Ця прем’єра сезону наклалась на особливий час, особливий простір і межову реальність. Народжена у годину війни як потреба звернення до наших сакральних текстів і, очевидно, як потреба їх глибокого прочитання, інтегрування у нову дійсність, пошук навіть не відповідей, а аксіом, які ніколи не постаріють.
Два блискучі тексти Лесі Українки «Лісова пісня» та «На полі крові», які, здавалось би, вибудовують доволі різні реальності, об’єднані в одне довкола концепту зради і складних процесів переродження духу. І правда, зрада як акт і стан пронизує всю постановку: Мавка зраджує Волю («Доню, як тяжко ти караєшся за зраду!»), Лукаш – Любов і Музику, Юда – Учителя і Мрію. І з тієї точки починаються надважкі й болісні митарства духу. Недарма жанр постановки означено як метаморфози душі.
Це містерія. Сцена-межа, де у катакомбах зрослись предковічний дрімучий волинський ліс, кам’янисте неродюче поле крові під Єрусалимом, утаємничена кімната Тайної Вечері, де зродилась за зачиненими дверима велика Любов і велика Зрада. І глядач у тій реальності, як у камері допиту. Простір, музика, спів, світло, звук, дія, пластика – синкретичний сплав, який занурює у світ містерійних видив, де під точкове світло вихоплюються людські пристрасті, злети, терзання, муки. Людські. У божественному вимірі мук нема.
Дві площини у постановці. Тілесне, тобто мирське, тобто приземлене, тобто Танатос. І духовне, містичне, тобто високе, тобто Любов, тобто Ерос. Якщо говорити про простір і реквізит, то він вибудуваний власне як схрещення цих двох реальностей. Глина, лопати, болото, ліжко, холодильник, плита, металеві горнята, посуд, олів’є, столи, цвяхи, кліщі, молоток, баян (блискучий образ!). І фортепіано, дуб, що корінням росте не з землі, а з неба, дерева, коралі, білі рушники, сопілка, дудук, хліб. А на перехресті цих площин, розп’ята поміж ними – людина. Її вибір, який легше зробити в сторону першого. Легше, але дорожче.
Бо торкнувшись того коріння, що з неба росте, вже буде важко ходити по землі. Пізнавши сопілку, на баяні вже лиш хрипіти зможеш. Споживши з Учителем його Тіло і Кров, не наїжся вже навіть сріблом у кількості тридцяти монет. «А тільки смутно, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись».
Зрада – точковий акт. А от що потім. Потім треба йти, копати, мити посуд, грати на баяні, нервово колисатися на пружинному ліжку, садити-викопувати дерева. Щоб не збожеволіти від розуміння втраченого назавжди. Зрада ж, як правило, тілесним, отим реально видимим спонукана: красивим тілом, холодильником чи то коровою турського заводу, монетками срібнодзвонними. А ще вона є спосіб оправдати нездатність до Великого дотягнутись. Бо любити Мавку – то неба торкатись, для того злетіти треба: «а там треба тільки женитись. Ото женився – і все» (згадаймо з «Марусі Чурай»). Бути коло Вчителя – то розчинитись, зректись себе. А Юда не зміг, бо «ходив ногами по землі» (з тої-таки «Марусі Чурай»). Чи винні вони в тому? Вони просто програли «тілу», прирікши себе на митарства і їдку тугу за тим, до чого колись торкались.
Мавка вічна, вона троїста у постановці, три стадії її перероджень, від щасливо-закоханої до потойбічно-мудрої, котра вже не журиться «за тіло», як, зрештою, не журиться вже і Лукаш, що переплавився у власному вогні, як не журиться дядько Лев, що давно спізнав правду світу, як не журиться Прочанин, що є лиш медіумом для Юдиних мук. Лиш той, із Каріота, не годен тіло полишити, як не годен поле те перекопати, і дерева ті викорчувати, і посуд той перемити. Бо є у ньому самому те, що не змиється. Хіба Причастям.
Концепція Тайної Вечері, яка остаточно і виразно проглядається у фіналі, дає шанс на порятунок. Хліб-тіло ламається, аби дати життя вічне Духові.
Шлях до слів «Ні! Я жива! Я буду вічно жити! Я в серці маю те, що не вмирає!» – надскладний. Це та ж хресна дорога, яку не можна подолати, оминувши власну Голгофу, ніяк. Просто у кожного вона своя: по силі нашій.
Оксана Рябініна
Світлини взято зі сторінки Франківського драмтеатру.
