26 лютого минає 15 років відтоді, як великий живописець та громадянин України, заслуженитй художник України Петро Яковенко віддійшов у засвіти. За цей час у Чернівецькому художньому музеї відзначили його 100-річчя від дня народження. Побачила світ книжка-альбом – роман-есе «Через терни до любови» (два видання) у видавництві «Букрек», виходили й інші публікації, котрі засвідчували, що таке – талант, дарма, що був насильницьки призабутий в часи тоталітаризму, бо він – вічний. Одразу ж по смерті Петра Максимовича у Чернівецькому меморіальному музеї Володимира Івасюка експонувалася виставка „Живопис і музика” заслуженого діяча мистецтв України Петра Яковенка.
Погодьтеся, нечасто у меморіальних музеях з’являються живописні експозиції. Десь на них бракує умов і місця, в інших руки не доходять до такої копіткої справи, як відкриття персональних виставок. Меморіальний музей Володимира Івасюка має навіть виставкову зала для таких оказій. Саме там наприкінці квітня і відкрито експозицію творів живописця, лауреата літературно-митецької премії імені С. Воробкевича Петра Яковенка. На її презентації звучали твори Сидора Воробкевича у виконанні бандуриста, заслуженого артиста України Василя Пиндика. Звучала інструментальна музика геніального Володимира Івасюка (варіації на тему української народної пісні „Сухая верба”) у виконанні Ярослава Колотила, яка стала окрасою вечора, в якому брала участь родина Івасюків та дочка Людмила і внучка Оленка Петра Яковенка. У часники презентації мали змогу сприймати живопис великого майстра під музику Петра Чайковського і Володимира Івасюка.
…У помаранчево-багряній віхолі застигли заплакані кетяги калина, мов зачаровані. Вони ще палають земною свіжістю. Та вже їхньої первозданності торкнулася холодна руках паморозі. Тому й полотно називається „Калина приморожена”, в якій живописець увіковічив мить, де тлінність переростає у немеркнучу красу, що переживе все суще на землі. Це полотно назву лебединою піснею Петра Максимовича. Ще минулого літа у нього на дачі я спостерігав, як він „забілив” на картині все, що на його думку, потребувало вдосконалення. Тоді він так і не встиг завершити роботу, хоча останнього літа на пленері художник створив і доопрацював майже десять портретів, натюрмортів і краєвидів. А з „Калиною” не впорався, відклав на пізніший час. Лиш коли пізньої осені, а може, й на початку зими, його приятель Ярослав Никифоряк принесе додому кілька кетягів калини, тільки тоді він завершить цей шедевр. І доля відведе його ще якийсь місяць-півтора земного шляху. Та до останніх подихів художник віритиме, що йому стане краще і він почне працювати. Бо ж ой, яке ще багацько треба зробити, любив повторювати. І ми теж вірили йому!
А виставка у музеї задумувалася нами ще при житті художника. Він давно задумав поєднати на своїй експозиції барви і музичні звуки, як колись робив Чюрльоніс. Ми часто прослуховували з ним „Лебедине озеро” П. Чайковського, яке, на його думку, найбільше відповідало колористиці його полотен. Яковенко народився у селі Синиця на Черкащині, де досі купають українське небо чисті озера і ставочки. Він часто сам співав: „Ой гиля, гиля, гусоньки, на став”. І гуси його насправді ставали красенями-лебедями, які дива творили неземні, як і Яковенкові квіти, що водночас виспівують і витанцьовують, літають, живуть незвичним для нас життям. Бо вивільнив їх великий маляр із умовностей натюрморту, „мертва природа” раптом ожила. В одну величну симфонію переплів він мальви і тюльпани, лілеї і кручені паничі, соняшники і бузок, чорнобривці і настурції, братчики і півники… Ожила незвична Україна Петра Яковенка, запломеніла помаранчевими, жовтогарячими, синіми і голубими барвами, утверджуючи на весь світ ще на ті часи не існуючу ні для кого державу.
Бо та Україна починалася для художника у Прибалтиці. Закінчивши війну під Кенігсбергом у чині майора, з бойовими нагородами, Петро Максимович у Ризі раптом вирішує піти у відставку і взятися за живопис. Мав добрих порадників – Шевченків Кобзар і Біблію. Багато доклав зусиль, щоби самотужки стати на професійний гостинець. Відмовився від офіційної освіти, бо вона забирала багато часу, а для саморозвитку давала дуже мало. Наприкінці 60-их відкриває першу персональну виставку у Ризі. Через кілька років його твори потрапляють на міжнародні виставки до Японії, Чилі, згодом і до Америки. Тільки Україна не поспішала визнавати його. Ще в сімдесятих нав”ючився кількома десятками робіт і привіз їх до рідної столиці. Там йому не дозволили навіть розпакувати їх, мовляв, не „нашеський”, не член спілки і ще багато „не” понавишукували. Тільки б не…
Петро Яковенко, великий український художник, якого ми тільки два місяці тому провели в останню дорогу, полишив за собою величезну багатющу спадщину. Нам ще треба дуже багато зробити для популяризації його безсмертної творчості, особливо подбати про збереження цієї безцінної колекції, якою володіє його родина. Нарешті, вагоме слово тут повинна сказати і наша влада, яка, які попередня демонструє байдужість до мистців, до їхньої творчої спадщини.
