Шляхи нашого мовлення мусять бути рівними, гладкими та широкими. «Чиста заполоч шовкова, бистра голка золота – українська рідна мова з уст в уста переліта» – так поетично-трепетно сказав наш незабутній Андрій Малишко. Як миємо руки перед споживанням їжі, так необхідно дотримуватися гігієни і щодо мовлення: з наших уст ніколи не повинен зринати мовний суржик-сурогат, неоковирне словесне сміття, недолугі кальки.

На нашу думку, існує безпосередній і нерозривний взаємозв’язок між мисленням та мовленням – як людина мислить, так вона й висловлюється. І навпаки. Отже, читання художніх творів насамперед й розвиває людське мовлення, поглиблює криницю мови людини. До свого мовлення треба ставитися мов до святої йорданської води, як до пречистої молитви.

Найбільше шкодить безхребетний і слизький словесний шлак – суржик. Хіба ж доброю окрасою мови можуть бути жалюгідні форми: тіпа, прівєт, ну ладно, давай, вапшє, канає, шо, понял, понятно, наоборот, карочє та безліч інших паразитів? Не уявою автора, а справжньою картиною є така ситуація: ідуть утрьох – бабуся, внук і мама. Захоплено між собою розмовляють, а два ганебні слова «карочє» і «тіпа» настирливо ріжуть вухо перехожим…

Ще однією прикрою реальністю є наше байдуже ставлення до мовних законів – творимо слова й форми всупереч останнім. Правильні прикметники стають справжніми потворами: ультраправий – ультраправіший, детальний – детальніший, холоднуватіший замість холоднуватий, самий гарний замість кращий. До речі, слово «самий» у поєднанні з прикметником – груба помилка. Чомусь ми полюбляємо творити зменшувально-пестливі форми від прислівника на зразок «добре» – «добренько» і видається, що це «дуже круто».

Українське вітання «привіт» стало покручем «прівєт», а телефонну бесіду постійно завершуємо незрозумілим «давай». Інколи складається враження, що мовцеві «прикольніше» спотворити своє мовлення, ніж висловитися охайно та правильно. Не глупий адже придумав, що людину часто зустрічають по одежі, а проводжають по мові. А ще є народна сентенція – «скажи мені кілька слів, і я скажу, хто ти».

Добре, що після повені річка входить у свої береги, так само й мова наша швидко оговтується від злоріків і буде справжнім кришталем чи смарагдом.

Отже, наше мовлення – це наш духовний одяг і наше дзеркало душі. Чи чистий він і яке дзеркало – подумаймо кожен зокрема.

Зиновій Бичко,

мовознавець, м. Львів