Нині, в часи світових викликів і упадку загальнолюдських пріоритетів, пониження планки вартості добра, тільки три вектори – мораль, моральні цінності й моральна культура – можуть урятувати людське суспільство від самознищення.
Ані інтелектуальний рівень, ні навіть найпрестижніша освіта, ані найвищий соціальний статус не дають підростаючому поколінню імунітету проти моральної зіпсованості, морального розбещення та втрати світлих почуттів і любові до ближнього.
Тому нам, батькам, сім’ї, треба передусім перейматися не успіхами своїх дітей у навчанні, їхній кар’єрі, але щомиті бути зацікавленими в моральному їхньому вихованні, в їхніх моральних орієнтирах.
Освіта, без сумніву, важлива і потрібна. Однак жодні академічні знання не зможуть подолати погані схильності й бажання: богозневагу, зраду, осуд, брехню, гріх, грошолюбство, заздрість, зажерливість, ненависть, помсту, похоті тощо. Їх знищують на корені лише всесильні моральні засади.
На чільному місці морального виховання стоїть Любов – найважливіша християнська чеснота. У першому послані святого апостола Павла до коринтян дано її найвичерпніше визначення: «Любов терпелива і добра. Любов не ревнує. Вона не вихваляється, не зазнається, не поводиться непристойно, не шукає власної вигоди і не дратується. Вона не веде лічби образам. Любов не тішиться неправедністю (чимось поганим), але радіє правді. Любов усе зносить… все терпить. Любов ніколи не згасає» (13: 4-8). У першому соборному посланні святого апостола Петра звучить заклик усім серцем любити одне одного, бо любов покриває безліч гріхів.
Любов, на мою думку, встократ підсилює ще інші хороші моральні цінності – великодушність і доброту. Людина все життя вчиться виявляти таку рису, як любов. Цей процес починається ще з дитинства, а тому найважливіша роль у ньому належить батькам. Її треба берегти, поглиблювати та збільшувати. Народна мудрість каже, що коли зло входить дверима, то любов утікає вікном.
Отже, моральну культуру можна прирівняти зі зброєю проти загроз нашій безпеці та мирному існуванню.
Зиновій Бичко, журналіст
Читаю «Голос перепілки» (Марія Ткачівська): «Черпнула ківш лиха замість любові й тепер мусила нести свій хрест та на Бога надіятися» (с. 15). Чому цей світ такий жорстокий? Серцю не накажеш, але нехай воно керується думкою… Думка мусить опережати дію… Під лежачий камінь вода не потече: «… на Бога надійся»…
Що Бог є, я знаю. Для мене це не віра, а – Абсолют. Знання допомагають мені осмислити це як незаперечну реальність. Поширена віра – в те, що Бог опікується нами, думає про нас. Чи так є? Але Бог не вислуховує наші молитви! Як же це так? Думаймо. Наші роздуми – постійна молитва, розмова з Богом. У світі все відбувається автоматично. А як же розуміти вислів: “Просіть і буде вам дано, стукайте і відчинять”, таїну вчення Ісуса Христа, про сутність життя й вічності? Як завше…
Далі читаю… сторінка 52…