…Це були нескінченні дні болю. Деколи я закривала очі і серце охоплювала якась панічна думка, що я ніколи не визволюсь з пут цього страшного пекла.

Після 3-х місяців я почала трішки говорити і розуміти інших людей. Але я все ще почувала себе німою русалкою. Я не могла виповісти себе.

Не було з ким перекинутися словом. Тільки важка праця залишалася для нас, українських жінок. Цю роботу не хочуть виконувати італійці і тому заставляють працювати нас. Всього дві чи три людини були поряд, які запитували мене про здоров’я, почуття і думки, але вони нічим не могли допомогти мені. Вони знаходились в такому ж становищі як і я. Коли я думала про жінок, які працюють в Італії, не зустрічаючись зі своїми рідними роками, моє серце розривалось. І тільки терпіння та час могли розрадити нас.

Коли мій близький знайомий запитав мене, що б я хотіла отримати в подарунок на Різдво кілька років тому я відповіла: “МАЙБУТНЄ”.

Він мене не зрозумів. Але в цьому році Різдво буде для мене надзвичайним. Я відкрила для себе те, що робить життя людини змістовним. Це мої друзі і сім’я. А також бажання жити, знаючи, що в тебе є завтрашній день.

One Response

Leave a Reply

Your email address will not be published.