Джон Мілтон. Утрачений рай. Пер. із англ. Олександра Жомніра, іл. Ґюстава Доре. – К.: Вид-во Жупанського, 2019. – 360 с.
Олександр Васильович Жомнір – відомий перекладач, літературознавець, педагог. Народився 9 січня 1927 року у селі Даничів Межиріцького, нині Корецького району Рівненської області. Із золотою медаллю закінчив середньою школу у місті Кременець на Тернопільщині (1946). У 1952 році з відзнакою завершив навчання на українському відділенні філологічного факультету Львівського університету, де успішно захистив дипломну роботу «Український переклад ”Пана Тадеуша” Адама Міцкевича». Працював учителем української, англійської та німецької мов, завучем, виконуючим обов’язки директора середньої школи в селі Великі Загайці Великодедеркальського, нині Шумського району Тернопільської області.
У 1962 році заочно, з відзнакою закінчив англійське відділення Київського педагогічного інституту іноземних мов. З 1962 року – викладач Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя (нині університету), з яким пов’язав решту свого життя. В 1971 році захистив кандидатську дисертацію у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка на тему «Питання поетики і стилю поезії Шевченка у перекладах англійською мовою» (керівник Євген Прохорович Кирилюк). З 1976 року перекладає з англійської, польської, німецької.
Я познайомився з Олександром Васильовичем на початку 1986 року, коли мене після аспірантури Міністерство освіти скерувало на роботу до Ніжинського державного педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Пізнав у його особі цікавого співбесідника, людину різносторонніх знань, непохитну у відстоюванні своїх моральних принципів, особу, що стала виразником громадсько-політичних ідеалів тодішньої ніжинської інтелігенції. Тоді я жив у 3-му мікрорайоні, а він неподалік, по вулиці Шевченка, тож ми часто зустрічалися і в нас удома, і в нього, де його дружина Марія Антонівна частувала нас запашним чаєм. Бесіди з ним віддзеркалювали його глибокі переживання і роздуми про норми особистої і громадської поведінки. А головне, що все це супроводжувалося у наших розмовах свідченням його невичерпного інтересу до всього людства, його історії і культури, і, зокрема, до гнобленої долі українського народу, невід’ємною частиною якого він себе відчував, якому віддавав всі свої сили і з думкою про нього творив.
Я був свідком його перекладацького злету і часто говорив йому про потребу зібрати і видати в одному томі його переклади. Він переклав драму Шекспіра «Цімбелін» (увійшла до 6-го тому творів. К., 1986), романи Сомерсета Моема «Місяць і мідяки», «На жалі бритви» (К., «Дніпро», 1989), Джона Стайнбека «Зима гризоти нашої» (у друкові, у видавництві «Літопис», Львів). У центрі його перекладацьких зацікавлень були поезії Емілі Дікінсон (США), окремі її добірки він опублікував у періодиці («Літературна Україна», «Артлайн», «Ятрань»). Жомнір організував у педінституті перекладацьку студію «Транслятор», разом із студентами підготував до друку найповнішу в українській літературі збірку поезій Емілі Дікінсон (Ткаченко С. Нові переклади з Емілі Дікінсон // Ятрань. (Київ). 2004., №4 с. 113-114). Опублікував в університетській пресі переклади творів Рад’ярда Кіплінга («Прощальна молитва», «Лист до сина», «Тягар білих людей», на початку 2000-го). Організовував серед студентів конкурси на кращі англійські переклади (напр.: Конкурс 2001-2003 рр. на кращі переклади «IF-» із Рад’ярда Кіплінґа. Ніжин: НДПУ, 2001). Він також переклав 16 поезій пізнього Волта Вітмена, витлумачив (разом із студентами 5 оповідань Роберта Шеклі, вони надруковані у періодиці. П’ять його перекладів поезій Адама Важика увійшли до 2-томної «Антології польської поезії». К., «Дніпро», 1979, т.2). Він підготував до друку 8 байок і кілька поезій Адама Міцкевича, у рукописах залишилися окремі ліричні твори Ґете з німецької, в тому числі знаменита «Нічна пісня в дорозі».
