Валентина Попелюшка «Отісатко»
У ХІХ столітті в літературі з’явився жанр «попаданство». Суть жанру: людина сучасна раптово потрапляє у минуле/майбутнє/іншу планету/інший вимір/казку тощо. Найяскравішим представником у дитячій літературі є «Чарівник країни Оз» Френка Баума (більше відомий вітчизняним читачам як російське плагіатне видання «Чарівник Смарагдового міста»). «Попадаанство» популярний у дитячій літературі і в наші дні, і, напевно, буде популярний і у дні не наші. Доказ цьому – повість Людмили Попелюшки «Отісатко».
В центрі сюжету – доля двох підлітків, що потрапляють у паралельний вимір і включаються у боротьбу проти тамтешньої тиранії. Головний герой повісті – 12-річний Сергійко, що живе з мамою, яка працює в НДІ й вивчає пацюків. Батька хлопчик у житті не бачив. Його місто в цей час потерпає від навали пацючих зграй. Життя Сергійка несподівано змінюється після того, як у телестудії йому дарують м’яку синю іграшку, що вимовляє «Отісатко» (чудовий подарунок для хлопця-підлітка, еге ж). Якось уранці він раптово опиняється в тій самій ситуації, що й Кевін МакКалістер – мама зникла, і він сам удома. От тільки Сергійку зовсім не весело. Він, як і Кевін, пробує використати банківську картку – але реальне життя не кіно, тож його одразу затримує поліція. У поліцейському відділку герой знайомиться з ровесницею Сніжаною – втікачкою з інтернату, і його, щоб двічі не їздити, разом із нею спроваджують в цей самий інтернат. Однак там хлопець не затримується – із новою напарницею вони одразу тікають і дістаються квартири Сергія, де балакуча м’яка іграшка відкриває їм портал в інший світ. «Земна» частина твору на цьому закінчується.
Проблема першої половини повісті – в надмірній динамічності. Все відбувається аж занадто «одразу». Зникає мама – хлопчика одразу затримують, одразу відправляють в інтернат (а раптом мама завтра ж знайдеться?), практично одразу він і Сніжана стають командою і одразу тікають з інтернату… І все це протягом одного дня. Порушуються актуальні на проблеми сучасності – наприклад, шкільний булінг. Так, Сергійко під час виступу на телебаченні необережно зазначає, що люди, мовляв, самі винні в навалі пацюків. Після цього весь клас і найкраща подруга Марися наїжачуються ворожістю, і навіть вчителі поглядають на хлопчика косо. Проблема булінгу не нова, але це негативне явище почало активно висвітлюватись відносно нещодавно. Однак логічного завершення тема цькування Сергійка з боку класу не отримує – вся влягається само собою, з Марисею вони під кінець повісті знову друзі, наче нічого й не було. Також дуже актуальним і потрібним є опис інтернату – бо ж існують речі, про які діти з повних сімей, а часто й дорослі воліють не думати. Це стосується дитячих будинків та інтернатів. Цікаво описані перші враження головного героя: «Сергійко впіймав себе на думці, що він помилявся відносно подібних закладів. Раніше він сприймав їх мало не як в’язницю для неповнолітніх. Однак зараз, сидячи за столом і уплітаючи гречку з котлетою, він відмітив, що ця їдальня дуже схожа на їхню шкільну. Та і їжа була цілком пристойною». Тут було б доречніше більше розповісти про життя інтернату, про його мешканців – але «інтернатний» епізод також дуже стислий. Хоч Сергійко і пересвідчився, що нічого страшного тут немає, що тут спокійно і навіть годують нормально – в перший же вечір він вирішує втекти. І тікає.
Далі починається фантастика. М’яка іграшка Отісатко виявляється насправді хитромудрим роботом, обладнаним GPS-навігатором, міжвимірним переговорним пристроєм та гострими зубами (так, це іще й особистий охоронець). За допомогою цієї робо-іграшки Сергій зв’язується зі своєю мамою, що перебуває в іншому вимірі, і переноситься слідом за нею разом зі Сніжаною. Юні попаданці опиняються у світі під назвою Отіс, населеному отісатами. Отут, власне, і мала б розпочатися найцікавіша частина пригод, але… У другій половині повісті темп різко сповільнюється. Певним чином це виправдано – адже героїв знайомлять власне з історією Отісу. Вони дізнаються, що раніше отісати жили дружно, але технократія призвела до того, що вони почули позбуватися питомо людських рис, непотрібних з машинної точки зору. Їхній новий друг, юний отісат Клай, розповідає, що «мешканці нашого виміру поступово втратили емоційну складову свого єства… Про це ніхто й не замислюється. Малюки від народження і до шкільного віку виховуються в общині, де за ними доглядають, навчають фахівці. Потім дітей переводять до общин, схожих на ваш інтернат». Фантастична повість перетворюється на антиутопію – перед нами постає образ футуристичного світу, де люди живуть лише «раціональним» і позбавлені «зайвих» почуттів, як-от кохання, любові до дітей, дружби тощо. Деякі місця в повісті звучать як реальна засторога: «Я ж вам іще нічого не розповів про наших міні-роботів. Отісатко – то єдина радість у житті і дорослих, і малечі. За допомогою цього засобу отісати можуть спілкуватися між собою, незалежно від того, як далеко один від одного вони знаходяться. Дотику до пухнастика достатньо, щоб дізнатися місцезнаходження того чи іншого отісата. І, хоча ні родинних, ні дружніх зв’язків у нашому світ вже давно ніхто не підтримує, буває, що тобі потрібно отримати якусь інформацію, і тоді ти просто подумки формулюєш запитання, а твій Отісатко зчитує його і посилає запит у всесвітню мережу». Аналогія із сучасними смартфонами, планшетами та рештою гаджетів більш ніж прозора. Занурившись у віртуальний простір, люди почали втрачати зв’язок із зовнішнім світом і все менше цікавитися ним. Як наслідок – до влади приходить тиран Груміядз і всіх, хто грішить емоціями, перетворює на пацюків. От із цим ворогом і належить зійтись у двобої Сергійку. Його зброя – винайдений його мамою еліксир, що повертає перетвореним на пацюків отісатам людську подобу.
