Змалку, з дитячих літ мене постійно вабили до себе загадкові гори-Карпати, що то синіли, то біліли, схоже на те, немов недалеко. Коли опарубочився, то часто-густо мандрував ними і на гору Парашку, і на гору Ключ, і на скелі Довбуша, і на початок Стрия.
А за деякий час, ставши вчителем по педагогічному училищі, навчав діток-бойків у селі Лавочне на Сколівщині. Пам’ять того часу сповнена добротою, побожністю, ґречністю, допитливістю й щирістю бойківської дітвори.
І треба сказати, же нероздільно манила мене Бойківщина, її говір, побут, бойківський фольклор. «Про поетичний синтаксис бойківських коломийок», таку першу наукову працю надрукував у журналі «Народна творчість та етнографія» ще коли вчився в Самборі в педучилищі.
Тішилися цій оказії обидва Бички: я і Тато. Я – за своє авторство, а Батько найбільше з того, що мій гонорар виніс аж 75 карбованців. На цей час то була чимала копійчина…
Любов до бойківського діалекту з часом привела мене до Цариці Філології – Діалектології на все життя. Адже з діалектів постала наша літературна Мова. Як сказав найбільший Бойко, Іван Франко: «Діалект, а ми його надишем Міццю духа і вогнем любови, І нестертий слід його запишем Самостійно між культурні мови». Неперевершеним знавцем бойківського говору став професор Гаврило Шило.
Двигали науку, культуру, розвій краю свогота України такі бойки, як: С. Бандера, П. Сагайдачний, Ю. Франц-Кульчицький, П. Вербицький, Лесь Курбас, А. Мельник, П. Яцик, Ю. Котермак-Дрогобич, І. Вагилевич і рясна низка інших вчених, духівників, звитяжців.
Думаю, що й у мені деренкотять бойківські гени. По Мамі Ірині, по Бабі Анні. Колись на храмовий празник, Різдво Пресвятої Богородиці, до нас на обійстя заїжджали карети з бойківських сіл Побука, Труханова, із Синьовидного, Нижнього та Верхнього, Тишівниці.
Майже всі вакації літні мої збігали в родині в Турці, у Труханові.
Приємно мені бути на Бойківщині, дихати її духмяним повітрям. Приносить задоволення записувати назви гір у тому чи в тому селі. Тисячі їх назбирується поетичних назв – і жодна не повториться… Вчителька Ганна Прайзнер, яка учителює на Сході України, душевну свою тугу за батьківським-отчим краєм вилила в рядки: «Кілько раз тудий ходили мої босі ноги, Заки нас не розлучили далекі дороги. Чи то мі ся всьо приснило, я й сама не знаю. Якби мож, вернулабимся до рідного краю».
Зиновій Бичко