(Смоляк Б. Ф. Альпінарій: афоризми, поради, розважання, напучення./ Богдан Смоляк. − 2-ге вид., доповн. – Х: Майдан, 2016. – 134 с.)

Перше знайомство з “Альпінарієм” Богдана Смоляка було за рецензією у журналі “Слово і Час”. То була рецензія на перше видання цієї книжки. Не пригадую вже автора тієї публікації. Пригадую лише бажання пройти з автором книжки до гірської вершини, мов альпініст. Мрії здійснюються! Але тоді, коли надходить їх час. Чи визріває твоя готовність до втілення мрії.
“Коли нічого не хочеш − час хотіти того, чого бажає Бог: переходити до посвяти”, − каже Богдан Смоляк (С. 6). І ти розумієш: час посвяти − це єдиний час, за яким бажаєш жити. І саме він оновлює тебе та допомагає тобі “жити понадчасовим, вічним, щоразу осучаснюючи його” (С. 11).
Одначе пан Богдан розуміє осучаснення у руслі традицій. Мабуть, тому людина у його баченні − не просто глиняний глечик, а грецька антична амфора. І як образно змальовано прагнення людини до панування над власним життям (“руки в боки”): “Людину взоровано за Господом, амфору за людиною. Взявшись у боки, амфора відпустила руку Творця…” (С. 18).
Чи завжди у такому разі “переступити через себе − зрадити себе” (С. 20)? Часом так, але не завжди… Інколи − зранити, щоб зцілити. Від самолюбства і самозамилування. Щоб не забути: бути не тотожне твоїм чеснотам і талантам. Бути − дар любові у відповідь на любов, і аморальність, це, мабуть, не брак почуттів, як твердить автор (“Почуття не є аморальними, аморальність − брак почуттів” − С. 21), а брак любові у почуттях, егоїстичне прагнення плинних задоволень, що не зважає на мораль…
“Найважче жити зі своїм власним вибором” (С. 22). Безумовно. Бо відповідальність за нього ні на кого не перекладеш. Та й вибрати (взяти до рук чи до серця один із кількох варіантів) − не така проста справа. Найважче жити зі своїм вибором. Але і найлегше. Бо тільки тоді можеш прикластися до справи, не покладаючи рук. Аби стати прикладом. І то добрим, таким, що “не залишається винятком, а стає системою, позаприкладним способом життя” (С. 26). Способом життя, що шанобливо “прикладається” до кожної людини, мов до ікони. З найбільшої поваги не хвалить у очі, не критикує позаочі. Перше, аби не тішити самолюбство. Бо справді: “Ніщо не втішить того, хто втішається тільки собою” (С. 28), І друге, аби не знецінити душу і її потягу (нехай і не дуже вмілого) до досконалості, бо “поза душею золота нема” (С. 33), а “безцінний у вимірах людської долі аванс добра не потребує пізнішої доплати” (С. 38).
Цінувати іншого, пам’ятаючи, що мислимо по-різному, не обриваючи при тому стосунків − то теж мистецтво. І воно допомагає не лише на рівні родини, а і нації. Якщо пам’ятаємо, що “власна позиція кожного з нас не повинна суперечити позиції істини” і “щоби стати національністю, народність мусить стати спочатку моральністю” (С. 36–37).
Таки справді: “Щоранку, збираючись завойовувати світ, завоюй спочатку себе” (С. 50), байдуже: відвойовуєш себе у власної недосконалості людської, письменницької. Бо вибирати і поєднувати знаки своєї і чужої долі − завдання не з легких. Їх, ті знаки, треба бачити і чути, читати і відчитувати, реагуючи “з позицій щирої духовності”. Тоді і матимемо “позитивне читання” і зрілі тексти, що не страждатимуть від перезрілих авторських амбіцій, як вважає Богдан Смоляк (С. 53–54). І годі тут щось заперечити. Адже “мистецька вправність не виправдовує аморальності, а щирість − дилетантства” (С. 62).
Усвідомлюючи це, автор уникає “скоромовки нагород” (С. 44) і воліє у всіх жанрах зоставатися “наодинці із совістю” (С. 59). Власною і читацькою. Саме в такій послідовності. І тому, гадаю, не буде помилкою ствердити: первинною для автора є поезія, що “опирається на знання самого себе”, а не проза, що “опирається переважно на знання інших людей” (С. 55). Поезія, яку відчутно в афоризмах “Альпінарію”. Поезія, яка надихає до сходження на гору власної духовності не так словами, як особистим взірцем.

Надія Гаврилюк,
поетеса, літературознавець, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України