Свого часу мені неодноразово доводилося зустрічатися із художником Василем Бердарем. Будучи в Іршаві, він ніколи не оминав своїх друзів і колег, особливо залюбки заходив у редакцію районної газети «Нове життя», охоче спілкувався із журналістами, ділився із нами своїми планами на майбутнє.
То були часи, коли Василь Дмитрович був на хвилі творчого піднесення. Про нього писали газети і журнали, говорили по радіо, показували по телевізору. Про нього видавали альбоми-каталоги, які вже стали художньою рідкістю. Хоча насправді він був дуже скромною, чесною, мудрою і порядною людиною. Говорив спокійно, розважливо, був хорошим співрозмовником. Слухаючи його, неодноразово переконувався, що одним із головних вчителів і вихователів були для нього батьки, життя, навколишнє природне середовище, які перш за все сформували його духовні, людські і творчі якості.
Народився Василь Бердар в с. Довге, на Закарпатті, в простій селянській родині, де споконвіку понад усе цінилися праця і чесність, де з перших кроків формувалися його здорові й прекрасні естетичні почуття і враження. Його почуття про красу і добро формували на початку життєвого шляху не музейні зали, а домашня обстановка. А в селянському побуті ця ситуація характеризується вивіреною красою і доцільністю. Бо гойдався він у красивій різьбленій колисці, ще не навчившись й ходити, повзав по смугастому ліжнику чи домотканій вереті слухаючи проникливі материнські пісні, що йшли від глибини її серця і душі. Напевне, саме тому під час розмови із ним любив говорити про необхідність відродження традиційних народних звичаїв і народних промислів.
У сім’ї Бердарів було семеро дітей. Василько був наймолодший. Але він завжди вирізнявся серед інших. Подовгу любив милуватися сходом сонця, вдивлятися у небесну далечінь, як пливуть над селом хмари, милуватися річкою Боржавою, яка несе свої прохолодні води із далеких гір.
Із самого дитинства був закоханий у красу Карпат, яку потім усе своє життя відображав і оспівував у своїх полотнах і розповідав про неї поетично, з душею і теплим настроєм. Із самого дитинства його покликанням були пейзажі. Любо було дивитися, як на полотно лягали барвисті замальовки чудової природи Боржавської долини, околиць Довгого. Це відчувається у його картинах «Скоро весна», «Закарпатський мотив», «Довжанські серпантини», «Боржавська долина», «Верховина», «Околиця», «Дощовий березень…»
Наш земляк, теж на той час відомий художник Василь Бурч назвав живопис Василя Дмитровича поемою про природу в малюнках. Такої думки, до речі, була про нього і відомий мистецтвознавець О.Чернега-Балла, яка зазначила, що його картини, на перший погляд, зовні непоказні, зовсім позбавлені зовнішніх ударних ефектів, головним чином пейзажі, однак несуть у собі облагороджену людяністю і поетичним почуттям простоту, щирість, що доходять до будь-яких відкритих для добрих помислів сердець.
У Василя Бердаря був свій погляд на те, що характерне для закарпатської школи живопису. Він вважав: найперше, реалістична спрямованість, національний характер і колорит. А для цього, звісно, перш за все потрібна була школа – жоден художник не стане майстром, не маючи основного. Всі великі майстри брали свої корені з реалізму.
На традиційне запитання, яке охоче полюбляють задавати журналісти, із чого все почалося, хто надихнув його брати в руки мольберт, він неодмінно називав свого старшого брата Івана, який у той час уже встиг заявити про себе.
Часто, коли того не було вдома, маленький Василько підходив до його картин і не просто захоплювався ними, а й прагнув, потайки від нього, дещо доповнити і змінити. Правда, брат ніколи його за це не сварив. Навпаки, дуже радів, що він залюбки брався за олівець і фарби, намагався на папері відтворити те, що бачив навколо себе. І в нього це виходило часто краще, ніж у брата. Тому й не подивувався, коли той після закінчення у 1947 році Довжанської семирічної школи виявив бажання навчатись в Ужгородському училищі прикладного мистецтва, яке закінчив із відзнакою.
У своїй автобіографії В.Бердар писав: «Викладачами по фаху у мене були художники Й.Й.Бокшай, А.М.Ерделі, Ф.Ф.Манайло, А.А.Коцка, Е.Р.Контратович. «До речі, він дуже гордився тим, що успадкував їх кращі професійні якості. Він шанобливо і вдячно називав їх не лише своїми вчителями, а й вихователями. Саме вони надихнули його присвятити своє життя мистецтву. Він був старанним і скромним студентом, жадібно ловив кожне слово і думку своїх педагогів. І результати не забарилися. Він постійно вдосконалював свою майстерність, впевнено йшов до мети. А вона була зрозуміла: він всіма можливими засобами мови живопису і набутими в навчанні і житті навиками оспівувати неповторну красу рідного краю. Про це говорять і його картини: «Рідний край», «Незабутня осінь», «Край села», «Теплий вечір», «Село в горах» та ін.
