В історії Бережанщини – немало жінок, вартих глибокої пошани за їх щирий патріотизм, жертовність у праці й боротьбі за незалежність України. Серед них – політв’язень сталінських таборів, активна учасниця підпілля, зв’язкова ОУН-УПА, громадський діяч, мешканка Бережан Ольга Заяць-Мерещак (псевдо «Оксана»). Їй 17 березня виповнюється 90 літ, із чим пані Ольгу щиро вітають краяни, побратими із Бережанської станиці Братства ОУН-УПА ім. Генерала Романа Шухевича (Тараса Чупринки), зокрема керівник станиці Михайло Пахолок.
Про Ольгу Заяць-Мерещак неодноразово згадувалось у газеті «Бережанське віче» та інших виданнях. У рамках реалізації проекту «Локальна історія» Західноукраїнського центру історичних досліджень та Української Галицької Асамблеї (м. Львів), який, за задумом його автора Тараса Чолія, діє з метою відродження громад з історичного аналізу й переусвідомлення своєї ідентичності та цивілізаційного призначення, працівники краєзнавчого музею записали інтерв’ю з уродженицею с. Волиця, зв’язковою ОУН-УПА, репресованою сталінським режимом, Ольгою Мерещак (Заяць). Водночас було відскановано близько 70 фотографій з її родинного архіву, більшість з яких привезені п. Ольгою з далекої Воркути, де вона відбувала заслання. У 2015 р. в тернопільському видавництві «Астон» вийшла книжечка спогадів Ольги Мерещак (Заяць) «Хто з Богом, то Бог з ним» (упоряд. Н. Бойко).
У 1949 році відважну дівчину, просвітянку, щиру патріотку рідного краю й України Ольгу посіпаки тодішньої тоталітарної комуністичної системи засудили до розстрілу. Та доля розпорядилася по-своєму: їй довелося перенести на своїх тендітних плечах і довгі роки таборів, і боротьбу за виживання в часи більшовицького режиму. У селі Волиця Бережанського району, де вона народилася, сім’ї українців були працьовиті та свідомі. Попри заборони, часто збиралися в будинку “Просвіти”, де обговорювали політичну ситуацію, ставили вистави, влаштовували концерти, ділилися враженнями від прочитаних книжок чи газетних статей. Активним просвітянином був і батько Ольги, який постраждав за свій патріотизм: 1934 року, не винісши тортур польських жандармів, помер, залишивши дружину й шістьох дітей, які, однак виросли свідомими патріотами, передусім – син Теофіл.
«Брат прищепив мені щиру любов до України, – розповіла пані Ольга. – Він підтримував тісний зв’язок із націоналістами, читав заборонену літературу й переказував із таким захопленням, що байдужими я і наша сім’я не могли лишитися. Я вступила в ОУН, пізніше – в УПА й працювала зв’язковою під псевдо “Оксана”, виконуючи завдання Служби безпеки ОУН під проводом Степана Бандери. 1945 року мене вперше заарештувало НКВС, та довго не протримали. 1946-го заарештували вдруге. У Бережанській тюрмі зазнавала жорстоких тортур сім місяців. Спогади про це досі живі в моїй пам’яті, переслідують навіть у снах. Та допити мене не зламали, і я знов опинилася на волі».
Після тюрми й надалі продовжувала роботу зв’язкової, співпрацювала з відомими провідниками “Залізняком” і “Куком”, залучаючи й рідних: сестер Ірину та Юлію, брата Мирона. Палкою патріоткою була і їхня мати, яка також чимало натерпілася за свої переконання.
Енкаведисти таємно слідкували за родиною Ольги, здогадуючись, що вона пов’язана з націоналістами. Тому всім доводилося переховуватись.
«Якось, коли ми обробляли город, – згадує жінка, – несподівано прийшли енкаведисти, схопили мене й повезли до Тернополя. Це було після Різдва Матері Божої, 22 вересня 1946 року. Я зрозуміла, що мені вже не вирватися з їхніх рук, і кинулась у річку, але солдати мене витягли. Допити були жорстокими. Три доби тримали коло стіни, наголошуючи: “Ти в Бережанах не зізналася, в нас буде інакше…”. Як завели в камеру, то дівчата аж плакали, дивлячись на мене, побиту і змучену. Я одразу заснула на стільці, не могла прокинутись. Усі думали, що вже не виживу. І ось суд. Смертний вирок…».
Але й це не злякало дівчину. Її стійкість вразила навіть катів і, зрештою, смертний вирок замінили на 25-річне заслання, п’ять років висилки і п’ять – позбавлення громадянських прав. У лютому 1950 року її вивезли до Воркути. Тут Ользі довелося спізнати всі жахи північної зими: під час завірюхи люди мусили міцно триматися за руки, щоб їх не звіяло вітром, бо це загибель серед снігів. Постійне відчуття голоду й холоду виснажувало, проте конвоїри на це не зважали: “бандерівці” за будь-якої погоди повинні були працювати на прокладанні залізниці.
1956-го засуджену звільнили за амністією. На деякий час залишилася там, вийшла заміж за репресованого, який був родом із Підволочиського району. В Сибіру народила дочку, однак поруч із радістю довелося пережити страшне горе: дитина захворіла й померла. В Україну Ольга повернулася 1967-го. Спочатку з родиною мешкала в селі Рай біля Бережан, згодом розпочали будувати обійстя у місті. Працювала на цегельному заводі, в райпобуткомбінаті, згодом – на склозаводі (21 рік). Усюди зазнавала принижень, бо мала тавро “ворога”. Сім років Ольгу не прописували – була “другосортною в країні рад”. Та життя навчило її надзвичайної терплячості, жінка мужньо несла свій хрест. Виростила двох синів. Мрія, яку довгі роки виношувала в серці, здійснилася: Україна стала незалежною державою.
Ветеран ОУН-УПА часто відвідувала громадські заходи, патріотичні фестивалі. При кращому здоров’ї не пропускала Днів Незалежності, Днів створення УПА, підтримувала організаторів та учасників. Як і мільйони жінок, Ольга Мерещак (Заяць) щиро вірить у те, що Україна перейде через труднощі, народ наш подолає ворога й заживе щасливо у вільній державі.
Тетяна БІДЗІЛЯ.
.
