Грешко Юрій. Преторіанці Антонівецької республіки: роман. – Брошнів-Осада: МПП «Таля», 2023.
Антонівецька республіка. Навіть найдоскіпливіший мандрівник не знайде її на жодній мапі світу. Але в роки Другої світової війни таке утворення справді існувало. І містилося воно на півночі теперішньої Тернопільської області. А село Антонівці, в урочищі «Дігтярня» біля якого містився штаб УПА «Волинь–Південь», стало його столицею.
Але, на жаль, «повстанська держава» проіснувала недовго, бо зникла після нещадного бомбардування німецькою авіацією влітку 1943-ого. Та в пам’яті людей вона таки залишила згадки про себе. Саме це, а також участь багатьох вихідців з цього населеного пункту в боротьбі з більшовицькими зайдами, і стало поштовхом до того, що «другі совіти» ліквідували село в адмінподілі. Один компартійний секретар і перед розпадом СРСР просторікував, що скоріше на його долоні волосся виросте, ніж воно відновиться.
Та вийшло по-іншому. Ще перед проголошенням незалежності нашої держави Президія Верховної Ради Української РСР під тиском громадськості була змушена відновити історичну справедливість. А в уже згадуваному урочищі «Дігтярня» згодом постав музей під відкритим небом. І його частиною став відновлений повстанський цвинтар, на якому 80 років тому поховали головного героя книги.
Запитаєте: якої? Та роману «Преторіанці Антонівецьколї республіки» Юрія Грешка зі Львова, який можна назвати першим великим прозовим твором про цей повстанський край. Бо досі цій темі були присвячені лише публіцистичні та віршовані твори, які існували поряд зі спогадами учасників та очевидців тих подій.
Варто, мабуть, відзначити ще один момент. Читачі звикли до того, що у романах і повістях з’являються реальні особи. Але автори більше наголошують на діях вигаданих ними героїв. А в цьому випадку маємо протилежне. Вимишлені особистості час від часу виходять на сцену твору. Але помітного впливу на нього це не робить. Бо його своєрідним локомотивом є дії тих, хто свідчить про часову непросту реальність.
Найчастіше про це думаю, коли ще раз осмислюю дії Андрія Омельчука («Вовка»), якого письменник зробив головним героєм свого писання. Вчинки антонівчанина, який у буремну пору став хоробрим повстанським командиром, приваблюють. Як і словесні штршки до портретів «Крука» (Івана Климишина), «Кропиви» (Василя Процюка), «Енея» (Петра Олійника), «Хрона» (Миколи Недзвецького) – очільників українських партизанів, постаті яких є відомими у краї.
Та давайте більше не будемо говорити про твір, хоч і потрібно, але дещо загальникові, а вглибимося в сюжет твору. І констатуємо той факт, що починається він з описування наради у гебітскомісаріаті Кременця, на яку з Луцька приїхав Генріх Шьоне, який тоді очолював генеральну округу Волині та Поділля рейхскомісаріату «Україна». Вважаю цей факт вельми важливим, бо саме в цей момент виникає тема зрадника, який затесався у лави тих, хто ненавидить нацистів.
Ім’я цього запроданця прагне взнати «Вовк», пробравшись до кабінету оберштурмбанфюрера Зайбеля у комендатурі Кременця. І це йому майже вдалося. Та вороги піднімають галас, переслідуючи сміливця. Виплутатися з халепи бандерівцю Андрієві Омельчуку допомагає мельниківець Микола Недзвецький – тодішній комендант української поліції у Кременці. Давній приятель антонівчанина вказує розлюченим переслідувачам фальшивий шлях, яким нібито побіг невідомець.
На наступних сторінках бачимо становлення повстанського табору. Тут, як мені здається, варто зупинитися на ще одному моменті. Маємо багато свідчень того, що українські селяни, як могли, рятували євреїв, яких жорстоко переслідували гітлерівці. Підтвердження цьому знаходимо й у романі. Письменник описує, як брат головного героя Михайло (пізніше повстанці наречуть його «Учителем», бо він таки ним був) визволяє з гетто Левка – сина сільського крамаря Арона Корзона. І підліток стає його супутником на нелегких повстанських дорогах.
