористичності в першому з цих творів. Хіба думка про це не виникає, коли зір «вглиблюється» в історію закоханості старого пасічника Миколи Кириловича у колишню вчительку Галину Митрофанівну, яку вилікували від ревматологічного артриту бджоли закоханого у неї сусіда? Проймаєшся повагою до дій літнього сердечника Максима Захаровича, який у пору воєнної непростості піклується про собаку покійного товариша на ім’я Пальма, котрі відображено у назві твору.
Але ще раз повторю, що будь-яка тема тільки тоді «заграє» усіма барвами завдяки мовленевості. Адже в оповіданнях повнозвуко озиваються літературні тропи, серед яких існують порівняння, епітети та метафори. Наведу кілька прикладів, котрі підтверджують це. Приміром, в оповіданнях нерідко бачимо порівняльності на кшталт: «стояв на кормі, мов кам’яна статуя» («Левіафан»), «Лікарняне ліжко – це не домашня канапа» («Медовий Дон Жуан»), «дівчина-офіціантка» («Альма»). Вистачає й свідчень вдалої епітетності: «маленька печерка», «містичний серпанок», «бурштиновий скарб»… А про метафоричність промовляють такі вислови, як «сонні видіння понесли молодого чоловіка до місця» («Левіафан»), «вихором вибіг на подвір’я» («Медовий Дон Жуан»), «чіплятися за слабкі ниточки свідомості, щоб не провалитися у забуття» («Пальма»). Ряд лексичних вдатностей продовжують й слововияви: «смугач», «сліп», «ворвань», «свободолюбові», «есхатологічні»…
По-своєму цікавими є взірці пейзажного описування. «Багряні та жовтогарячі листки перетворили кленову алею на поверхню мольберта». («Пальма». «… квіти ромашки стирчали на всі боки, немов вусики якоїсь гігантської комахи». («Медовий Дон Жуан»). «вода збурилася, і з’явилася чорна тінь, немов стовбур столітнього дерева, який високо злетів, а потім зі страшною силою впав на голодну акулу». («Левіафан»).
… Ці зразки вдалої мовленовості, безумовно, присутні в оповіданнях. Але іноді ловлю себе на думці, що хотів би частіше бачити лексичні цікавинки. Правда, тут маємо недвозначності. Прагнеться частіше бачити словочарівності. Та чи не продиктована нестача подібностей намаганням автора не переборщити? Й тут, звісно, кожен може згідно з читацьким сприйманням.
А крапкую висловленням такої думки. Після появи книги з містичною повістю та оповіданнями знову маємо повернення прозаїка в романістику, про що промовляють «Преторіанці Антонівецької Республіки», – твір в цьому жанрі. Але віриться, що доторки до формовираження, яке зблиснуло у книзі, «Світло в пітьмі сяє», свідчить про це безпомилково.
Ігор Фарина
селище Шумськ на Тернопіллі