Нині музей і його відвідувачі віддають великому майстрові один із тисячі боргів. В експозиції зібрано справжні шедеври, де переважає квіткова гама, в якій Петро Максимович зробив справжню революцію у жанрі „натюрморту”, бо оживив „мертву природу”, окрилив її, одухотворив, надав їй філософічного звучання. Хто уже встиг відвідати експозицію, яка розпочинається у стінах музею, а завершується у виставковій залі, не міг відірвати очей від „Натюрморту з вишнями”, який ще на початку сімдесятих разом із двома іншими роботами, побував на виставці аж у далекій Японії, від „Калини примороженої”, „Автопортрета”, який із багатьма іншими полотнами об”їздив усі провідні художні та історичні музеї столиці, сонячних натюрмортів, де витанцьовують чорнобривці і братчики, настурції, мальви. Всього на виставці представлено понад сорок живописних полотен. Це тільки незначна часточка величезної творчої спадщини мистця.
Та й з такої кількісно незначної колекції, представленої нині в музеї, можна скласти глибоке уявлення про Яковенків доробок. Понад усе любив живописець Україну, її природу, людей, котрі творять добро на рідній землі. Чужина у декілька найдовших десятиліть, війна та інші лихоліття тільки зміцнили його любов, утвердили у тому, що іншого шляху у мистця не існує, як той, що позначений Божою любо”ю. А ще Петро Максимович понад усе мріяв про те, щоби в Україні хоч трохи змінили мистецьку освіту, щоби не нав”язували дітям уже сформовані стереотипи, а насамперед вчили мислити, пізнавати світ, бачити і дивитися на нього власними очима, а не очима вчителя, професора. Ось чому ми і запросили на уроки до живописця Петра Яковенка вихованців Чернівецької художньої школи на день відкритих дверей з нагоди Міжнародного дня музеїв. І вони радо погодилися відвідати музей і виставку.
Для когось може видатися незвичним те, що у світлицю композитора і поетів, прозаїка завітав живописець. Та не варто забувати, що Володя залюбки малював, про що свідчать його твори в експозиції музею. А сестра композитора Оксана Івасюк слушно зауважила ще й таке, що дуже знаковим є зібрання різних видів мистецтв під одним дахом. Чернівці про це раніше могли тільки мріяти. А нині – це вже реальність.
ХОРОНИЛИ СОНЯШНИК…
Світлій пам’яті Петра Яковенка
…Хоронили соншник розквітлий
Споза ночі у кінці зими,
Клали в домовину грудку світла,
Плакали підсніжники за ним.
Сонях зодягли у вишиванку,
Пісня накотилась на вуста
На узбіччі темнім, на світанку:
Гиля, гиля, гусоньки, на став…
А Синиця, що в тепленькій жмені
Жити не хотіла, хоч заплач,
Тільки в небі – із твої найменням,
Де налитий літеплом калач.
З куманцнем, калиною тремкою,
З маминим досвітнім рушничком
Соняшник затерплою рукою
Нас виводить з тіміні ікон.
Красно так, по-світлому танцюють
Пролісок малий, петрів батіг.
І ніхто не відає й не чує,
Як цей сонях лихо переміг,
Перейшов студені перелоги,
З перламутру сіючи зерном,
Даючи і немічним, й убогим,
Як причастя, Господа вино.
Хоронили соняшник… Не знали
Півники, кручені паничі,
Що взяли його останні мальви
Й понесли до раю на плечі.
ТАНЕЦЬ БІЛОЇ БДЖОЛИ
Звертає літо з битої дороги
Кудись туди, до трави манівцями
Пооббивали ніжки од безтями
І натомились, певно, до знемоги.
За ним бджола танцює винуваато,
Уся біленьки, наче із морозу,
Над золотим роздоллям верболозу,
Ось тут їй доведеться зимувати.
Але не час, не час до сну, до ночі,
Он – паничі кручені, он – волошки.
Та соняшник, та ще й горіх волоський,
А понад ними – вже бджола сокоче.
Торкається до кожної пелюстки,
Мов напуває світ цей таїною,
Сама цвіте під осінь сивиною,
Лишаючи медів янтарні звустки.
…Літа звертають в осінь, ув осоння,
І танцівниця – в бабиному літі
Не дозволяє квітці захмеліти,
Бо йде за нею чорнобривий сонях.
Мирослав ЛАЗАРУК, директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, заслужений діяч мистецтв України…