роздуми на тему аскетизму і самопожертви у стилі тренування пам’яті і жанру в основі яких лежать притча і забобони
Казка не байка. Тому й не потребує жодної моралі. Хоча як для кого. Казка може бути різною – залежно від пори року: літньою або зимовою. Хоча в обох випадках вона нічого спільного не має з персоніфікованими потворами Добра і Зла. Тут і початок, і кінець – цілком випадковий: ну, був просто листопад надворі, ну, – випав перший сніг. І все? Ні. Було ще щось. Щось, чого бракує справжній казці, вигадці, байці чи як вам більше до вподоби. Було те, чого ніяк не окреслиш певними рамками ілюзій – втрачених чи так, самих у собі. Щось, що існує без усякого бажання на це. Без згоди чи потреби. А проте.
Проте новорічна казка трохи іншого плану. У ній нема нічого випадкового. Початок як завжди – легко прорахувати. Після дванадцятого удару годинника з’являється якась добра (чи так собі) фея і так собі, між іншим, робить із твого осіннього гарбуза чарівний лімузин у квітах. Потім уява носить тобою куди і як завгодно: в ЗАГС, церкву, комору. Відразу й одночасно. Як це, як правило, й передбачено в казках. У нашій казці також усе відбувається одночасно в кількох місцях і з різними особами різного віку, статі, віросповідання. Їх об’єднує тільки одна річ: усі вони або ще не одружені, або уявляють собі, що вже неодружені. Це, як правило, чоловіки. Хоча в кожному правилі – принаймні граматичному – наявні винятки. Отже, наша казка про винятки, які – коли їх буває надто багато – стають окремими правилами. І ще: це казка, нагадаємо, новорічна. Тому не радимо читати її коли і як виходить. Краще дочекатись на неї відповідного часу, закону і рішення Верховного Суду. І ще про вік. Зверніть увагу – це казка, а тому перечитайте ще раз і ще раз про себе її заголовок. Перечитали? А тепер завчіть його напам’ять. Завчили? Ну, і що – він вам нічого не нагадує? Ось-ось. Ви правильні приймаєте рішення, коли замість того, щоб читати, пересвідчуєтесь у наявності штампу у вашому громадянському паспорті. Це набагато важливіше. Бо це – тільки і все-таки казка. Хоч і новорічна.
Для початку трохи завчених фраз. Тренування пам’яті і жанру, як-не-як. Ой, ледве не забула… У цій казці немає кінця. У ній діє лише один персонаж – неголовний і аж ніяк не герой. Зрештою, ця казка не має також і початку. Але – пам’ятаймо – вона має час, а це вже вам не забавки. Це дуже суттєво: досить тільки запам’ятати, що все тут ВІДБУВАЄТЬСЯ. Цей факт важливий ще й тому, що інколи його цілком логічно вистачає для того, аби дочитати вигадку про правдиву історію до кінця. Отже, більше нічого не забула, все правило разом із винятками розтлумачено за законом. Залишається тільки його визубрити і застосувати на практиці. Отже, сідайте, дітки, кому як зручно, а ми розпочинаємо казку не казку, байку не байку, сон не сон, та й не сказати, щоб бувальщину, а що воно, звиняйте, розбирайтеся самі…
Жив-був собі один самотній монах. (Зауважмо, не чернець. Бо «чернець», якщо пригадуєте сніг, що був випав у Флоренції, – слово темне і сумне, а «монах» – товсте і значно веселіше). Отже, у келії жив. У пустелі. (Якщо ви пригадали «Декамерона», даруйте, не зауважила). Колись він був діючим священиком, але розчарувався – кинув жінку, дітей, коханку, собаку, кицьку, курку, власний бізнес … і вирішив виїхати на заробітки в Америку. З волі часу заробітки затягнулися, і він, не знаючи, як витратити зароблені долари, подався у тур-агенство, де йому запропонували розважальну поїздку навколо світу за вісімдесят днів плюс бонус-сюрприз – ще одна ніч (на екваторі). Внаслідок цієї подорожі, а, власне кажучи, внаслідок ночі з сюрпризом, він й опинився у пустелі. А ви гадали, напевно, що з волі покликання? Внаслідок віри? Ні, наслідок був пізніше … після перечитаного “Декамерона”. Тоді у його житті і трапилося одне непорозуміння: він не мав жодного календарика і жодного уявлення про те, коли в пустелях починається новий рік. Монах був забобонним: жодного Нового року не провів без келиха шампанського. Він вірив, окрім Бога, ще й у те, що як зустрінеш Новий рік, так його і проживеш. А оскільки він дуже боявся, окрім диявола і павуків, ще й самотності, то просто панічно починав довіряти будь-яким домислам, знакам на воді і ворожінню на кавовій гущі.
