Минулого тижня (похорон відбувся 10 вересня 2022 року) пішов у засвіти видатний майстер, Заслужений художник України Ярослав Заяць. Важка недуга забрала від нас глибоко шанованого мистця. Його графіка від синтезуючого начала – до нового формотворення світу переходить у ще одну з форм існування – бути завше з ними, тішити всіх нас величчю побаченого та відтвореного. Про нього – моя сповідальна розповідь.
Чомусь так завше трапляється, як тільки тобі особливо імпонує мистець і його твори, обов’язково якісь перепони мусять існувати на шляху нашого спілкування. Якщо й живеш із ним в одному часовимірі, то втручається географія чи ще щось буденніше, банальні відстані, скажімо. Та від цього спрага спілкування стає ще нестерпнішою. Тоді шукаєш виходу почуттям.
Ярослав Заяць мешкав на околиці покутського Снятина, у скромному особнячку зі старенькою матір’ю і сестрою. Один бік хати дивиться на міську вулицю, інший – на садок з криницею, сільськими городами, далі – левадою, а за нею десь мугиче свої обмілілі пісні обезводнений Прут. Коли вперше побачив його домівку, одразу ж пригадав геніальні вірші Богдана Ігоря Антонича: «Я був собі хрущем і жив собі на вишні». Сюди Ярослав повернувся після тривалого навчання, спершу – у столичній мистецькій школі, відтак – інституті. Немов приріс до батьківського обійстя. Покидає його, коли приїжджає на виставки до Чернівців, Київ чи інші міста або ж просто у справах. І скільки його пам’ятаю, а знайомі кілька десятків літ, вічно поспішає додому. Й не відаю, справді хтось там його поспійно виглядає чи це стало його звичкою, а може, й рисою характеру. Проте квапливим його не назовеш ні в буденних людських стосунках, ні, тим паче, у творчості. Скоріш навпаки, тут він надміру уповільнений, занадто зважений, вивірений до кожного майбутнього кроку.
Уперше, пишучи про Ярослава не міг, позбутися відчуття ностальгії в його житті і творчості. Навіть замислювався, що більше в тому – недуги душевної чи духовного знекровлення від тривалої розлуки з рідною землею. Мабуть, на щастя певної відповіді недокопався. На це запитання відповіло саме життя. Та й те, що змушений писати про нього прощальше слово.
Найбільше шкодять утвердженню життя банальні гасла, плаканті істини, графоманські просторікування. Їх найлегше зрозуміти, бо й розуміти там нічого. Скоріш за все, не доходять вони не те, що до серця чи розуму, а й очам байдужі. Та якщо йти у мистецтві зворотнім шляхом, тобто щоби нічого не було зрозуміло, то ефект матимемо алогічний. Помиляєься і той, хто шукає золотої середини. Бо має існувати якась таємниця творення, тільки тоді воно буде справжнім і вражатиме нашу уяву, розум і серце, вибудовуючи у нас самих те, чим наділила природа чи Бог.
…Уже літній чоловік веде красивого коня, на якому боязко сидить хлопчик. Дитинча весь час оглядається, хоч мало би бути задивленим у невідому далечінь, що чекає його. Та воно чомусь оглядається. За ними неквапом іде мати і весь час прихиляється до землі, ніби кланяється їй, аби благословила сина у світи. А може, вона виціловує їхні сліди чи підводить потоптані трави їхніми ногами? Хто відповість на це запитання? Можливо, на нього й не слід відповідати… Але воно муляє тебе спершу, відтак дошкуляє, врешті починає боліти. Щось до болю терпке і знайоме досі бачиш в Ярославовій роботі “Бабине літо”. Й не пам’ятаю, коли востаннє бачив її, а з пам’яті не зітерлася. Натомість нещодавно був вражений тим, що щось незвичне дивилося із звичайнісінької театральної тумби, звідки давно зникло навіть щось подібне на мистецькі афіші. І не помилився. Театр її імені в Чернівцях справді використав Зайцеву афішу до вистави за повістю Ольги Кобилянської “В неділю рано зілля копала”. Як давно він малював її? Вона користувалася великим успіхом, бо не просто ілюструвала сценічний твір, а пропонувала свій мистецький погляд на нього. Дівоча постать ніби гойдалася у відблисках води, переливалася, водночас вражала трагічністю і прекрасністю найвищих почуттів.
Мені ж не йде з пам’яті інша “афіша”, яку Ярослав Заяць робив до “Декамерона” Бокаччо (у часи безгрошів’я йому довелося і цим займатися, та робив справу не просто професійно, але й талановито, пристрасно). Не без іронії зобразив у погризеному яблукови людські тільця, мов ненаситних черв’яків, що корчаться від задоволення у пошуках поживи (все майже, як у людей. Хіба ж не так?). Художникова далекоглядність передбачила день сьогоднішній, а може, й завтрашній. Пригадую, розповідали, чернівецький театр гастролював у Росії, Ярославова афіша так інтригувала глядача, що він не міг відірвати від неї погляду, забуваючи при цьому відвідати саму виставу. Тільки “тайну являючи”, можна увіковічити життя свого творіння, без неї стане одноденним гаслом.