Олександр Жомнір – автор досліджень про компаративну поетику Шевченка і сучасні проблеми перекладознавства. У бібліографічному покажчику «Викладачі Ніжинської вищої школи» (Ніжин: НДПУ, 2000, ч.2-3) зафіксовано 8 його літературно-критичних статей: «Повний англійський переклад ”Кобзаря”» («Вітчизна, 1967, №3), «Англійські переклади ”Заповіту”» («Вітчизна», 1968, №3), «Із спостережень над новими англійськими перекладами з ”Кобзаря”» («Збірник праць ХV наукової шевченківської конференції. К., 1968), «Ренесансовий гомін. Шекспірові сонети в перекладі Дмитра Паламарчука» («Дніпро», 1968, №6), «Шевченків ”Косар” і його англійський переклад» («Всесвіт», 1968, №3), «Переклади поезії ”Заповіт” англійською мовою» («Збірник праць ХVI наукової шевченківської конференції. К., 1969), «Реалії в в перекладах ”Косаря” англійською мовою» («Мовознавство», 1969, №5), «Шевченків ”Косар” у перекладі Е.Войнич» («Жовтень», 1969, №7). До цього переліку слід додати передмову до перекладу «Утраченого раю» Джона Мілтона (2019). Ще варто взяти до уваги його публіцистичні статті.
Олександр Жомнір – активний учасник руху шістдесятників. Про його активну громадську позицію і Франкове гасло «Скрізь і завсігди у мене була одна провідна думка – служити інтересам мойого рідного народу та загальнолюдським поступовим ідеям», якого він дотримувався, мені в деталях розповідали його приятелі, провідний співробітник Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка, академік НАН України Дмитро Наливайко, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Янка Купала АН Білорусі Іван Шпаковський, провідний науковий співробітник Інституту філософії ім.Г.С.Сковороди НАН України Володимир Литвинов, ніжинські колеги. Разом із групою викладачів Ніжинського педінституту (Григорій Аврахов, Дмитро Наливайко, Леся Коцюба, Іван Шпаковський) він підтримав вітальною телеграмою «Собор» Гончара (Коваль І. «”Собор” і довкола нього». К., «Молодь», 1989).
Він причетний до поширення в Ніжині і передачі за кордон трактату Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Сергій Квіт у статті «Мандри трактату» пише: «На той час Ніжинський педінститут став помітним осередком вільнодумства й патріотизму, куди зокрема входили Олександр Жомнір, Іван Бровко, Володимир Литвинов, Іван Костенко, Дмитро Наливайко, Володимир Крутиус. Проте найпомітнішою фігурою була Леся Йосипівна Коцюба, котра вела курс стародавньої української літератури… За словами Лесі Йосипівни, «наші київські друзі», від яких вона одержала трактат, просили передати твір Дзюби Юрію Бачі з Пряшева, який мав приїхати на конференцію (до Ужгорода. – Авт.)… Зрештою був переданий старий фотокопійний текст, а машинопис став джерелом розповсюдження по Чехословаччині. За словами Григорія Аврахова, одна студентка їхала до Мюнхена і прихопила трактат із собою. Це єдина копія, яка потрапила на Захід і була надрукована видавництвом «Сучасність» 1968 року. Інших не було. Справа в тому, що в текст було внесено три правки. Одна з них належить Олександру Жомніру, дві Павлу Мурашку. Вони збереглися в усіх подальших публікаціях» (Квіт С. мандри трактату // Шлях перемоги. 1996. 21 листопада. С.7).
Через це Олександра Жомніра звільнили з роботи, він перебував під опікою КГБ і вийшов на пенсію раніше строку. Написав нарис про село Іваниця Ічнянського району, офіційно відхилений редакцією «Історією «міст і сіл України», і поширений у самвидаві. Наприкінці 70-х він – один із співавторів листа до Віталя Коротича, секретаря правління Спілки письменників України, про відповідальність літературного таланту. Лист підписали Григорій Аврахов, Олександр Жомнір, Дмитро Наливайко, Іван Шпаковський. Його текст був поширений у самвидаві.
Невтомний перекладач і педагог, він не вважав свою перекладацьку діяльність якоюсь самодостатньою цінністю і в перші роки після проголошення незалежності України, коли в Ніжині, як і по всій країні, почався процес національного відродження держави і всі були пройняті глибокою впевненістю в близькість і неминучість нової ери в нашому житті. Він брав участь у багатьох тодішніх заходах: діяльності щойно створеного Товариства української мови імені Тараса Шевченка, заснуванні і виданні газети «Просвіта», розгортанні видавничої програми «Літературна діаспора», акціях за повернення українській православній громаді Всіхсвятської церкви і т.д. Я тоді був головою міської організації товариства «Просвіта» і редактором однойменної газети, дружина – очолювала великий освітянський осередок у педагогічному інституті; ми не раз обговорювали з ним заходи, як представити реально небувале серед бувалого. Від його порад і пропозицій віяло бадьорим, наступальним оптимізмом: на пам’ять спливають світлі епізоди тих подій за його участю: участь в обговоренні проблематики газети, відкриття пам’ятника репресованим на подвір’ї колишньої ніжинської тюрми, виступ на вечорі Адама Міцкевича, зустріч у педінституті із його студентським приятелем Дмитром Павличком, хрещення у Всіхсвятській церкві його сина Олександра, який тоді працював у Москві (на жаль, рано пішов із життя…).