Одного ранку кава йому настільки сподобалася, що він вирішив: саме сьогодні чомусь і повинен зустріти Новий рік. У регламенті було два питання: як позбутися своєї самотності і де взяти ще кави. Для початку він вирішив прогулятися. Але традиційний спосіб знайомства на вулиці у пустелі аж ніяк не годився. Тоді він цілком поклався на щастя, нечисту силу і своє здоров’я.
Він не знав про мешкання у пустелі своєї сусідки. За духом і за келією. Дівчина, свого часу спокушена дияволом, розчарувалася як тільки могла, у тому числі й в особах чоловічої статі та своїй невинності, вирішила, як це годиться у таких ситуаціях, піти назавжди в монастир. Але натомість опинилася у пустелі. Спочатку вона тут жила тиждень з одним крутим хлопцем, з яким утекла від батьків і який утік від боргів, а потім – з Богом, до якого періодично втікала від свого хлопця і своїх дико божевільних тілесних фантазій. Ця дівчина писала казки для дітей, польового цвіркуна та для сопілки і ніколи не читала “Декамерона”. Тобто не так, що взагалі не читала – просто не встигла прочитати за десять днів, які залишились до іспиту. Цього дня вона подумала, що в неї закінчилося чорнило і що вона жахливо яка самотня. Про традиційний спосіб знайомства з чоловіками в пустелі не було жодної гадки, тому вона вирішила, що зустріла якогось Месію.
У зв’язку з цим у неї виникло таке відчуття, що сьогодні її День народження, а, отже, це означає, що сьогодні – Новий рік. Вона з дитинства любила це свято. Це ж треба так, щоб на її честь щороку приносили до кімнати ялинку, прикрашали і засвічували на ній вогні. Так було двадцять чотири роки поспіль. Ех, – зітхнула дівчина, – сьогодні ж у неї ювілей, а вона завжди хотіла відсвяткувати свій двадцятип’ятирічний ювілей якось особливо…
– Усе було б бездоганно в цьому світі, якби в мене не закінчився папір, – вона і сама не зчулася, як ні з того, ні з сього виклала геть усі інтимні подробиці свого життя і творчості цьому монаху-незнайомцю. Про всі свої проблеми з особами чоловічої статі і статевим дозріванням, бо якщо він – Месія, то, значить, сьогодні Новий рік і її заповітні бажання нарешті мають шанс здійснитися. Може.
– Нічого дивного, просто ти сама, очевидно, цього хотіла. Тому так і трапилося. Може, за інших обставин ми б і не зустрілися…
– Я знаю. Знаю, так, бо, на відміну від “Декамерона”, “Ілюзії” Річарда Баха я все-таки прочитала за десять днів. Тобто позичила на десять днів… вісім з них вони лежали в мене в шухляді, а за два прочитала одним духом!
– Це не те. Я маю на увазі, що може бути і сильнішиа доза духу. Сподіваюся, ти вірила в Бога, коли жила серед людей… тобто вірила, як і всі люди: ходила на Службу Божу, сповідалася, причащалася?
– А що, можна по-іншому вірити в Бога? Гаразд, Ви мене переконали: я справді Його не хотіла більше мати. Він мене чимось не влаштовував. Все мене не влаштовувало. І взагалі: я лінувалася писати. Просто: ідеї, а мені – ліньки. Не хочеться!