Не помину і такі графічні твори раннього періоду, як “Різдво”, “Подвір”я мого дитинства”, “Весілля”, “Злива”, “Марія”, “Мама і я”, “Двері”, що заслуговують такого ж детального аналізу, позначені ж особливою притягальністю. На жаль, тільки деякі з них опинилися в музеях, інші розбрелися приватними колекціями. Зібрати їх під одним виставковим дахом непросто. У них можна відзначити кілька особливих і притаманних Ярославу Заяцю рис. Насамперед – глибинна за змістом українська поезія з ухилом до побутописання, увагою до традицій як пісенних, так і релігійних. Крім усього іншого, вони – надзвичайно музикальні. Ви почуєте, як лунко цюркоче молоко у дійницю, випещене маминими руками, як цяпотить сонячний дощ, як витинають весільні музики, вчувається і протяжна покутська коляда з вертепом і маланкою. Дійство на його роботах ніколи не буває завмерлим, рухається. Динаміка підкреслюється щей іншими умовностями. У Ярослава багато триптихів. Та це – наступний етап у його творчості, на ньому треба зупинитися докладніше.
Тут, либоць, доцільно згадати, як потрактовують його пошуки мистецтвознавці-професіонали. Ірина Міщенко, зокрема, підкреслює, в його роботах “полінеарність прочитання твору, смислові паралелі передані через напластування класичної й народної культури, а філософські узагальнення висловлені на диво витонченою мовою” (”Буковинське малярство”, 2002-2003 рр.). Тетяна Дугаєва інакше сприймає пошуки художника-графіка, наголошуючи: “Все просякнуте відчуттям усталеності. Саме у цій вищій об’єктивності утвореної мистцем реальності, неквапливої оповідності та у хвилюючому захопленні красою, що так притаманна традиційній українській образотворчості, знаходимо риси світовідчуття національного характеру” (”Чернівці”, 19.09.2003 р.). Звичайно, все це можна знайти у Ярослава, дошукуючись “естетики сучасного національного мистецтва”. Та в тому якраз найбільша складність, що справжній мистець діє всупереч будь-яким законам і формальним логікам.
Із найсвіжіших його робіт, а це – триптих “Жінка”, “Дерево”, “Жорна” та “Вікно спогадів“ насамперед вражає багатовимірність графіки, виконаної у змішаній техніці. По-перше, кожен із творів може існувати самостійно і нічого від цього не втратить. По-друге, філософічність у мистецтві це – не велике досягнення, швидше навпаки. В живописі та й графіці відіграють важливу роль тільки колористика, тобто відчуття і співвідношення кольорів. Зрештою, чи може все це і мовлене вище складати “національний характер”? Воно мені більше нагадує формальні набори кольорів, символів, ще чогось не менш другорядного, що використовують художники-псевдонаціонали. В Ярослава насамперед колір – глибоко національний. Як не парадоксально, він саме той графік, який прагне працювати з кольором, а відтак уже з усією іншою атрибутокою. Як сам зізнається, з дитинства запали у памяті два кольори зелений і яснобузковий, ще відтоді, як малював кольоровими олівцями. Та основне, ці, як і інші барви, мають бути у нього теплими, лагідними, звідки й поетичність, доброта, зрештою, людяність. Щось подібне для мене постійно звучить у кіношедеврі Параджанова та Миколайчука “Тіні забутих предків”. Навіть не згадаю, скільки разів довелося бачити кіностічку. Здається, знаєш напам’ять кожен кадр, штрих, порух артиста, мелодії, пісні, а дивишся знову і по-новому відкриваєш фільм. Чому? Бо “ вічну тайну являючи”?
Давно знав, що Ярослав також захоплюється “Тінями…”, більше того, був на здачі стрічки, бо викладачка Павловська, дружина Якутовича, запропонувала познайомити його з чоловіком і Параджановим. Відтоді не пропустив жодної трансляції фільму. Можливо, звідси й таке враження від його триптихів, як від кіно, де кожен кадр несе в собі викінченість, а простір між ними ти заповнюєш своєю уявою. Поезія і музика повинні бути присутніми в малярстві, ввжає Я. Заяць, але вони мусять працювати на твою уяву й розширювати її, збуджувати, допомагати творити новий світ.