У контексті цих подій по-новому прочитується творча індивідуальність перекладача, багатство його культури, відбиток його оригінальності на завершеному перекладі поеми «Утрачений рай» Джона Мілтона. Перекладачеві із вірогідною художньою еквівалентністю й адекватністю вдалося відтворити проблематику цього геніального твору – спокуту «гріха», яка може бути досягнута боротьбою з різними спокусами. «Ти ж розумієш, що головний герой твору не Бог, – казав мені Олександр Васильович, – Сатана, який не хоче бути слугою в небі, а ладен віддати перевагу пеклу. На цій осі, свобода Сатани і деспотизм Бога, і збудований головний конфлікт твору. Так, Сатана втратив блаженство небесного життя, а натомість здобув свободу».
Хоча і не можна недооцінювати, як мені здається, й образу Христа, який під пером Жомніра вийшов особливо пластичним і вражає непохитним характером. Це – фортеця мужності, яка присоромлює навіть Сатану.
Жомнір без жодних деформацій, без непотрібної мовної асиметрії відтворив цілу низку подій цього твору: поразку бунтівних ангелів, підбадьорюваних Сатаною, їх вигнання з небес до пекла, де на березі вогненного озера він збирає свої полчища, а в своєму палаці, Пандемоннумі, напоучує воєначальників завоювати небо. Вірогідно, без разючих відхилень від оригіналу, відтворено епізоди, коли Сатана проникає в рай, щоб згубити Адама і Єву. Його не впізнати, він – пташка (birdie), що всілася на гілку «дерева життя» і підслуховує розмову про те, що людям заборонено куштувати плоди з «дерева пізнання добра і зла». Він навіть зловтішається, коли архангел Рафаїл розповідає Адаму і Єві про його ж таки підступність. І спокушає Єву, а за нею й Адама, бо він теж спробує плоди з «дерева пізнання добра і зла». Вони втратять райське блаженство, їх чекає вигнання з раю і вони, як і всі смертні, тепер мають пізнати жорстоке життя: важку щоденну працю, поневіряння і розчарування, відчути жах кровопролитних війн і міжусобиць. Можна сказати, що Олександр Жомнір доклав чимало зусиль, щоб зберегти ідеальні образи Адама і Єви, і обстановку, в якій вони діють, вдало передати власні імена, образну ономастику, точність топонімів та ін.
У передмові до перекладеної поеми Олександр Жомнір пише: «Важливішою причиною непопулярности «Утраченого раю» в пепрекладах є те, що в оригіналі – це поезія найвищої проби – багатопланово асоціативна і музикальна не тільки оркестровками звуків, а й музичним плином і переплетінням понять, образів, картин, епізодів, їх близьким і віддаленим передзвоном, – коли все це в комплексі йде на читача не з однозначною прямолінійсністю барабана (хоча є там і партія барабана і бронзових литраврів), а, як уже мовилось, симфонічно вражає глибокий людяний пафос» (с.4).
В оригіналі:
From him, who in the happy Realms of Light
Cloth’d with transcendent brightnes didst outshine
Myriads though bright: If he whom mutual league,
United thoughts and counsels, equal hope,
And hazard in the Glorious Enterprize,
Joynd with me once, now misery hath joynd
In equal ruin: into what Pit thou seest
From what highth fal’n, so much the stronger provd
He with his Thunder: and till then who knew
The force of those dire Arms? yet not for those
Nor what the Potent Victor in his rage
Can else inflict do I repent or change,
Though chang’d in outward lustre; that fixt mind
And high disdain, from sence of injur’d merit,
That with the mightiest rais’d me to contend,
And to the fierce contention brought along
Innumerable force of Spirits arm’d
That durst dislike his reign, and me preferring,
His utmost power with adverse power oppos’d
In dubious Battel on the Plains of Heav’n,
And shook his throne. What though the field be lost?
All is not lost; the unconquerable Will,
And study of revenge, immortal hate,
And courage never to submit or yield:
And what is else not to be overcome?