– Треба хоч раз у житті дещо зробити по-людськи! – це він про себе, а їй – набік: “Нічого нема в цьому поганого. Ти просто забула, як говорити “так”. Тебе всі чимось не влаштовували, тому й позникали, як ти цього підсвідомо сама й хотіла. Сама подумай: то ростом нижчий, то лисуватий, то одружений, то розлучений, то не тієї професії… Ти не довіряєш, отже, вибору Бога, а потім ще й нарікаєш, мовляв, потім – благаєш, каєшся: на все Твоя воля!
– Як на небі, так і на землі. Амінь. Знаю. Я можу сказати у будь-який момент “так”, можу, правда?.. Можу, хоч зараз … пообіцяти, що прийму Його вибір відразу ж, якщо тільки той, кого Він мені пошле буде мені до душі!
– Е, ні! Не так. Все-таки ти не скажеш Йому своє “так”, коли будеш говорити “якщо”. Розумієш, ти повинна прийняти Його вибір без “якщо”, взяти його таким, яким би він не був. Бо це Його, а не твоя, дитино, воля. Його, а не твій, сонечко, вибір. Розумієш?
– Справді? Що Ви зробили зі мною? Ви – Месія!?
– Е, до чого тут всі оці звичаї та обряди. Справа тут не в цьому. Мені просто всього-на-всього тридцять три.
– Вибач, у мене просто чорнило закінчилося…
– Сьогодні Новий рік і ми можемо здійснити один одному заповітні бажання, як у добрих казках. Яке твоє?
– Моє? Ти вже знаєш його… Тобто, я маю на увазі папір і чорнило. А яке в тебе тут, у пустелі, заповітне бажання?
– Таке саме, як і в тебе. Я хочу шампанського!!!
Тоді він пригадав зі свого колишнього життя одну соромливу дівчину, яка йому якось сповідалася про те, що страждає від надмірної цноти. Здається, місія закінчувалася. Диявола загнано в пекло. Пора пити шампанське.
Їм так мало було потрібно до повного щастя. Для цього не треба було вигадувати жодних фей. Просто варто було десь роздобути хоч клаптик, хоч грудочку, хоч півпаперу і краплинку роси – свіже чорнило, свіжу каву, і тоді вже можна було б повертатись додому. До того ж, вона вірила, що в неї сьогодні День народження і що він – Месія.
Якби вони зустрілися в іншому часі і просторі, будь-де на вулиці, то їхні мрії були б, звісно, цілком інакшими, рельнішими. Можна було б піддатися миттєвій спокусі і в барі з якою-небудь символічною назвою, наприклад “Лев”, з’їсти верблюда. Потім спокусливо підсісти в його авто, прийняти в дарунок вперше в житті букет шикарної величини і з ним помандрувати в ресторан за місто. Потім – до неї додому на цілу ніч. На каву. За кавою. Бо треба ж, щоб зреалізувався заповіт Ніцше і верблюд став дитиною. Немовлям, яке народиться на Різдво під акомпонування святого Стефана. Він би її весь цей час безбожно дурив, а вона б безбожно вірила в те, що він дійсно працює директором винзаводу, не має про що говорити зі своєю жінкою і що співає, як хобі, у церковному хорі. А натомість він чудово порозумівся зі своєю дружиною на Шацьких озерах, знайшов собі про запас іншу коханку і кожній четвертій би розповідав, який він нещасливий і як у нього болить серце за сина, а кожну третю би запрошував до себе додому знайомити з сестрою і батьками, щоб кожна друга, несподівано прокинувшись зранку в його ліжку, випадково прочитала вітальну листівку з Новим роком, з якої не кожній, але принаймні одній стало би відразу ясно, як білий день: ну, те, що він насправді священик і що дурити, виявляється, зовсім не є гріхом, принаймні для людей вищого духовного покликання. Адже серед цих людей, як правило, не прийнято дурити інших як тільки можна, тобто не можна говорити неправди, вводити в оману і при цьому зовсім не почуватися винним. Але це як правило. Ми ж застановлялися на тому, що будемо подавати читачеві не готові правила, а винятки до них, тому і з цієї історії хвороби можна вивести такий самий діагноз, як і з історії хронічної жовтянки і констатувати смерть. А це вже означає не що інше, як дещо потойбічне: це означає, що в регламенті наспровді було не два, а три питання. Окрім подолання депресії, що виникла внаслідок хронічної самотності чи несприятливих пустельних умов для організму європейця, та гадання на кавовій гущі через несприйняття чужоземних традицій і звичаїв бачення своєї долі, цього монаха турбувало ще й інше питання: де роздобути шампанське? А це вже, вибачте, відверте шахрайство. Бо якщо в умовах природного часу і простору таке бажання, як правило, є справою фінансів, то в пустелі, як виняток – мінімум справою техніки. І максимум – хлібом насушним. Як і папір.