Це, так би мовити, суха теорія. Якщо ж іти за роботами, там усе набагато складніше. Жінка, народжуючи життя, стоїть біля його витоків. Благословивши дитятко, не пориває узів із ним. Бо далі на нього чекають немилосердні життєві жорна. Як вижити між його твердими невблаганними трибами, щоби квітло древо життя? На це запитання відповідь ти повинен дати сам. Художник тільки підштовхує тебе до роздумів. Не його справа встановлювати діагнози чи давати поради. У “Вікні спогадів” не менш багатовимірна життєва реальність. На маленькому полотні немовби відображено людське життя з радощами і печалями, здобутками і втратами. Та розшифровувати мистецький твір – справа невдячна, мимовільно можна скотитися до крайнощів.
Пригадалося, як давно не бачився з Ярославом. Раніше приїжджав зі Снятина на вікдриття різних вистовок до Чернівців, а останніх кілька років через важку недугу, не міг побачити його. Хотів поділитися, що в Криворівні в Карпатах, коли торік відзначали 80-річчя від дня народження Миколайчука, побував у музеї-гражді, де мене вразили кадри з фільму «Тіні забутих предків». Геніальний винахід. З кінострічки зробили фотографії, дуже майстерно. І вийшов новий фільм. З’ясовується, тільки на межі пізнаних мистецтв можна творити щось нове й потрібне людям.
Графіка Ярослава Зайця тим несподівана, що поєднала в собі як поезію, так і музику. А третім у ній є кіно зі своїми законами. Та не так усе просто, як видається мені, у Ярославових картинах. Бо це всього лише відчуття. А вони в кожного різні. Додам лише, що обійшов увагою його графічні роботи – ілюстрації до буковинських та гуцульських казок, не менш втаємничені і не позбавлені високого мистецького сенсу. Жаль тільки, що не знайшлося для них видавця. Та то справа набутна, як і майбутні виставки, нові роботи. Сам же запропонував зробити велику виставку у залі Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, куди зібралася вся Ярославова родина з Прикарпаття та Буковини. Приємно було почути відгуки про неї на похороні від сестри Галини, яка доглядала за важко хворим братом. Сам же звернувся до Ярослава дозволити оформити його роботами книжку своїх вибраних поезій «Покуття», що побачила світ 2016 року у видавництві «Друк Арт», куди увійшли його найкращі репродукції. Чимало книжок оформлював і сам Я. Заяць, хоча би вибрані поезії Михайла Івасюка у видавництві «Букрек» та багато інших. З Ярославом працювалося легко і заповзято. Він умів захопити своєю роботою інших, привабити. Його ой як бракуватиме у нашому мистецтві, де його колір, барва були завше сподіваними й водночас не завше міг вгледіти, чим нині потішись він: «А може, не сієш – визбируєш ревно за ними // Підковані чорним холодним залізом сліди // І душі їх сірі з товстої цупкої тканини // Збираєш і топиш безтямно в собі назавжди». Цей мій вірш написаний давно. Нам нині він може багато і про що розказати…
Тільки ностальгія спокою знов не дає. Це вже не його, а моя. Згадав, що батько його, сам столяр із переселенців з Лемківщини. Навіть книжку писав про те, як їх виселяли силоміць із села Чорноріки. Син хотів її дописати. Та руки не доходять. Зате задумав написати триптих про “Олдрінський замок в Чорноріках”, який будував українець чи то Бондар чи то Боднар, аби звідтіля українців виселяли поляки. І хоч Ярославове дитинство минало вже на Покутті, та хто відає, які зерна проросли в його душі та уяві, що нині колосяться напрочуд талановито і яскраво.
Якраз Ярослава, одного з нащадків переселенців операції «Вісла», хоронили у переддень цієї сумної дати. А 28 квітня 1947 року 6 польських дивізій і відділи Корпусу громадської безпеки оточили території, де проживали українські громадяни. У цей час підрозділи НКВД та чехословацької армії заблокували східні й південні кордони Польщі від Бреста до Нового Санча. Примусове переселення українців розпочали за постановою Політбюро ЦК Польської робітничої партії (ПРП). Про це пише історична правда. Операцію «Вісла» засудили за насильницьке переселення, яке відбулося з порушенням прав людини.
Не відав Ярослав, поглинутий важкими недугами, що його похорон майже співпаде з черговим совєцьким ювілеєм – з 75-річчям насильницького переселення під час операції «Вісла». Друзі, котрі приїхали на похорон Ярослава Заяця до Снятина, Юрій Якимчук, Іван Салевич, Юрій Гушкевич, відзначили відданість Ярославовому мистецькому хистові, священник отець Теофіл Оробець сказав про повсякчасне бажання допомогти церкві, до нього часто зверталися, зробити свій внесок в оформлення храму, чимало його робіт розійшлося світами, знаходяться у приватних колекціях, світових музеях. Значить, і пам’.ять про великого майстра Ярослава Заяця житиме вічно, як і його мистецтво.
Мирослав ЛАЗАРУК, м. Чернівці