Однак епічної битви Добра зі Злом масштабів хоча б Гаррі Поттера не вийшло. Грізний, судячи з імені, Груміядз виявляється настільки слабким суперником, що дивно, як він досі не самоліквідувався, посковзнувшись на банановій шкірці. Взагалі порятунок світу виявляється занадто легкою справою і здійснюється ледве не в один помах руки. Знову вмикається режим «одразу» – Сергійко одразу знаходить тата (байдуже що ніколи в житті його не бачив), а трохи згодом і маму. Зло подолане, пацюки одразу здійснюють зворотну еволюцію в людей. Всі щасливі, «наші» люди одразу повертаються додому – до свого виміру.
Характерна хвороба сучасної літератури для підлітків (і не тільки) – брак описовості та невиписані характери героїв – на жаль, позначилася і на «Отісаткові». Внутрішній світ головного героя не розкрито зовсім. Хоча 12 років – переломний вік, коли ти вже не дитина й іще не дорослий, тож описи того, що коїться в душі підлітка, могли б скластися у цікаву картину. Але Сергійко у книзі чисто функціональний персонаж, головне призначення якого – ходити, тікати і взагалі діяти, а не міркувати й переживати. Тим, хто чекає на сюжет «хлопчик + дівчинка = любов», слід затягнути пояси – жодної романтики в повісті не буде. Хоча у 12 років зазвичай проявляється інтерес до протилежної статі, а Сергій зі Сніжаною багато чого пережили разом, однак Сніжана для головного героя – лише бойовий товариш, а не об’єкт хлоп’ячих мрій. Більше того – його батьки майже одразу вирішують її вдочерити. «Звісна річ, Сніжаночко, що ти залишишся з нами, до інтернату ми тебе не віддамо», – каже Сергієва мама дівчинці, яку знає всього один день. Це, звісно, шляхетно, але в інтернаті ще повно дітей, чому б їх усіх тоді не всиновити?.. Проблема і з мовою підлітків, що звучить дуже неприродно. Так, Сергійко каже про себе в поліції: «Я – чемна дитина», його подруга Марися лається: «Цур тобі, пек тобі!», а страшний тиран Груміядз вигукує: «А на вас лиха година!». Послугами літературних редакторів наші автори традиційно нехтують, хоча цій повісті редакторський олівець точно б не завадив. Є тут «експерименти на крисах», «Сергійко зіскочив з ліжка в намірі запитати», «пухнастик прийняв свій звичайний вигляд», «черв’ячок сумнівів сіяв недовіру», «терзався в сумнівах», загадкові «карколомні тварини», щурів чогось іменують «сіроманцями» (хоча в літературній традиції так звуть лише вовків), «з мамою у Сергійка були дружні стосунки» (тільки дружні?) тощо.
Найсильнішою складовою в повісті є саме образ паралельного світу – настільки машинно-досконалого, що люди в ньому повністю знелюднилися. Так, врятована від щурячої подоби тітка юного отісата Клая на ім’я Кучіфу розповідає дітям, що раніше «можна було поговорити з рідними, вийти в місто на прогулянку з дитиною, податися до театру тощо. Однак кожен – будь то дорослий чи дитина навчального віку – відразу ж засідали до своїх ділянок електронних стін і заглиблювалися в сурогатне спілкування невідомо з ким. Найчастіше то були вигадані істоти Груміядза». Далі Кучіфу, що працювала раніше бібліотекарем, повідомляє, що «бібліотеку… раптово перестали відвідувати і діти, і дорослі отісати. Спочатку вони втішали себе тим, що будь-яке видання можна прочитати вдома, замовивши його собі через Отісатка на електронну стіну. Так, це було зручно – не виходячи з дому, читати будь-яку книгу, яка є в книгозбірні, і навіть ту, якої тут іще нема. Та потім і від читання вдома мешканці Отісу перекинулися на перегляд відео версій того чи іншого твору. Далі – ще гірше, всі настільки захопилися ігровим відео, сурогатним спілкуванням, що ні на читання бодай на електронній стіні, ні на відвідування театрів, концертних зал, ні на живе спілкування з друзями не залишилося часу». Я не песиміст і не вірю у майбутнє пришестя Скайнета чи Груміядза. Але замислитися є над чим. Справді, чи не перебиває бурхливий розвиток інформаційних технологій функціонування такої простої «людської технології», як живе спілкування?
Підсумовуючи, можна зробити висновок, що книга змушує замислитись. Вона не всюди рівна, має певні недоліки й огріхи, але при цьому висвітлює серйозні проблеми сучасного постінформаційного суспільства. І що найважливіше – висвітлює їх перед юними читачами. Дуже актуально і своєчасно. Бо хоч розвиток технологій, зокрема й комп’ютерних – благо, але, як казав Альберт Ейнштейн: «Радість бачити і розуміти – це найпрекрасніший дар природи».
Дмитро Княжич