Крім того, він і так багато чого наобіцяв дівчині: усяке там – Париж та інші недешеві дарунки для волхвів напередодні Різдва. Отже, вони з горем і радістю навпіл добралися до найближчого аеродрому (не питання “як?”, бо в пустелі всі такі питання автоматично анулюються) і взяли курс на Європу.
Вони несподівано опинилися у дуже цікавому місті. (Після пустелі, зауважте, всі міста, як правило і з винятками, – цікаві). Але коли нарешті купили багатообіцяне шампанське, стало зрозуміло: це був не Париж і надворі, крім того, далеко не Новий рік. У цьому місці і в цьому часі панувало спекотне літо і вся молодь – парубоцтво і дівоцтво зі здоровим глуздом – святкувало Івана Купала на Дніпрі. А вони, обидвоє, стояли посеред літа і рідного міста в калюжі, геть промочивши свої мандрівні сандалі, стояли такими жахливо самотніми і переляками разом із шампанським, що перегрілося на сонці, так далеко від не менш рідних ілюзій, оазисів і міражів: не може ж різниця у часі між двома континентами бути такою разючою, щоб початок зими збігся із серединою літа?
…Що ж, подумали обоє одночасно, – мрії все-таки здійснюються!
* * *
А тепер про мораль, якої у цієї казки не повинно було б бути. Один молодий банкір розповів цю байку якось при весільному столі (якось над ранок, коли більшість гостей уже й роз’їхалися), розповів, отже, п’яному до чортиків товариству, що не могло відрізнити вже воду від вина. І чи то від того, що і сам був не дуже-то тверезий, чи то тому, що казка була трохи задовгою, як на тост (бо перемішав її манну кашу трохи з гречкою власного життя), раптом віртуозно побажав винуватцям події: “Щоб і ваші мрії так легко і швидко здійснювалися, як і в героїв цієї казки, і ще, отже, бажаю вам прожити разом таке ж довге і щасливе подружнє життя у пустелі. Любов переможе світ і красу! Кохаймося!”
Прип’янкувате товариство, як і молодята, не дуже й розібрали сенс проголошеного тосту, продовжуючи шалено-жваво доїдати і допивати все, що ще залишалося на столах, і, до речі, і я там була, разом з усіма іла та пила, власними вухами все чула, і навіть по бороді щось капало, бо була я, як і всі, до чортиків п’яненькою, так що вже, даруйте, коли щось не до ладу в цій новорічній казці, яку я писала зовсім не за весільним столом (відповідно до обставин, я вже п’ять років, як не була на жодному весіллі) і не за новорічним. Бо до Нового року залишалося ще чимало часу, принаймні для того, щоб висповідатися і запричащатися. А відбувалося усе це дійство в ніч на Андрія, коли більшість неодруженої дівочої половини людства зі здоровим глуздом гадає (чи вигадує) собі судженого, шукаючи його під подушкою. От і все, до чого стосуються неодружені з цієї казки. А взагалі-то, вони тут ні до чого: ради Бога, читайте всі, кому не ліньки, хто тільки не розучився ще, звиняйте, читати!
Мар’яна Челецька
13 грудня 2004 р., зак. о 4. 23.
с. Оброшино
[випр. і доповн. 24 січня 2005 р. о 1.47.]