That Glory never shall his wrath or might
Extort from me. To bow and sue for grace
With suppliant knee, and deifie his power
Who from the terrour of this Arm so late
Doubted his Empire, that were low indeed,
That were an ignominy and shame beneath
This downfall…
У перекладі:
З тих пір, коли велично-ясноликий
У царстві Світла ти сіяв ясніше
За міріади інших! Однодумцю,
Соратнику у славнім починанні!
Надію, ризик, звагу відчайдушну
Ділили ми, а зараз ділим горе.
Як у найглибшу прірву ми упали
З найвищих високостей, то сильніший —
Хто знати міг? — Він із його громами,
Що звергли нас сюди. Хоч переміг
І лютуватиме Всевладець, — я
Лишаюся собою і не каюсь.
Нехай загублено позверхній блиск,
Зате загартувався дух незламний,
Біль кривди і зневага до тирана —
Все те, що згуртувало на війну
Могутні армії небесних Сил,
Що не бажають Його влади й вільно
Вождем обрали не його — мене,
Й стояли до кінця в непевній битві
Серед просторищ неозорих Неба
І сталість Його царства потрясли.
За Ним лишилось поле бою, — що ж,
Не все утратили ми! Тверда Воля,
Ненависть вічна і наука помсти,
І мисль допитлива і недоступна
Неподоланність — от де наша слава!
Її ні лють Його, ані насильство
Уже не відберуть од нас повік.
Чи маю я вижебрувати ласку,
В поклонах гнутись, вихваляти силу,
Котру недавно за свій трон тремтіти
Моя рука примушувала? — Ні!
Була б то ницість і ганьба гидкіша,
Ніж се падіння…
Симфонічний дух перекладу можна розглядати як специфічний вияв, а водночас інструмент гігантського розмаху пуританської революції. У поемі відтворено бурхливу емоційність «музики» епохи, відкритий ліричний вираз її всеперемагаючої волі, гуманістичних віянь і поривань. На основі сонорики, експресії, ритміки, звуковисотності, фактури, поліфонії передано віру і мужність людської особистості, що здатна протистояти силам зла. Перекладач зберіг специфіку стилю «Утраченого раю», біблійну поетику твору, ритміку білого вірша, прагнення автора оригіналу до синтезу епосу, драми і лірики. На думку Умберто Еко, найскладніше завдання, яке стоїть перед перекладачем – зберегти інтертекст оригіналу, образи і посилання, зачерпнуті з грецької, римської міфологій, екскурси в історію культури, філософію, музику, політику і т.д. Із цим завданням Олександр Жомнір впорався блискуче, що ставить його переклади в один ряд із такими шедеврами, як «Одіссея» Гомера (пер.Борис Тен), «Енеїда» Верґілія (Михайло Білик), його «Буколіки» і «Георгіки» (Андрій Содомора), «Божественна комедія» Данте (Євген Дроб’язко), «Дон Кіхот» Сервантеса (Микола Лукаш, Анатоль Перепадя), «Декамерон» Джованні Бокаччо і «Фауст» Ґете (Микола Лукаш), «Пан Тадеуш» Адама Міцкевича, «Король Лір» і «Дванадцята ніч» Шекспіра (Максим Рильський) та ін.
Після мого переїзду до Києва ми найчастіше спілкувалися по телефону, особливо під час Революції гідності 2013-2014 років, коли політичне керівництво України відмовилося від курсу на європейську інтеграцію, бентежними були його дзвінки під час виборів президента України 2010 року. Інколи він на день-два приїжджав до Києва залагодити свої видавничі справи, зупинявся в нашій квартирі. Востаннє побував у нас у березні 2008 року. Ми цілий вечір розмовляли з ним про літературу постмодернізму, тих митців, які не відчували бурхливого кипіння життя і часто перетворювалися у бездарних наслідувачів прочитаного. Тоді я узгодив із ним текст статті про нього для «Енциклопедії Сучасної України», але вона у ній так і не з’явилася, бо її замовили іншому автору.
Помер Олександр Васильович Жомнір у своїй ніжинській квартирі 11 травня 2018 року. Його перекладацький феномен – значне явище в історії української літератури і заслуговує більше уваги, ніж йому приділяли. Не може не захоплювати його глибока любов до краси – не абстрактної категорії, а живої краси, що розлита в природі, в людських душах, у художніх творах, у вчинках тих, хто наближає національне відродження України, за яке він так уболівав.
На світлині: Олександр Жомнір.
Олександр Астаф’єв, м.Київ.