Коли вже зайшла мова про Михайла, то, напевно, слід згадати про один епізод. Якщо повернутися до зачину твору, то маємо згадку про зрадника у повстанських лавах. Так от, той вивідувач, аби відвести підозру від себе, підкидає дещо «Учителю», який був писарем у штабі. Та врешті-решт все стає на свої місця. Підляком виявився Микола Мартиновський з Корця на Рівненщині. Йому за зраду українського народу на виду у всіх відрубав голову «Еней». (Жорстоко? Так! Але врахуймо суворе дихання часу. Покарання – пересторога тим, хто хоче у той час мати блага за рахунок чужих життів).
Та не лише такі особи заважали поширенню українського духу. Ворогами українських повстанців були і радянські партизани. Тому нема нічого дивного, що автор детально описує бій упівців з вояками з’єднання під орудою чекіста Антона Одухи, в якому радянців розбили. І тільки ватажку червоних партизанів Антонові Одусі вдалося вирватися. Він якось пробирається в Рівне, щоб звернутися до … начальника таємної служби німецького СД Зайбеля, аби покарати «знахабнілих» повстанців.
На цьому хотів би зупинитися окремо. Не від однієї людини доводилося чути, що розправу з «Антонівецькою республікою» здійснили червоні партизани руками гітлерівців. (До речі, опосередковано говорять ще два факти. По-перше, про розгром з’єднання Антона Одухи у тоталітарні часи навіть не згадували. По-друге, компартійці постійно торочили про надзвичайну активність у регіоні і за це (за допомогу ковпаківцям) нацисти спалили Стіжок. Але… Гітлерівці лютували ще на початку травня 1943-ого, а оті червоні партизани рейдували шумщиною аж у … липні). І втішно, що Юрій Грешко підтримав версію про «слід червоних партизанів».
Ще варто згадати і про таке. Неодмінним атрибутом кожного великого прозового твору є наявність любовної лінії. І в «Преторіанцях Антонівецької республіки» вона є. Згадаймо про описування палких почуттів між Михайлом та Ганною (повстанською медсестрою «Березою») і його братом Андрієм («Вовком») й Марією, яка прибула зі Львова, як зв’язкова крайового Провідника ОУН «Дмитра» (Михайла Степаняка). Але згадаймо тут суттєву різницю. В багатьох творах любовні колізії стають своєрідними поштовхами сюжетів. Нічого не маю супроти цього, бо тільки письменник володіє правом зображувати хід подій. Лише стверджу, що в даному випадку подихи ліричного вітру є далекими від цього, а виступають тільки необхідним антуражем в сюжеті. (Не думаю, що це може бути якимось мінусом для письменника, оскільки описування любовних сцен робить привабливішими дії цих героїв твору).
Ще один момент. Декому може здатися трішки незрозумілою назва роману. Мовляв, про яких преторіанців можна говорити, коли в ті часи багато дійових осіб не чули про таку букво сполуку. Але, як на мене, таке твердження є помилковим. Вже хоча б тому, що використання антики логічно випливає з тексту. Бо жодне людське покоління не вершить своїх справ, не опираючись на проминуле.
Чомусь згадалося тут і про постать Григорія Старосельського – головного героя попередніх романів цього автора. Якщо проаналізувати написане, то можна говорити про певну схожість між ним і «Вовком». Та ж відданість рідній землі, знищити яку нема сил. Та ж шляхетність поведінки і відстоювання своїх поглядів. Згадаймо хоча б про його переконаність, що його брат не зрадив, й усе має бути добре. (У «Преторіанцях Антонівецької республіки» цьому епізоду присвячено чимало сторінок). Або таке. Чи закохалася б у нього Марія, якби не бачила цю світлість його душі?
Продовжимо цю думку. По-різному слід оцінювати ситуації, в котрі потрапляють герої твору. Але вони, як і назва написаного, однозначно вказують на спадкоємність поколінь. Це є особливо актуальним нині, коли український народ бореться за незалежність держави з оскаженілими московитськими ординцями. Тому є право сказати, що книга належить до потрібних у цю сувору пору.