Василь Бердар вважав своїм обов’язком зворушливими, сповненими любові і тривоги картинами боротися за збереження чистоти й невимовної краси природи рідної землі. Він, починаючи із 1957 року, був активним учасником районних, обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок. Брав участь у культурному та громадському житті села та району. Був депутатом Довжанської селищної та Іршавської районної ради. Його роботами цікавилися музеї, приватні колекції. У житті основну опору робив на сім’ю. Багато допомагали близькі йому люди, друзі. Крім того, у Києві мав хорошого друга, з яким виріс, це Василь Німчук – мовознавець, член-кореспондент Академії наук України. Коли той приїжджав із київських пагорбів у рідне село, то разом любили ходити в гори, милуватися природою Срібної Землі, робили етюди. В.Німчук теж любив малювати.
Василь Дмитрович ніколи не нарікав на свою долю. Навпаки, говорив, що якби не став художником, міг би бути музикантом. Грав на цимбалах у ансамблях пісні і танцю «Верховина» та «Боржава» не менш іменитого довжанина Михайла Машкіна. Брав участь у творчому показі на ВДНГ в Москві у 1973 році. Нагороджений золотою медаллю за участь у Першому Всесоюзному фестивалі самодіяльної художньої творчості трудящих (раніше були і такі творчі змагання).
Дружина Василя Дмитровича працювала вчителькою Іршавської середньої школи. Разом виростили і виховали двох дочок − Любу і Віру та сина Сергія.
− Якби батько дожив до сьогоднішнього дня, − каже дочка Любов Василівна, яка працює в Іршавській дитячій школі мистецтв, − він би дуже радів, що його стежкою пішла внучка Євка Козімірна, яка наразі навчається у Львівській художній школі. − Вона успадкувала від дідуся не лише його характер і потяг до мистецтва, а продовжує його справу. Її роботи експонуються на багатьох престижних виставках, відзначаються почесними нагородами – подяками і грамотами.
На схилі літ Василя Дмитровича якось запитали: «За своє життя ви зробили багато. Чи не задаєтеся питанням: «Для чого все?». Трохи примруживши очі, мудро відповів: «Творити – це потреба душі. Творити для людей – щастя!»
Мав Василь Дмитрович і багатьох учнів, які гордяться своїм учителем. Серед них і Василь Ловска з Ільниці, який називає свого навчителя майстром верховинського пейзажу. Ось що він розповідає про свого наставника:
– Згадуючи історію, згадуємо про людей, які жили в той час, людей, які творили ту саму історію, які, з часом, стали символами періоду, в якому жили. Людей, про яких грішно забувати, вони залишили нам свої здобутки, надбання, ідеї, побажання, поради…
Одним з таких талановитих, знакових особистостей згадую свого близького товариша, живописця Василя Дмитровича Бердаря. З ним, бувало, разом працювали на пленерах, про що вже в той час я знімав на фотографії і кіноплівку. Ще у вісімдесятих, минулого століття, їздили в майстерні до відомих художників Ужгорода, Мукачева, Хуста з якими В.Д.Бердар був у близьких, дружніх стосунках. По сьогоднішній час в мене збереглись кілька зношених пензлів, подарунків від народних художників України Андрія Коцки, Ернеста Контратовича, Юрія Герца, з якими мене познайомив Василь Дмитрович. ВІн завжди радий був поділитися новими своїми задумами, успіхами, мистецькими прийомами передачі настрою, світла, тіні, композиції… Часто я бував у нього в майстерні. Оскільки я здавна займався фотографією, він просив мене фотографувати його за мольбертом, картини для преси, каталогів. Свого часу Василь Дмитрович, будучи вже членом Спілки художників України, разом з заслуженим художником України Іваном Дубішем гостювали в нас удома, в Ільниці. Довго ми розмовляли про мистецтво, обговорювали мої, на той час, нові роботи, за які я отримав високу оцінку. Василь Дмитрович, про деякі мої етюди казав: «Василю, в цих роботах ти перевершив самого себе». З такою оцінкою погоджувався і Іван Іванович. Тоді ж рекомендували мене у Національну спілку художників України. На завершення В.Д.Бердар подарував мені свою невеличку, але дуже цікаву і для мене невимовно цінну роботу.
Він був одним з найкомунікабельніших колег у творчому і товариському відношенні. З радістю ділився майстерністю малярства, спогадами про навчання живопису в Ужгородському художньому училищі.
Давно настав час у с. Довге встановити меморіальну дошку Василю Бердарю. Це було б хорошим спогадом про художника.
Василь ШКІРЯ,
член Національної спілки журналістів України