Подумав про це, згадавши про наступне. Відомий український прозаїк Мирослав Лазарук з Чернівців недавно в автобіографічному романі «Сага про нескінченні війни» розповів про ще його попередній твір «Посаг для приречених» (номінувався на Шевченківську премію і розповідав про те, як УПА боролася за волю рідної землі) був з українськими вояками, котрі вели бої з расистськими окупантами. Чи не можна вже сьогодні стверджувати, що твір Юрія Грешка теж є потрібним? Адже в його основу покладено питання історичної пам’яті.
В попередніх абзацах уже дещо мовлено про вражальність цієї теми. Але, як мені здається, вартої поглибити за рахунок мовленнєвих акцентів. Адже сучасний прозаїк саме через неї заявляє про свою творчу індивідуальність, гордо кажучи, що так спроможний висловити свою думку лише він.
Передусім це стосується образності, якою послуговується письменник. Тут маються на увазі питання літературотропності, пейзажності та діалогічності.
Скажімо, у романі часто потрапляємо на порівняння типу: «…поморщився, наче від болю», «найстарший» з легкопоранених – широплечий і круглоголовий вояк», «тютюн – це немовби грошова одиниця», «глухі кроки», «приреченість долі», «відстань думки», «розважливий голос»»… Та й метафори супроводжують текст: «в голові лунали слова», «нагородив ройового спопеляючим поглядом», «оченята метали блискавиці»». Зауважу, що всі ці вислови позитивно не діяли б на читацьке сприймання, якби автор доречно не використав ідіомтичний ряд: «збити з пантелику», «дах поїхав», «застрелю, як скажених псів»…
Про творчу особистість промовляють і слів’ята з творчого арсеналу письменника. Бо в багатьох саме це маємо на увазі, бачачи буквополуки, які позначені нелогічністю, рідковживаністю, діалектичністю: «наперед визначеність», «преторіанці», «лучче», «журек», «корець», «ляндвірт», «конопляники», «каяник»…
Привертають увагу й пейзажинки. «…небо було безхмарним, і міріади зірок своїми холодними відблисками розвиднювали шлях настільки, що розгледиш окремі гілки на деревах сільських садів». «Тепле сонце розбудило тисячі птахів, які заливалися на повен голос шлюбним співом». «…мжичив дрібний дощик, небо посіріло, ховаючи останні клапті небесної блакиті.
Дехто з поціновувачів красного письменства, прочитавши цитування з цієї рецензії, почне балакати, що літературний критик чомусь говорить про акцентики, котрі слід вважати важливими для поезії. А для прози, мовляв, більше значення має карколомність сюжету і саме про неї треба говорити. Погоджуюсь, що описування подій є важливим і актуальним. Але… читача воно не зацікавить, якщо в тексті не буде неординарних та доречних висловів. Отже, як не крути, а «поетичність», яка декому не подобається, таки мусить бути одним з елементів прозового твору, бо лише вони – найліпша ознака письменницької індивідуальності.
Згадаємо про таке. У «Преторіанцях Антонівецької республіки» нерідко побудують діалоги. Зрозуміло, що можна було б навести цитати для підтвердження. Але не хочу ставати на цей шлях. Та не тільки через об’ємність цитувань. Бо більше значення мають точність діалогічних фраз. А хіба можна залишити поза увагою випадки мовленнєвого індивідуалізму у промовляннях дійових осіб?
А завершити ці нотатки хочу ще однією думкою. На жаль, нині часто чуємо, що українське кіно не має сценарних розробок, які зацікавили б багатьох. Та це «геніальне розумування» (будемо відвертими!) живе на поверхні наших буднів тільки через те, що хвацькі сценаристи погано знають сучасну українську прозу. Принаймні новий роман Юрія Грешка міг би стати поштовхом для пошуків у фільмарів. Є ж так багато цікавинок у цій героїчній сазі про буремний час.
Ігор Фарина
м. Шумськ
на Тернопіллі